Хутір.COM.UA, або САМ СОБІ СТРАТЕГ

Хутір.COM.UA, або САМ СОБІ СТРАТЕГ

Дозвольте почати розмову з коротенького вступу. Він підсумує два попередні матеріали - “Дядя Толя Унітаз” та “Шустер, курви і футбол”, оскільки це важливо для подальших міркувань. Обіцяємо не зловживати вашою увагою і швидко повернутися до звичайних вільних роздумів, які ми (і, сподіваємося, ви) полюбляємо.

Отже у статті “Дядя Толя Унітаз” ми з вами з’ясували, що на суспільство діють три сили - політика, економіка та культура. Діють безпосередньо та незалежно одна від одної. Свого часу в СРСР владу захопила політика, вона цілковито ігнорувала економіку, але дозволила незначний вплив культури. Економіка помстилася - в країні швидко не стало чого їсти і соціалізм загинув. У незалежній Україні економіка відразу взялася відвойовувати свої позиції, і так активно, що навіть спробувала узурпувати вплив на суспільство. Бунт 2004-го року - це значною мірою повстання політики й культури проти економіки. Після успішного повстання, як це часто буває, дві з трьох сторони швидко дійшли згоди - політика та економіка поділили вплив на суспільство 50 на 50. Третя сторона - культура залишилася осторонь, її голосу в суспільстві практично не чути і ділитися з нею впливом політика з економікою не збираються.

У матеріалі “Шустер, курви і футбол” ми зазирнули у таємні плани олігархів та політиків і зрозуміли, що для нас, “їхнього народу” відгороджено обмежений життєвий простір - “політика-баби-футбол”. Цей простір пильно охороняється газетами, телебаченням, радіо, інтернетом - словом, усіма інформаційними каналами, що їх контролюють політики з олігархами. Їхня мета - перетворити людину на глядача, оскільки глядачами зручніше керувати.

Отже, залишається головне питання: а що робити нам? Людям, які не хочуть перетворюватися на глядачів, які полюбляють думати, міркувати, мудрувати, маракувати - одним словом, виробляти думки, а не повторювати їх за “телезірками”. У нас нема грошей - то що, ми дійсно другий сорт? Ми гребуємо лізти в політику - то що, ми насправді не маємо права голосу?

А дзуськи. Наші діди та прадіди не здавалися, коли країну окупували більшовики - на Сході у Холодному Яру, на Заході у схронах УПА. Опиралися без грошей, без політичних структур - тільки силою духу та зброї. То хіба ми не гідні їхньої пам’яті?

Тим більше, що сьогоднішні війни ведуться в інформаційному просторі. Людей нині не вбивають - їх зомбують з екранів телевізорів, газетних шпальт, радіостудій, інтернет-сайтів. На покірливих чекає нагорода у тому ж таки телевізорі - футбол і моделі, Петросян і політика. На всі смаки. Непокірливим загрожує інформаційний вакуум та забуття.

То як, шановні пані та панове, будемо здаватися? Скеруємо свої інтелектуальні та культурні сили на розв’язання кросвордів? А ще можна грати у телевікторини та виграти цілий мільйон! Здається, Бредбері та інші фантасти середини двадцятого сторіччя наврочили. Ми живемо у світі “461о за Фаренгейтом”, слово честі. Тільки з нами борються не за допомогою пожежників, а за допомогою блокади - забивають інформаційний простір перешкодами так щільно, що нормальному сигналу не пробитися.

До речі, герої Бредбері знайшли-таки вихід. І нам не гріх пошукати. Давайте для початку розберемося з нашими активами. Вони не такі вже маленькі. Це перш за все рештки інформаційних каналів, які ще висувають носа з табірної огорожі “політика-баби-футбол”. Тут і деякі газети, і трохи радіо, й навіть дірочки, залишені через недогляд у суцільному полотні програми телевізійних передач. Їх, щоправда, треба вишукувати, колекціонувати, але шкурка варта вичинки. Ну і, зрозуміло, інтернет - у цьому океані можна знайти ресурси, які дають поживу не тільки для першої сигнальної системи. Підтримати їх не так вже й складно - кожне відвідування є корисним для сайту і його він зможе перетворити на гроші для власного існування, особливо, якщо відвідувань буде багато. Врешті-решт є книжки. Сильні цього світу, на щастя, не читали того ж таки Бредбері, тому пожежники ще не палять книгарень.

