“Япона мать”, або мотрійка

Одним із головних образів, що виникають при згадці про Росію, є мотрійка. Розмальована точена дерев’яна лялька вважається, іноді з іронією, іноді абсолютно серйозно, мало не ідеальним втіленням російської культури і “загадкової російської душі”. Нині цей продукт російської сувенірної промисловості, як і інші подібні культові образи, активно використовує кремлівська пропаганда для своїх цілей.

Однак чи є мотрійка споконвічно російською?

Виявляється, насправді ця лялька має японське походження, а в Росії вона просто прижилася, набувши так би мовити місцевого зовнішнього вигляду. Більшість фахівців вважають, що прототипом російської мотрійки був японський бог.

Справді, після Всесвітньої виставки 1862 року в Лондоні, де Японія вперше показала за кордоном колекцію свого традиційного мистецтва, у Європі та Росії з’являється підвищений інтерес до цієї країни, мода на все японське, тобто своєрідна “японофілія”. Так, наприклад, існував незвичайний попит на японські вази, віяла, гравюри різного змісту та якості, всілякі екзотичні статуетки тощо.

Щоправда, з конкретним “батьком” або “матір’ю” мотрійки повної ясності нема. За однією з версій ним був старець Фукурума, він же Фукурокудзю — бог щастя, багатства, достатку, мудрості й довголіття. Його зазвичай зображають у вигляді довгоголового старого з сильно витягнутим лобом, що символізує його мудрість. Фігурка японського бога своїми обрисами і справді нагадує форму класичної російської мотрійки.

Фукурокудзю. Нецке, слонова кістка (1900-ті роки). Перша мотрійка з чорним півнем (бл. 1900-го року)

Фукурокудзю входить до складу так званих “семи богів щастя”, або сітіфуку-дзин. Склад сітіфуку-дзин не був постійним, але загальна кількість персонажів залишалася незмінною принаймні з XVI століття. Дуже часто їх зображають у вигляді фігурок нецке. Сім богів щастя справді були дуже популярними в Японії. Існував, наприклад, звичай на Новий рік обходити храми, присвячені богам сітіфуку-дзин, і купувати там їхні маленькі статуетки. За цією версією сім богів щастя вкладалися одна в одну, як і у сучасної мотрійки, а Фукурокудзю був головною, найбільшою роз’ємною фігуркою.

Згідно з іншою версією, за зразок для своєї іграшки російські майстри взяли японську ляльку даруму. За своїм походженням вона становить зображення стародавнього індійського мудреця Даруми (так у Японії називали легендарного Бодхідхарму). Як відомо, в V столітті він перебрався до Китаю, де в Шаоліньському монастирі став засновником чань-буддизму. Його вчення у середині століття набуло значного поширення і в Японії. Дарума закликав до осягнення істини через нерухоме споглядання і, за однією з легенд, від того, що він не рухався, йому відняло ноги (тому його зображають безногим).

У Японії також була популярною кокесі (в іншій транскрипції ко-кеши) — дерев’яна лялька, декорована розписом. Вона складається з циліндричного тулуба і прикріпленої до нього голови, виточених на токарному верстаті. Рідше іграшку виготовляють із цільного шматка дерева. Прикметною особливістю кокесі є відсутність у ляльки рук і ніг. Традиційні кокесі завжди зображають тільки дівчаток. Кожну ляльку розфарбовують вручну зазвичай із використанням червоного, чорного, жовтого і багряного кольорів. За однією з версій саме кокесі стала прототипом мотрійки.

Вважається, що перша російська мотрійка була виточена на початку 90-х років XIX століття за зразком ляльок, привезених із Японії, у майстерні-магазині “Дитяче виховання”, що належала А. Мамонтову, братові знаменитого підприємця і мецената С. Мамонтова. Відомі навіть імена майстрів, що її створили. Першу мотрійку розписав художник С. Малютін, який на той час за дорученням А. Мамонтова ілюстрував дитячі книжки, а виточив її спадковий майстер-токар В. Звьоздочкін.

Щоправда, тут багато неточностей. Почнемо з того, що точна дата появи мотрійки невідома. Іноді її датують 1893–1896 роками, оскільки ці дати вдалося встановити за звітами й доповідями Московської губернської земської управи. Так, в одному з таких звітів за 1911 рік Н. Бартрам, засновник і директор Музею іграшки в Сєрґієвому Посаді, вказує, що мотрійки з’явилася 15 років тому, а в 1913 році в доповіді Бюро зі сприяння кустарній промисловості він уже повідомляє, що першу мотрійку було створено 20 років тому. Як бачимо, така розбіжність у датуванні дає всі підстави ставитися до цих повідомлень доволі скептично.

За іншими даними, мотрійки з’явилися в Росії тільки наприкінці російсько-японської війни 1904–1905 років, коли російські військовополонені почали повертатися з Японії. Щоправда, мотрійка згадується в 1900 році у зв’язку зі Всесвітньою виставкою у Парижі, де ця лялька здобула визнання, і незабаром з’явилися перші замовлення на її виготовлення.

