Parlez-vous Franсais?

Parlez-vous Franсais?

“Як красиво ваші політики виступають на мітингах!” - сказав наш старовинний друг, який завітав до України 2004-го року на католицьке Різдво.

Він виписав собі через інтернет посвідчення міжнародного спостерігача і власним коштом приїхав допомагати нашій боротьбі. Глибоко розчулені таким проявом дружби і солідарності, ми все-таки рішуче не погодилися з його оцінкою ораторських талантів наших революціонерів.

“Ну як же ж? - не вгавав наш друг. - Ви подивіться, які характери! Який божевільний контраст - співуча мова та революційний азарт! Яка міміка!”

Ми замислилися. Справа в тому, що наш друг попри високу освіченість та політичну свідомість абсолютно не володіє українською. І його оцінки ораторського мистецтва Майдану виглядали - як би так це м’яко сформулювати - не зовсім адекватно.

Аж раптом… “Чорт забирай, - раптом подумали ми. - А може, в цьому і секрет?” І згадали один випадок з далекої своєї юності.

Сиділи ми якось у кафе за чаркою віскі і говорили, звісно, про дам. Коли раптом за сусіднім столом почули дзвінкий і ніжний голос. Чимось він вразив, настільки, що ми, не змовляючись, обернулися. Дівчина говорила французькою. Судячи з вимови, вона була щирою француженкою, і як усі вони, говорила дуже емоційно. Супутник явно розумів, що говорить дівчина, ми - явно ні. Однак і ми, й він щиро милувалися цим процесом. Ми навіть кинули віскі і зсунули стільці, аби не оглядатися, а сидіти зручно.

Дівчина була досить милою. Не красивою - а саме милою. А симпатичні гримаски, що супроводжували монолог, додавали обличчю неповторного шарму. Усе, про що говорила француженка, відразу відбивалося на її обличчі - на секунду воно ставало стривоженим, тоді здивованим, далі розквітало радісною посмішкою, і очі запалювалися, як два діаманти, потім губки стискалися в серйозну пичку, а згодом очі знову починали грайливо блищати. Усі ці почуття пробігали обличчям за якусь мить, заворожуючи спостерігача. Чимось воно нагадувало гру води на сонці або полум’я в каміні - те, від чого неможливо відірвати погляд.

І ми дружно не відривали своїх поглядів, аж поки французи не закінчили їсти. Ми навіть не подумали, що дівчина може неправильно витлумачити таку виняткову увагу з боку двох однакових дядьків. Слава Богу, вона була захоплена своєю розмовою і нам вдалося уникнути незручності.

На жаль, усе добре колись закінчується, і коли дівчина зникла за дверима, ми повернулися до свого віскі. Спочатку пили мовчки. Але згодом прокинувся письменницький інстинкт і зажадав пояснення. Що, власне, трапилося? Що нас так заворожило? Зовнішність? Ми роззирнулися навкруги. За столиками сиділо кілька наших співвітчизниць, і після ретельного вивчення ми дійшли висновку, що усі вони красивіші за француженку. Просто геть усі. Але чому тоді ми задивилися саме на неї? Парадокс.

Вся справа у французькій мові, вирішили ми. В усьому винувата наша бабуся - випускниця інституту шляхетних панянок. Вона з дитинства прищепила нам пієтет до французької. Вбити в наші голови граматику їй, щоправда, не вдалося, а от любов до цієї співучої, швидкої та злегка гортанної мови ми відчуваємо з дитинства. Мабуть, після української французька - наш фаворит.

Однак письменник зобов’язаний дивитися всередину речей, а не покладатися на перші висновки. І ми вирішили продовжити спостереження. По правді кажучи, за нашими жінками спостерігати складніше, вони спиною відчувають чоловічий погляд, і нам довелося замовити ще віскі - робота обіцяла затягнутися.

Спочатку нам не вдавалося як слід зосередитися. Тільки-но знаходиш блискучі жваві очі, починаєш прислухатися до ніжного голосу, як відразу занурюєшся у ціле море проблем - що на кому було вдягнено, хто що сказав і що подумав, у той час, як хтось третій дзвонив кудись там… Ну, ви, мабуть, добре уявляєте ці розмови - ніякого романтизму. Довелося замовити ще кави.