Таким чином певного інформаційного простору нашкребемо. Але зосередити усе своє життя в інтернеті та книжках неможливо. Періодично все-таки треба повертатися до реальності. Крім того, якщо ми з вами остаточно емігруємо у віртуальний простір, хто забезпечить поповнення лав новими бійцями? А наші діти? Ми ж не хочемо принести їх у жертву сучасним богам? Що ж робити, де брати сили?

І тут треба згадати, що головна наша сила - ми самі. Саме тому, що ми любимо міркувати, маємо про все власну думку та вміємо переконувати інших, кожен з нас впливає на певну групу людей. У когось вона обмежується родиною, у когось - додаються друзі, колеги, учні. Це - наша з вами інформаційна територія, це той вплив, який не переважити жодному телевізору. І річ не в тому, що ми диктуємо свою думку людям - ні, вчасно кинуте слово, точне визначення, проста аналогія здатні зробити більше за кількагодинну проповідь.

Тож давайте для початку визначимо свою інформаційну територію і усвідомимо її як свою, особисту - такий собі інформаційний хутір, а потім почистимо його від бруду, який несуть політики. Давайте хоч би в родинному колі почнемо називати брехуна - брехуном, стерво - стервом. Давайте не будемо казати про сусіду-міліціонера: “Він хлопець добрий, але служба така”. Добрий хлопець не піде працювати покидьком. Не буває, щоб на службі людина була нечесною, а вдома - чесною. Моральні якості - це не обов’язок, а стан душі. Не конче кидати у прокурорів камінням - холодне презирство діє не гірше. А не хочеться дражнити гадів - можна обходити їх десятою дорогою. Принаймні, збережемо своїх дітей від двоєдушності. Давайте звільнимо свою територію від подвійної моралі та подвійних стандартів, і вона одразу стане чистою. Наша справа - не нав’язувати оточенню свої критерії, але чітко їх позначати. У старі часи був такий спосіб морального покарання - не подати руки. Розуміємо, що зараз це не в моді - хтозна, може, завтра до цієї людини доведеться звертатися, не кожен з нас здатен жертвувати зручностями задля моралі, - але не запрошувати таку людину в хату є абсолютно реальним. Й дітям пояснити: ми не запрошуємо дядю Вову тому, що він - падлюка. Давайте згадаємо, що крім модних нині грошей та доцільності існують інші критерії добра і зла. Доцільність - для політиків, гроші - для нуворюг, а у нормальних людей головний критерій - мораль. Саме наявність моралі відрізняє людину від тварин та депутатів. Ну, гаразд, мораль - дороге задоволення, не кожен може його собі дозволити. Але хоч позначати для себе: зараз я дію відповідно до моралі, а зараз - порушую під тиском обставин, це можна зробити?

Наступний рівень, доступний кожному - духовні вправи. Не секрет, що культура взагалі й мистецтво зокрема займаються питаннями добра і зла, прекрасного та потворного, гармонії та дисонансу. Прочитати книжку та обговорити її з друзями, родиною - це не тільки збагатитися самому, але й закріпити свій авторитет у групи впливу. Навіть просто порадивши колегам добру книжку, ви здобуваєте додаткові очки у їхніх очах. І відповідно зростає ваш авторитет. Вистава у театрі, новий диск - усе це приводи для цікавої розмови. Це не просто розвага - твори мистецтва є вправами для душі, які тренують її так само, як спорт тренує м’язи.

