ЗВІДКИ Ж ПОХОДЯТЬ НАШІ КОРЕНІ І ЧИЙОГО МИ РОДУ — ПЛЕМЕНІ?

ЗВІДКИ Ж ПОХОДЯТЬ НАШІ КОРЕНІ І ЧИЙОГО МИ РОДУ — ПЛЕМЕНІ?

Професор Волинського державного університету ім. Лесі Українки М. М. Кучинко усвоєму досліджені ” історична Волинь” стверджує що поховання біля Немович відноситься до 11–13 ст.н.е. про що свідчать залишки поховального інвентарю, дуже бідного, в основному — це горщики, глиняні прясла, та кремені до залізних кресал. Жили тут в той час нащадки слов”ян, які сповідували християнство, що й підтверджено знайденими бронзовими хрестиками та кістяками з перехрещеними руками, що й стверджує, що захоронення в курганах біля села відносяться до поховань

Основним заняттям було землеробство, скотарство, рибальство, збиральництво. Були і плисаки, які сплавляли ліс по Случі в Польщу та Німеччину. Плисаки користувались величезною повагою, бо вони привозили заграничні хустки і інші товари.

/Документальним підтвердженням правдивості висновків вченого є;-

Розпорядження.

Про взяття на державний облік пам’яток археології, історії та монументального мистецтва

Видавник: Рівненська обласна державна адміністрація

Номер: 514 Дата: 18 грудня 2009

Про взяття на державний облік пам’яток археології, історії тамонументального мистецтва

Сарненський район

82

с. Зносичі, північно-західна околиця села, невисоке піщане підвищення на території колишнього колгоспного саду

поселення епохи бронзи

ІІ тисячоліття

до нашої ери

2006

83

с. Немовичі, західна частина села, праворуч від дороги

Рівне — Сарни, на підвищенні лівого берега ріки Рудинка. GPS прив’язка:

N — 51°15’49.81?;

E — м26°37’18.03?

поселення багатошарове (епоха бронзи, давньоруське)

ІІ тисячоліття

до нашої ери,

ХІ — ХІІІстоліття

2006

Заступник голови — керівник

апарату адміністрації А.Лавренчук

Цей досліджений могильник поблизу села, свідчить, що на лівому березі Случі жили слов’яни, які сповідували християнство і були підпорядковані Дубровицькому князівству. Основним заняттям, яких було землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво та збиральництво плодів дрімучих волинських лісів. Слов’яни були вправними мисливцями, адже в непрохідних хащах водилося безліч звірини. Були і плисаки, які сплавляли ліс по Случі через Горинь до Польщі та Німеччини. Плисаки користувалися величезним авторитетом-бо були сильні і кмітливі.

На чолі громади стояв німий ватаг, який мовчки проводив віче. Всі інші, при голосувані, мовчки, з необхідними у такому випадку, гримасами, кивали головами-Через таке німе віче громаду почали називати Німовичами. З часом назва ‘Німовичі’ транформувалася в "Немовичі".

Люди, що поселились на березі Случі звалися волинянами, поліщуками — “…люд слухняний і добрий при врівноваженому поводжені, але в глибині серця-гордий, довго пам’ятаючий правду і чекаючий на хвилю помсти поганим панам. Разом з тим волиняни (волини) вміють зворушливо виявляти вдячність за найменшу допомогу, або просто добре слово, покірно кланяючись і навіть падають до ніг”-писав Ю.Крашевський.

Дрімучі ліси, осушені болота та непрохідні мочари, прозорі стави та чисті голубоокі озерця-долини. Полісся-це космічна поганська колиска, басейн Прип”яті з притоками Горині і Случі, з його арійською чистотою коренів і древлянською нескаламученністю джерела з генетичним кодом волинян.

Саме в такому місці, посеред цієї поліської краси, розкинуло свої крила горде і нескорене село Немовичі, яке має більш, яксеми вікову історію.

