20 РОКІВ ПРОІСНУВАВ САРНЕНСЬКИЙ ПОВІТ

Після встановлення радянської влади у краї, 4 грудня 1939 року була створена Рівненська область, до складу якої спочатку увійшло 5 повітів, в т. ч. і Сарненський, а в січні 1940 р. на території області було утворено 30 районів. З території Сарненського повіту було виділено аж 11 районів — Сарненський, Рокитнівський, Клесівський, Дубровицький, Володимирецький, Антонівський, Рафалівський тощо. В 1962році відбулося укрупнення районів і до складу Сарненського району повернули населені пункти Клесівського, Рокитнівського, Степанського районів; в січні 1965 р. населені пункти Рокитнівського району виведено зі складу Сарненського району в новоутворений Рокитнівський район.

У цю пору в селі з”явились солдати в обмотках з червоною зіркою на пілотках, а в грудні місяці 1939 року село в складі Сарненського району ввійшло у новостворену Рівненську область. Почалася насильницька колективізація і політичний терор, сотні заможних селян було вивезено до Сибіру.

Яку ”волю” і “свободу” несла Радянська влада, немовичани дізналися відразу ж після приходу Червоної Армії. Зимового світанку 1940 року з села вивезли у Вологодську область дві сім’ї, господарі яких були лісничими у пана: Пилипа Кіркова та Івана Пацьоли. Готували списки й на інші сім’ї, котрі були “куркульськими”, але завадив Гітлер, котрий почав війну проти Радянського Союзу. З приходом Радянської влади почали створювати колгосп, який очолив Іларіон Степанович Пацьола (пізніше членів його сім’ї вирубали націоналісти, а сам загинув у Рівненській в’язниці НКВД — свідчення внука). Головою сільської Ради призначили Северина Свирида /доля його трагічна: знищений бандерівцями, одного з синів — Михайла — забрали на каторгу до Німеччини, де він і загинув, дружина Женя з дітьми — Олексієм та Онуфрієм /Нічею/ — змушені були переховуватись, щоб уникнути смерті, у інших сім’ях/

За неповних два роки хазяйнування “совєтів”, більшовики так остогидли селянам, що коли загуркотіла війна, то ті допомагали німцям гнати ненависних “визволителів”.

З початком нової війни розпочалася нова мобілізація. більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в Німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська. Дехто з новобранців вмудрився втекти по дорозі до Клесова, дехто, потрапивши у полон, згодився служити в німецькій армії і отримавши короткочасну відпустку, залишився дома (переховуючись).

Війна принесла в село неймовірні страждання. Звірства окупантів викликали активний рух опору. “В Сарненському р-ні особливо потерпіли від німецького терору села: Немовичі, Сарни — село, Доротичі, Константинівка, Орлівка, Теодорівка, Клесів — село і Осницьк.

Форми терору: грабіж, палення, убивства, примус каторжних робіт і т. п. Населення рятувалося здебільша втечею в ліси. В Сарнах німці розстріляли 30 українських юнаків. “ Немовичани цілими сім”ями воюють в загонах Поліської Січі під проводом Боровця /Тараса Бульби/,який до війни проживав у нашому селі і видав свій перший наказ 28 червня 1941 року:

Приказ № 1

«От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.

ко всем командирам боевых групп

Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.

задачи: 1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами. II. В местах, освобожденных от большевиков — захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка. III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.

голова Украины Тарас Бульба 17.“/

Селяни цінували своїх захисників як членів сім’ї, переживали за їх долю і благополуччя. Один з повстанців Поліської Січі, згадуючи про ці події пізніше, писав: “В однім селі Сарненщини над річкою Случ заквартирував наш повстанський відділ. Селяни приймали та гостили нас радо. Уважали нас як своїх дітей… Готували для себе і для нас обіди…” Переможні бої повстанців викликали велику радість населення, яке із задоволенням поповнювало ряди Поліської Січі. Щоб не викликати репресій серед членів сімей з боку окупантів, вступаючі в ряди повстанців відмовлялися від своїх прізвищ і приймали нові клички, різні псевдоніми. Відомо, що прізвище “Наливайка” було Левинець, і походив він із села Немовичі Сарненського району, Никон Юхимович Жук теж з нашого села Немовичі, — відомий тисячник УПА на псевдо «Ярема»»Стальний»,»Тиміш».

Селяни не відсиджувалися в дрімучих лісах, а, як могли, били непрошених чужаків. "Бій між станціями Немовичі й Малинськ на залізничному шляху Рівне-Сарни звели дві сотні УПА — сотня Дороша і сотня Яреми з каральним відділом німецького гештапа силою 150 люда. Ніччю з 23 на 24 червня 1943 р. зірванням шин здержано гестапівський відділ, що їхав палити села, і знищено його дощенту. Добиччю повстанців була велика кількість німецької автоматичної зброї та амуніції. В бою були ранені оба командири УПА Дорош і Ярема" — повідомляє "Літопис УПА"

Старостою села на той час був Олексій Степанович Савчин, людина неабиякого розуму, йому доводилося маневрувати, як кажуть між двома вогнями, щоб зберегти життя своє і людей. За свідченням односельців, О.С. Савчин, врятував життя не тільки багатьом немовичанам, а й жителям села Сарни. Був випадок, коли групу селян із Сарн гітлерівці хотіли розстріляти, вважаючи їх повстанцями, а Олексій Степанович Савчин заявив, що це його односельці, котрих він послав у поле працювати.

