“Ай да Пушкин, ай да сукин сын”

Алєксандрові Пушкіну, безумовно, належить пальма першості за кількістю запозичених сюжетів для своїх казок.

Тільки у братів Ґрімм він запозичив цілу низку “своїх” казкових сюжетів, а саме сюжети казок “Наречений”, “Казка про мертву царівну і сімох богатирів” та “Казка про рибалку і рибку”.

Скажімо, в академічному виданні зібрання творів поета про створення “Казки про мертву царівну і сімох богатирів” можна прочитати, що в її “основу покладена російська казка, записана в Михайлівському”. Однак чи так це насправді?

Варто лише відкрити казку братів Ґрімм “Білосніжка і семеро гномів” і ми прочитаємо: “Люстерко, люстерко на стіні, / Хто найвродливіший серед усіх на землі?” (Spieglein, Spieglein an der Wand, / Wer ist die Sch?nste im ganzen Land?”). І люстерко зазвичай відповідало: “Frau K?nigin, Ihr seid die Sch?nste hier / Aber Schneewittchen ?ber den Bergen / Bei den sieben Zwergen / Ist noch tausendmal sch?ner als Ihr” (Пані королево, Ви тут найвродливіша, / Але Білосніжка за горами / у семи гномів / ще в тисячу разів гарніша, ніж Ви).

“Казку про мертву царівну і сімох богатирів” написав А. Пушкін у 1833 році в Болдіно. Сам поет стверджував, що ідею цієї казки він почерпнув із розповідей, що їх чув від няні Аріни Родіонівни. Однак, як бачимо, сюжет Пушкіна дуже перегукується з сюжетом казки братів Ґрімм “Білосніжка і сім гномів”, яку вони написали в 1812 році. Відмінності мінімальні: у Пушкіна — богатирі, у братів Ґрімм — гноми; у Пушкіна мачуха сама вмирає від туги і злості, у братів Ґрімм її страчують; у Пушкіна королевич Єлісєй свідомо шукає кохану, у братів Ґрімм королевич випадково натрапляє на Білосніжку. Проте однаковий щасливий фінал наявний уже в обох казках.

Ще однією казкою, де А. Пушкін відтворив німецький фольклор, стала “Казка про рибалку і рибку”, написана тієї ж самої Болдінської осені 1833 року й опублікована в 1835 році. Щоправда, поет значно переробив німецьку казку, пристосувавши її до російських реалій. По-перше, він замінив чарівну камбалу (яка до того ж є зачарованим принцом) на золоту рибку без родоводу. Якщо у братів Ґрімм стара відразу вимагає собі новий будинок, то у А. Пушкіна спочатку з’являється розбите корито, яке згодом стало крилатим виразом.

Поет прибрав епізод, де дружина рибалки просить зробити її самим... римським папою, адже це відразу ж позбавляло казку російського колориту. Зате він вніс важливу зміну до сюжету казки братів Ґрімм: якщо в німецькому варіанті рибалка разом із дружиною підіймається службовою драбиною і користується всіма благами, то у Пушкіна стара починає ставитися до старого як до свого раба і навіть не пускає його на поріг (справді, істинно російський колорит!). Змінив А. Пушкін і останнє прохання вередливої старої. У братів Ґрімм, слідом за римським папою, дружина цілком логічно хоче стати Богом. У А. Пушкіна ж спочатку стара хотіла стати “володаркою сонця”, але потім поет змінив прохання на “володарку морську”. Це справді посилило нахабство домагань старої — адже тепер вона хотіла здобути владу над самою благодійницею.

Нарешті, наприкінці казки — там, де камбала у Ґрімм прямо каже: “Іди додому, сидить вона знову на порозі своєї хатинки”, — обурена золота рибка вперше не відповідає на прохання: “Ничего не сказала рыбка, / Лишь хвостом по воде плеснула / И ушла в глубокое море...”

Варто зазначити, що А. Пушкін і не приховував факту запозичення німецьких сюжетів. У листі до своєї дружини від 17 квітня 1834 року поет писав: “Поутру сидел я в моем кабинете, читая Гримма...” Що вийшло в результаті такого читання, ми всі чудово знаємо. А ось сюжет “Казки про Золотого Півника”, що його взяв А. Пушкін із “Казок Альгамбри” американського письменника В. Ірвінґа, де назва прототипу інша — “Легенда про арабського звіздаря”.

Тема літературного першоджерела була фактично закрита з публікацією у 1933 році дослідження А. Ахматової “Остання казка Пушкіна”. В ньому А. Ахматова цілком слушно знаходить витоки сюжету в збірці оповідань В. Ірвінґа, виданій 1832 року. За сюжетом і антуражем вона дещо відрізняється від “Золотого Півника”, але багато сюжетних деталей упізнаються без великих зусиль.

Так, у В. Ірвінґа повелителеві Ґранади, мавританському султанові Абен Габузу, дошкуляють несподівані військові набіги сусідів. Допомогти йому розв’язати цю проблему береться старий арабський звіздар і чорнокнижник Ібрагім ібн Абу Аюб, який каже: “Дізнайся, о царю, що в Єгипті бачив я якесь диво, стародавнє зображення, створене однією язичницькою жрицею. Є місто Ворса, а над ним гора, і з тієї гори відкривається долина великого Нілу, а на горі стоїть баран, на ньому півень, скріплені віссю. І як тільки країні загрожує вторгнення, так баран звертається мордою до ворога, а півень кричить; і мешканці міста дізнаються про загрозу, і звідки вона, і встигають від неї оборонитися”.

Щоправда, для султана звіздар створює дещо інший механізм — магічну мідну фігуру вершника зі списом — і закріплює на вежу. Під час небезпеки вершник опускає спис і подібно до компаса повертається в бік, звідки має здійснитися набіг. У тій самій вежі міститься ще одне диво — чарівні шахи з фігурками, завдяки яким султан, подібно до вудуїстського жерця, може завдавати ворогам шкоду, просто громлячи іграшкове військо.

За всі свої послуги звіздар вимагає в нагороду першу тварину з поклажею, яка в’їде у ворота султанського палацу. Твариною виявляється кінь, а поклажею — захоплена у християн готська принцеса. Абен Габуз відмовляється віддати звіздареві обіцяне, і той передбачає царству султана великі нещастя. Пізніше, під час перепалки султана зі звіздарем, останній провалюється під землю, захопивши з собою і красуню. “Компас”, звісно, ламається, і султан до кінця життя страждає від ворожих сусідів.

А. Пушкін відмовляється і від фігурки вершника, і від фігурки барана, передавши всі сторожові функції Золотому Півникові, що сидить як флюгер на спиці. З чернеток 1833 року видно, що поет починав розробляти і тему чарівних шахів, але пізніше повністю від неї відмовився.

Також, на відміну від В. Ірвінґа, звіздар А. Пушкіна навіть не встигає нічого вимагати, як цар сам йому каже: “Волю первую твою / Я исполню, как мою”. Плюс до цього цілком “дієздатний” Абу Аюб перетворився у А. Пушкіна на “скопця”, що підсилює комічність його зазіхань на східну красуню. Сама ж дівчина у А. Пушкіна — не готська принцеса, а східна красуня — Шамаханська цариця. До речі, сам епітет “Шамаханська” поет також запозичує, але вже зі збірки К. Данілова, і спочатку звіздаря він також називає “Шамаханським мудрецем”.

“Казка про Золотого Півника” була єдиним твором поета, що її він створив в останню Болдінську осінь 1834 року. Очевидно, йому просто бракувало сюжетів.