Сучасні війни - інформаційні, головна зброя в них - слово. І саме цією зброєю ми з вами володіємо краще за наших ворогів. Єдина біда - вони сильніші. Так, їхня зброя гірша, проте її більше. Оно, скільки слів випускають по нас звідусіль, вони тупі, але великі, як Ніколай Валуєв. І в такій ситуації нам треба діяти дисципліновано, до-тримуючись чіткої стратегії. Стратегія - це головна військова наука, вона вчить перемагати наявними силами, враховувати слабкість і силу власного війська, переваги та недоліки супротивника. Дуже корисна штука, одне слово.

Де ж нам із вами шукати стратегію? Хто візьме на себе високе звання стратега? Відповідь банальна - ми самі. Просто тому, що інших немає. І стратегію будемо шукати в самих собі, у нашому з вами національному характері. Чому саме там? А тому, що національний характер один на всіх, хіба що з регіональними варіаціями. Це те, що дано нам Богом, і гріх не використати його на повну котушку. Пам’ятаєте старий анекдот, як миші зібралися на з’їзд? “Усі нас б’ють. Люди труять, шуліки давлять, лисиці ловлять, навіть ведмеді мишкують, коли притисне. Що робити?” Вирішили піти до Сови - вона ж бо го-ловний стратег у лісі. Прийшли, скаржаться: “Ти, Сово, стратег, порадь, що робити - усі нас давлять: люди, шуліки, лисиці, навіть ведмідь і той мишкує. Пропаде мишачий рід. Як рятуватися?” Замислилася Сова і каже: “Вам треба стати їжачками. Їжачки мають колючки, люди їх люблять, шуліка не чіпає”. “Ура! -закричали миші. - Давайте станемо їжачками! Але як нам стати їжачками, скажи, Сово?” І Сова відповіла: “Ні, хлопці, я займаюся стратегією. А як - це питання тактики.” Так отож. Їжачками нам не стати. Залишаємося українцями і давайте спробуємо знайти переваги всередині себе - такі, що їх не треба виховувати та перевиховувати, ті, що з пуп’янка живуть у наших душах.

І почнемо свої пошуки з простого запитання - ким є українці?

Правильно, хуторянами. Скільки вже нам розповідали, що це погано, що принцип “моя хата скраю” не дає рухатися вперед, а все одно кожен дивиться у свій город. Національний характер не змінити ніякими проповідями. А може, тоді й не варто напружуватися? Якщо людину неможливо переробити, чому б не використати її вроджені якості їй же на користь? Хто сказав, що хуторянство - це погано? Наш прадід був куркулем, та таким міцним, що шлях до хутора й досі називається його іменем, хоч хутір зруйнували, самого прадіда розкуркулили, а шлях давно перетворився на вулицю. Та й інший прадід був хуторянином, і ми з дитинства пишалися тим, що наші пред-ки - справжні господарі. Задля справедливості треба зазначити, що третій наш прадід був наймитом, зате четвертий - князем, тож у середньому все одно виходить куркуль. Ну, це жарт, а якщо серйозно, то хутір все-таки не можна вважати однозначно негативним явищем навіть у наші дні. Хуторянин, а по-американськи фермер, годує сьогодні всіх жителів мегаполісів, так що до нього варто поставитися з повагою. Чим славний хуторянин? А тим, що це справжній господар, або, якщо хочете, ґазда. Він відповідає за кожен метр своєї землі, за кожну дошку у паркані та кожен цвях у даху. Він не має кому сказати: “не виходить”, “не можу”, “іншим разом”, “якось буде” - такі звичні фрази для сучасного міського жителя. Усе залежить тільки від нього. Бути хуторянином - велика відповідальність та велика праця, тут навіть коли пожежа - не покличеш на допомогу, бо поки добіжать, усе згорить. Ні, ми не хочемо вас налякати, а тільки зафіксувати: слово “хуторянин” насправді не має негативного зна-чення.

Ми, українці - хуторяни, а значить, люди самостійні, працьовиті та відповідальні. Відповідальні передусім за свою територію. А територія у кожного своя - у когось город, у когось вулиця, а в когось місто чи країна, в залежності від сил і амбіцій. Де можеш порядкувати - там і порядкуєш, однак на умовах повної відповідальності. Зайвого не бе-реш - тільки те, що можеш обробити. Подивіться - так живуть тисячі людей, і не тільки в сільському господарстві, але й у культурній сфері.