ТОДІШНЄ СЕЛО мало в основному вигляд “гуртового” поселення, багатолюдного та зосередженого на невеликому просторі. Його форма — це неправильне коло чи еліпс. Оскільки від трипільських часів до прийняття християнства та сьогодення наш народ був та залишається сонцепоклонником, то села у плані забудовувалися так, нібито вони є земними відбитками Сонця (Історія Полісся.4, с. 12; 12, сс. 32, 33). У селі багато вуличок, крутих й переривчатих, які часто кінчаються біля воріт окремої хати. Це є свідченням індивідуалізму: "волин" не любить одноманітності, він селиться там, де йому подобається. На місце побудови хати впливало ще й повір’я: хата будується там, де ляже собака. Якщо кішка лягає на “нечистому” місці, то собака — лише на “чистому”.

СЕЛЯНСЬКЕ ЖИТЛО, вочевидь, переважно складалося із сіней та кімнати (хати): “із сіней — вхід до однієї-єдиної кімнати… У хаті також усе говорить про бідність або недбальство” [4, 8]; “Головна кімната, поставлена ще в давні кращі часи, коли її називали світлицею, бо в неї ще проникало світло, була досить простора, принаймні містила в собі більше, ніж інколи цілий будинок. Вона була їдальнею, вітальнею, майстернею, спальнею, буфетною і коморою” [1, 347?348]. Тут місця для спання, приготування і прийому їжі, для виконання господарських робіт тощо. Кімната була “з піччю і лавами довкола, темної, тісної, димної, без підлоги. Посередині стіл, діжа-годувальниця, в кутку на лаві під святим образом часом ще дитяча колиска і ткацький верстат. Нічого зайвого, нічого поза найпершими життєвими потребами, жодної пам’ятної речі, жодного почуття, зв’язаного з предметом, тут ти не знайдеш” [4, 8].

Основне місце в інтер’єрі займала піч [4, 8]. Як пише Ю. Крашевський,“найвільніше почувала себе в хаті піч, висока й простора, з припічками, запічками і пічиськом, до неї тулився хлібник, на якому вилаштувалися в ряд горщики, під ним був притулок для курей і качок, а боках пильнували порядку мітли, лопати і стара обгоріла коцюба”, [1, 348]. “вздовж стін тяглися широкі лави, біля дверей стояло повне відро води з черпаком, у кутку — діжа, накрита чистим рушником. Тут же стояв стіл з хлібиною для гостей, а поряд ткацький верстат з постійно натягнутою основою… похилений набік стіл, за яким сідали у святкові дні…” [1, 348, 393]. В іншій хаті “значну її [кімнати — А. Д.] частину займала незграбна піч, що починалася від самих дверей, з припічком, який служив і ліжком, і лавою для сидіння. Під стінами з грубих дощок стояли хисткі лави, в кутку під образами — діжа і стіл, витесаний сокирою з обрізків дерева.

Ще одну стіну займав ткацький верстат, за ним ховалось низьке ліжко з убогою постіллю. Із стелі звішувалась на мотузках колиска. Біля дверей стояли цебер, відра і діжка; різне кухонне начиння, переважно горщики, займали цілий куток. Тіснота була нестерпна, повітря, важке й задушливе, просякло запахами їжі, диму, тютюну, одягу” [3, 178]. Зважаючи на згадку про сволок, до якого підвішували кошик для немовлят, а також затикали свячене зілля (“засохле зілля під сволоком”), можна стверджувати, що житла були із сволоками, а не балками [1, 393; 6, 161].

Освітлювалися житла за допомогою коминка, під яким палили лучину (скалки, тріски/ і каганця. Долівки в житлах були глиняними [3, 200]. Спали на печі, припічку, лавах і навіть на долівці, застилаючи її “сінниками” (мішки, напхані сіном). Хати зачинялися на простий дерев’яний засув [6, 197], а всередині — на скобель [6, 243].

СЕЛЯНСЬКІ ПОДВІР’Я. Вони невеликі, тісні, обгороджені тином, із воротами посередині [3, 176]. Для виготовлення плоту використовували різноманітні матеріали.