Голова села в роки війни — Савчин О.С.

Врятував від смерті і П.С. Панчук, в якої зупинялися бійці загону С. А. Ковпака. Одного разу в село приїхали офіцери машиною. Данило Міхнов вирішив убити німців і забрати машину до лісу. Староста відмовив його, бо знав, що тоді Немовичі спіткає доля сусіднього Чудля, де січовики куреня Яреми 20 травня 1943 року розгромили німецький гарнізон і знищили 30 окупантів. Очевидці згадують, що на Чудель німці йшли з кількох сторін: від Клесова і через Немовичі: коли вулиці вже вкрили сутінки. Ішли вулицями з усіх боків, не здіймаючи галасу. Незабаром пожежа охопила Чудель. Загін радянських партизанів під командуванням Ковпака пройшов околицею села і зупинився на ночівлю у хаті П.С. Панчук, чоловіка якої забрали на фронт. За доносом когось із сусідів господиню викликали на допит у комендатуру. Старості вдалося переконати німців, що жінка навпаки постраждала від партизанів; мовляв хотіла попередити, але її побили і не випустили з хати.

Після війни поважного голову села було розстріляно в Рівному катами НКВС. А через три роки після смерті Сталіна його було реабілітовано. / про це своїм синам розповів син старости, Макар, який бачив, коли його в колоні вели нкведисти,і батько попрощався з ним, перехрестивши руки на грудях, показавши таким чином, що його ведуть на розстріл/.

Ось який жах панував в тогочасній Рівненській тюрмі згідно архівних свідчень НКВС:

“-…В одній із камер було дуже багато крові. Там ще було декілька трупів, що були приперті до стінки. Там же стояла бляшана посудина, подібна на відро. Коли я заглянув туди, то побачив очі і відрізані вуха… В одної жертви я бачив, що в ніс було забито два цвяхи, в іншої був знятий скальп. В одної жінки були відрізані груди, а в іншої був розпоротий живіт і плід дитини лежав їй на грудях. Люди покликали нас з братом до одного з трупів і сказали, що то наш батько. В цьому трупі не було очей і був відрізаний ніс. Деякі трупи були чорні. Люди говорили, що ті жертви вбивали струмом…”; “… Біля однієї жінки лежала мертва дитина, яка напевно народилася в тюрмі. Трупи були всі голі і чомусь коричневі, напевно їх вбивали струмом, в крайньому разі так тоді говорили дорослі. Це була жахлива картина. В багатьох були повикручувані ноги і руки, що було зв’язано не з передсмертною агонією, а із слідами катувань, тому що ноги і руки не держалися практично тіла. В багатьох трупів не було очей, були повиривані язики…,було багато трупів із відрізаними головами…; Більшість із них загинула від вогнепальних ран у голову. Стріляли, як правило, в потилицю. І не один раз…"

В повоєнні роки невтомні наші земляки піднімали з попелу руїни, помаленьку вилазили з землянок в хатинки, розорювали поля, зачищали ліси від жертв війни. Але життя ставало все більше подібним на пекло, насильницьким методом здійснювалась колективізація сільського господарства. Чесні,заможні господарі під гаслом ганебного “розкуркулення” за путівками “трійок” НКВС поспішили освоювати Сибір в таборах ГУЛАГу Під страхом виселення селяни стали більш зговірливими; почали писати зяви у колгоспи. У жовтні 1947 року у селі було створено колгосп “Радянська Україна”. “Чим їхати у “висилку” до якогось там Сибіру, краще піти вдома у колгосп”-розраджували себе селяни.

Однак життя, незважаючи ні на що, брало своє. З розвитком Радянського Союзу розвивалось село, але, як і колись, у 1275 році в літописі з”явилась перша згадка про Волинь, в якій вказувалось, що йшов князь Мстислав Данилович “пустошачи по Поліссю” так і тепер спустошується наш край. Від 1986 року “Іде князь Чорнобиль “пустошачи міста і села нашого Полісся.

Величезні та незворотні наслідки негативного характеру має аварія на Чонобильській атомній електростанції. У краї майже не зростає кількість населення, яке за чисельністю знаходиться на довоєнному рівні. Молодь намагається знайти собі роботу і кращі умови життя за межами Волино-Поліського краю і за межами України. Тому на порядок денний виступають проблеми демографічного і генетичного виховання, які й сьогодні у зародковому стані дослідження. З великими труднощами пробивають шлях геральдика і генеалогія, які завжди сприяють вихованню самосвідомості та національній ідентифікації. Це означає певною мірою відсутність необхідного рівня самосвідомості і національної свідомості. Втрата історичних коренів, які живлять історичну пам’ять, завжди веде до самозабуття…