Проте треба зазначити, що сьогоднішнє хуторянство ідеологічно існує у двох різновидах. Галицьке, або західне базується на тезі: “Україна закінчується за моїм парканом, далі живуть глибокі москалі”. Південно-східне хуторянство виходить з того, що “Україна - це десь у Києві, а ми тут уже якось потрошку”. Зрозуміло, що обидві тези не можуть стати основою для формування спільноти. Але якщо їх змішати (що поробиш, Схід і Захід - разом!), можна отримати універсальний принцип, який здатен поставити хуторянство на службу нації. УКРАЇНА ПОЧИНАЄТЬСЯ У МОЇЙ ГОСПОДІ. Відчуваєте різницю? Не закінчується за парканом, а починається. І не десь у Києві, а тут, у мене. Ідеологічна вертикаль: хата (або хутір) - село (або місто) - область - Україна. Для аматорів євро-інтеграції вертикаль можна продовжити Україна -Європа - Світ.

У чому перевага такої тези? Передусім вона не має на увазі переробити українця і дає йому можливість залишатися українцем, тобто господарем або куркулем. По-друге, вона виключає будь-який сепаратизм - адже в моїй хаті починається ВСЯ Україна. Я не зазираю до сусідів, а дбаю про те, щоб у моїй господі була Україна, і відповідаю за це перед собою, дітьми та Господом Богом. Отаманщина двадцятих років минулого століття базувалася приблизно на такому принципі. Якщо Махно може взяти Катерино-слав - бере. Григор’єв воює Одесу - молодець. Петлюра в Києві - це чудово. Ну, а якщо наших сил вистачає тільки на те, щоб навести лад у своєму селі - так і зробимо. Єдина відмінність - ми не повинні стріляти одне в одного, як згадані вище добродії.

Стрілянина по своїх - українська національна розваги, про неї варто поговорити окремо. Тут ті самі ментальні проблеми - нас багато і нас не переробиш. Однак рецепт є. Ви ж не стріляєте у власного кума, і навіть у тещу. Бо які не є, а свої. Отже, пропонуємо кожному визначитися з колом своїх і не стріляти по них, навіть якщо не подобається те, що вони цієї хвилини роблять. Подобаєть-ся - допоможемо. Не подобається - утримаємося від публічних коментарів. Сам на сам можна вказати на помилки, на людях - краще промовчати. Цей принцип досить простий і дієвий, на собі перевірений. Єдине застереження - список своїх не варто змінювати частіше, ніж раз на рік-два, бо якщо кожен день стріляти в інший бік, своїх просто не залишиться.

Але повернімося до обговорення тези УКРАЇНА ПОЧИНАЄТЬСЯ У МОЇЙ ГОСПОДІ. Одразу відкинемо звинувачення у центропупизмі та манії величі. Ми не говоримо, що наш город є столицею України або Всесвіту, не твердимо, що беремося керувати у планетарному масштабі чи що наш рід давніший за Адама. Ні - наш принцип має на увазі індивідуальне використання. Для мене особисто Україна починається в моїй господі. Для тебе - у твоїй, для нього - у його, звичайно, якщо він згоден приєднатися до цього принципу.

Звертаємо особливу увагу на різницю між нашою тезою та традиційним підходом “якби кожен став патріотом”. Ми ніколи не забезпечимо, щоб кожен став патріотом, бо це просто неможливо. І не варто вказувати на інші нації - ми не станемо поляками, як миші не стануть їжачками. Однак хуторянин ніколи не вимагає, аби усі сусіди перекували-ся - щоб навести лад у своїй хаті, це не обов’язково. Проблема співпраці з сусідами дійсно є, однак вона не першочергова. Про неї можна поговорити пізніше. Головне - я визнаю себе господарем на певній території, я починаю наводити на ній лад.