У повісті “Остап Бондарчук” описано плота, “вміло сплетеного з соломи, лози, землі й кущів” [3, 176]. Із текстів інших повістей бачимо, що селянські подвір’я були огороджені плотами, зробленими з кілків: “…шматки тину (плоту з дубового вор’я) і старої огорожі з кілків і хворосту” [4, 7?8].

Чи на кожному подвір’ї був колодязь і обов’язково з журавлем: “…диміли хати…, оточені… верхівками скрипучих журавлів”; “…довгий журавель біля колодязя повільно гойдається над головою перехожого”; “Скрипів ще журавель біля колодязя”; “…скрип журавля біля криниці” [4, 8, 14, 24, 56 та ін.]; “Тут і там на вулиці або на подвір’ї витягував шию довгий журавель біля колодязя” [3, 176].

Із господарських будівель Ю. Крашевський називає хату, хлів, стодолу, “стаєнку”: “хати…,оточені… дахами стодол”; “…стодоли — цілі й зруйновані, горбаті, кривобокі, з похиленими стовпами, з крівлею, що вже завалилась або починає валитися” [4, 7].

НАШ ПОЛІСЬКИЙ КРАЙ згадується у Волинському літописі у 1270–1280 роках під назвами Подлєсьє, Полєсє, Палєсє. Відомо, що населення Полісся складають представники різних етносів. Полісся з давніх давен було зоною творення праслов”янської культури. У 12–13 століттях землі Полісся були поділені між кількома великими князівствами: Київським, Чернігово-Сіверським, Володимиро-Волинським /пізніше Галицько-Волинським/

Літо в нашому краї тепле і вологе, зима м”яка і лагідна, небо взимку часто безхмарне. Рясні дощі та зливи припадають на початок і середину літа. Навесні тепла погода часто і різко змінюється значним похолоданням, через це весна в нас затяжна.Іноді приморозки у квітні і травні не сприяють урожайності фруктів і овочів.

Осінь суха і тепла, наприкінці жовтня зазвичай дощова. Зима з частими відлигами, м”яка та хмарна. Слов”яни споконвіку жили і живуть донині на цих землях.І одна з найбільших сьогоднішніх проблем в тому, що ми є народом, який після довгих поневірянь шукає загублені корені, відновлює історичну пам”ять. Наше минуле налічує значно більше, чим прийнято, тобто не дві тисячі років.

В озерах, річках, інших водоймах краю водиться 35 ви дів риб, зокрема, короп, карась, лящ, сом, окунь, вугор, лин, судак, щука, марена, товстолобик і т. д. Волинь — уся в гаях і лісах. Понад 700 тисяч гектарів тут зай мають хвойні і змішані ліси, зелені насадження. Найбільш поширені лісові породи — сосна, ялина, дуб, береза, вільха, граб, ясен, клен та інші. Зустрічаються унікальні породи дерев: модрина євро пейська, дуб черешковий і червоний, кедр сибірський, пірамідальна і кульоподібна туя. Тваринний світ представляють лосі, благородні олені, косулі, зайці, дикі кабани, вовки, лисиці і рідкісні — зубри, бобри, видри, чорні лелеки, сірі чаплі, фазани, тетеруки, глухарі та інші.

Назва рiчки Горинь походить вiд староруського слова “горина” (гориста мiсцевiсть). Бере свiй виток з Кременецьких гiр на висотi 345 м над рiвнем моря. У далекому минулому рiчка так i називалася Горина. Має протяжнiсть 659 кiлометрiв, а в межах областi — 120 км. В Iпатiївському лiтописi пiд 1150 рiк зазначено, що Iзяслав Мстиславович “… перейшов Горину i тут став табором.” Пiзнiше назва Горина видозмiнилася на Горинь. В однiй з українських грамот 1450 року є такий запис: “… урочища синовi моєму Василю отказую в повiтi Луцькiм над Горинь — рiкою.”