Не знаємо, скільки тривало б наше спостереження і скільки б нам довелося випити, якби наступної хвилини бармен не зробив музику трохи гучнішою.

І в цей момент - справжнє диво! - усе перетворилося, неначе хтось махнув чарівною паличкою. Усі жінки за столиками стали красунями! Ви не повірите. Ми теж не повірили, однак факт лишався фактом. Музика злегка приглушила розмови, не стало чути слів, а залишився лише тембр -дзвінкий, ніжний і чарівливий. А через відсутність інформації як такої, наш мозок почав сприймати винятково картинку - фантастичну зміну емоцій на жіночих обличчях, просто море і вогонь у супроводі райського щебету. Як у тропічному лісі. Боже, що то було за видовище! Жіночі очі змінювалися, як погода навесні, несли в собі неземну радість, світлий смуток, миттєву агресію, легку іронію - уся гама почуттів, що винайшло людство за довгу історію, тепер з легкістю пробігала по милих жіночих личках. Це був справжній рай. Ми відразу закохалися у всіх відвідувачок кафе без винятку.

А потом картинка зіпсувалася. Якийсь недобрий чоловік попросив стишити музику. Він, напевно, не був естетом, а чи то просто не володів тільки-но відкритою нами таємницею жіночих чарів.

Того дня ми сиділи у кафе до самої ночі. Експериментували. Робили музику голосніше, тоді тихше, потім зовсім вимикали. І встановили закономірність - ефект з’являється в той момент, коли музика заглушає зміст слів, але ще не перекриває голосу. Ледь голосніше - і гаплик. Голос має бути чутно. Слова - ні. Спробуйте самі - переконаєтеся.

Учені твердять, що жінки вісімдесят відсотків інформації передають не словами, а іншими способами - мімікою, жестом, тембром, тобто безпосередньо. І тільки двадцять відсотків - словами. Виявляється, ці двадцять відсотків і є вирішальними. Не сприймаєш їх - і все гаразд.

Любі жінки, говоріть французькою! Це така мелодійна, красива мова. Що з того, що ми її не розуміємо? У цьому ж самий циміс! Ви все одно зможете передавати цілих ВІСІМДЕСЯТ відсотків інформації. Цього цілком досить. Оце вам, до речі, і секрет чарівності панянок дев’ятнадцятого століття. Ні - не криноліни і не буклі. А винятково французька мова.

Не женіться ви за цими нещасними двадцятьма від-сотками. Все одно зміст жіночих слів тільки каламутить чистоту чоловічого сприйняття. Повірте - ви більше втратите. Вдумуючись у слова, чоловік не може сприймати іншого. Зрештою, основні тези можна висловити жестами - ми зрозуміємо.

Любі політики, беріть за приклад жінок! Все одно найкращим оратором майдану була Юля. Її посмішка надихала людей. Її націлені у Всесвіт очі кликали до боротьби значно більше за вуста, які тиждень поспіль обіцяли оприлюднити переможний план революції, але так і не оприлюднили.

Спотворене отруєнням обличчя лідера нації, жовтогарячі прапори над стотисячним натовпом - усе це виглядало крутіше за Голлівуд. Але слова! Щасливі ті люди, які не розуміли або не розбирали їх у суцільному галасі.

Народний президент вкотре розповідав про те, як пас корів на рідній Сумщині. Мороз читав саморобні вірші. Брати Клички спеціально приїхали з Америки, аби повідомити з трибуни, що 21 числа сталася фальсифікація і люди вийшли на Майдан, наче ми цього і без них не знали. Не говорячи вже про дрібніших зірок, які мало не дослівно повторювали заяложені тези одне одного.

Слухайте, а хто їм усім пише промови? Невже самі стараються? Тоді радимо скористатися послугами професіоналів.

Згадується інша історія. Як один наш емігрант у старі часи пішов в Америці до дантиста. Той подивився на його радянські олив’яні пломби і розвів руками: “Ну навіщо ви так?! Можна ж було звернутися до стоматолога!”

Однак промови - не зуби. Тут можливий інший варіант. Шановні політики, якщо не можете знайти кваліфікованих спічрайтерів, дуже радимо остаточно перейти на французьку. Слава Богу, поки її тут мало хто розуміє.

На цьому слові бувайте здорові.

Au revoir.

Главред, www.glavred.com, 2005 р.