Тепер щодо художника С. Малютіна. Більшість дослідників називають саме його автором ескізу мотрійки. Однак самого ескізу в творчій спадщині художника нема. Так само як і документально підтверджених свідчень того, що художник взагалі коли-небудь робив подібний ескіз. Крім того, токар В. Звьоздочкін у спогадах приписував честь винаходу мотрійки виключно собі, жодного разу не згадуючи про С. Малютіна.

Про самого В. Звьоздочкіна відомо, що він вступив до майстерні “Дитяче виховання” у 1898 році. А це означає, що мотрійка не могла з’явитися на світ раніше згаданого року. Про Фукурума В. Звьоздочкін не згадував, але визнавав, що побачив якось у журналі “підходящу цурку” і за її зразком виточив фігурку.

Відомо, що для розширення світогляду майстрів, А. Мамонтов виписував для своєї майстерні зразки іграшок із різних країн світу. Очевидно, так у його майстерню-магазин і потрапила виточена фігурка Фукурокудзю, яку привезли з острова Хонсю. Фігурка виявилася роз’ємною, всередині була захована менша фігурка, що також складалася із двох половинок. А в ній виявилося ще п’ять таких лялечок.

Саме з цієї фігурки росіяни скопіювали мотрійку, втілену в образі селянської дівчинки у сарафані й хустинці та з чорним півнем у руках. Ця іграшка складалася вже з восьми фігурок. За дівчинкою йшли три її сестрички, братик, потім ще дві сестрички. Всі вони чимось відрізнялися одна від одної, а остання, восьма, зображала немовля, загорнуте в пелюшки. Поширеним у той час в Росії було ім’я Матрьона (зменшувальне Матрьошка) — так і з’явилася на світ усім відома нині лялька.

Прихильники споконвічно російського походження ляльки вважають, що у Фукурокудзю була запозичена тільки форма, а новим змістом її наповнив уже на російський манер токар В. Звьоздочкін. Справді, до знайомства з японським сувеніром у Росії виготовляли і точений посуд, і дерев’яні роз’ємні сувеніри у вигляді великодніх яєць, тобто в технічному плані мотрійка не становила особливої складності.

Проте за кількістю мотрійок у комплекті в “ісконників” згоди нема. Сам В. Звьоздочкін стверджував, що спочатку зробив дві ляльки: три- і шестимісну. Однак у Музеї іграшки зберігається саме восьмимісна мотрійка, яку вважають першою, — та сама у сарафані й хустці круглолиця дівчинка, яка тримає в руці чорного півня. Доволі часто також стверджується, що спочатку мотрійок все ж таки було сім, а не вісім. Ще кажуть, що дівчатка і хлопчики чергувалися.

Хай там як, поява мотрійки в Росії наприкінці позаминулого століття була не випадковою. Саме в цей період у середовищі російської художньої інтелігенції почали серйозно займатися колекціонуванням предметів народного мистецтва, а також намагалися творчо осмислити національні художні традиції. На кошти меценатів організовували приватні художні майстерні, у яких під керівництвом професійних художників навчалися майстри і створювали предмети побуту та іграшки в народному російському стилі.

1900 року лялька була представлена на Всесвітній виставці в Парижі, де завоювала золоту медаль за оригінальність форми і своєрідний розпис. Тоді ж з’явилися закордонні замовлення, а товариство “Російські кустарі” відкрило постійний магазин у столиці Франції. З 1909 року російська мотрійка вже постійна учасниця Берлінської виставки та щорічного ярмарку кустарних виробів у Лондоні. Варто зазначити, що неабиякій популярності іграшки багато в чому сприяли “Російські сезони” Дяґілєва — гастрольні виступи російських артистів опери та балету за кордоном.

Загалом популяризацію та просування мотрійки на світовий ринок можна назвати зразково-показовою маркетинговою кампанією. Звичайний сувенір став ідеальним проектом експорту російської культури за кордон.

Напевно, головне, що приваблювало в цих компактних сувенірах іноземців, — це творча фантазія художників. З кожним роком розпис мотрійок ставав усе яскравішим і різноманітнішим. Зображували дівчат у сарафанах, у хустках, з кошиками, клунками, букетами квітів тощо. З’явилися мотрійки, що зображають пастушків із сопілкою, нареченого з вусами і наречену у шлюбній сукні. У роки перебудови мотрійками стали правителі Росії аж до М. Ґорбачова. І, звичайно ж, створювали комплекти, що складалися з кількох десятків ляльок. У фондах Історичного музею в Москві, наприклад, зберігається екземпляр стомісної мотрійки.

Нині вже мало хто згадує про японське походження цієї ляльки, її вважають споконвічно російським брендом, який представляє російську культуру, і навіть експортують за кордон.

І насамкінець, пропонуємо читачам уважно подивитися на подану нижче світлину. Чи багато російського міститься у розпропагованому “російському стилі”? Прусський картуз і монгольська косоворотка на юнакові (про це йшлося у попередньому розділі), персидський сарафан і фінський кокошник на дівчині та на додачу ще і японський бог — мотрійка на задньому плані.

Чи багато російського у так званому “російському стилі”?

Отже, за роки свого існування російський національний одяг як чоловічий, так і жіночий, зазнав значних змін, запозичивши чимало в інших народів. Мода завжди щось запозичує, а останнім часом вона уже майже повністю інтернаціоналізувалася.