Те саме в інформаційній сфері. Якщо мене (не всіх, а конкретно мене) задовбала аморальність, яку нам нав’язують політики, я на своїй території оголошую примат моралі. В моїй родині, серед мого кола спілкування з’являються такі критерії, як добро і зло, правда і брехня. Для того, аби встановити біля себе ці правила, не треба чекати, поки перевиховається сусід-алкоголік чи мер міста. Не треба читати людям проповіді - ми не попи, це зовсім інша робота. Варто лише чітко визначити, що добре, що погано, і не сходити з цих позицій. Хто має очі - побачить, хто схоче приєднатися - приєднається. Силоміць ще нікого й ніколи не зробили кращим.

Така позиція не вимагає подвижництва, не накладає ніяких додаткових обов’язків, крім одного - сформулювати для себе повсякденний критерій оцінювання подій та людей. Це не так уже й складно - кожен з дитинства має в голові детектор добра і зла, треба тільки помити його від бруду, котрий виливають на наші голови щодня, і цей диво-прилад знову запрацює.

Отож від завтрашнього дня ми починаємо чітко відрізняти, що добре, що погано не з точки зору заробітку, а з нормальної, людської точки зору. Що ми виграємо, коли таким от чином позначаємо та дезинфікуємо власну інформаційну територію? Перш за все, знову відчуємо себе людьми, тобто Божими створіннями. Позбудемося комплексів меншовартості, які нав’язуються звідусіль: другий сорт - це не ті, в кого немає грошей, “Мерседеса” або влади, й не ті, чиї розміри більші за 90-60-90. Другий сорт - це ті, хто забувся, нащо його мати родила, хай би навіть при цьому заробив мільярд. Не все купується, не все продається, а хто не вірить - хай для початку складе ціну своїй матері, а потім побалакаємо.

Отже, насправді ми з вами маємо досить сили. Принаймні, достатньо, аби створити навколо себе інформаційну нішу, яка нас влаштовує. Аби видалити з неї тих, хто не відповідає нашим вимогам - хоч би це був Голова Верховної Ради. Ми з вами - люди, вони - ні. Ну, а коли це затвердили, коли вимели сміття зі своїх голів, можна поїхати в гості до друзів, подивитися на їхній світ і спробувати протоптати стежинку одне до одного. І коли кількість таких хуторів та доріг між ними стане значною, світ зміниться не тільки навколо нас.

Ви - абстракціоністи, скаже хтось. Ваші рецепти надто розпливчасті. Каганцюванням сьогодні не здолати багатоголову гідру ЗМІ. А ми відповімо: будь ласка! Маєте силу на чесний герць із нею? Ми залюбки допоможемо. Однак якщо ми всі разом і кожен окремо сидітимемо та чекатимемо другого пришестя Котигорошка, який однією палицею чи то пак газетою переможе інформаційного Змія, дочекаємося дуже сумного майбуття. Діти плюнуть нам у вічі, і правильно зроблять. Бо за своїх дітей ми відповідаємо цілком. І якщо віддаємо їх на поталу Змієві, значить, кращого ставлення не заслуговуємо.

Інші скажуть: ви, братове, нічого нового не вигадали. А ми чесно зізнаємося: таки правда, не вигадали. Та й що тут можна було вигадати, коли йдеться про український національний характер? Невдячна справа вигадувати. А от узяти те, що є, і розповсюдити на інформаційний простір - це інша справа. На нашу думку, інформаційний простір має так само відповідати національному характеру, як і фізичний.

Ми народилися зараз і тут. Іншої країни в нас немає, іншого народу - теж. Давайте використовувати те, що маємо. Українці не вміють об’єднуватися - це правда. Українці добре воюють за свою хату, але погано - за Україну. Це теж правда. Але нас із вами не переробиш. Переробити можна тільки те, що поруч - свою господу, свою родину, свій хутір. То давайте переробимо їх і заживемо, як люди.

І хай політики вдавляться своєю брехнею, а олігархи - своїми грошима. Україна починається не на їхніх банківських рахунках, а в нашій господі. І від цього ніде дітися.