10. Феномен Майдану (лекція)

10. Феномен Майдану (лекція)

25 грудня 2013 р.

Доброго дня, шановні колеги!

Мені приємно, що ми вчетверте разом зустрічаємо Новий рік, незважаючи на погоду та політичний клімат, який складається в нашій державі. Радий усіх бачити.

Сьогодні ми поєднуємо робочу зустріч із святкуванням майбутніх Новорічних свят. Я хочу одразу всіх поздоровити з Різдвом Христовим, яке святкують сьогодні за католицьким календарем, а також із наступаючими Новим роком та святом Різдва Христового за православним календарем. Маю надію, що ці свята ви зустрінете у колі близьких, рідних і друзів.

Сьогодні у нас на порядку денному кілька питань. Я пропоную почати з невеликої розмови про особливість моменту, який ми переживаємо, як до цього можна ставитись, про що завжди запитують кожного з вас ваші друзі та колеги, знаючи, що сфера нашої діяльності пов’язана із стратегуванням та прогностикою. Власне, про те, що відбувається і що буде далі, я хотів би запропонувати сьогодні поговорити.

Перше і головне. Ми говоримо про кризу. Слово «криза» повернулося на шпальти газет, у дискусії, доповіді та навіть виступи перших державних осіб.

Що ми називаємо кризою? Те, що бачимо на вулицях, чи те, що переживаємо тут, у свідомості? Чи, можливо, є ще якісь більш глибокі чинники, які спричиняють такі збурення і політичні протистояння в суспільстві? На мою думку, на часі говорити про те, що починає давати збої, спричиняє серйозну соціальну напругу і зростання протестного настрою в суспільстві, — криза самої обраної політекономічної моделі розвитку України.

На жаль, на фоні заявленого курсу на модернізацію та глибокі перетворення, для яких були закладені ліберальні принципи розвитку ринкового середовища, формування ефективних соціальних інститутів, захисту прав і свобод, реально за ці роки ствердилась і певний час функціонувала так звана олігархічно-бюрократична модель капіталізму. Вона має певні ознаки. Це, у першу чергу, зрощування з бюрократичною системою, високий рівень корумпованості системи, де корупційна рента є частиною прибутку приватного капіталу, а також високий рівень адміністрування бізнесу.

Не випадково, відомий український економіст, колишній керівник цього інституту Анатолій Гальчинський у своїй останній роботі навіть викреслив термін «адміністративний ринок в Україні». Я не думаю, що це коректне використання терміну, адже він був народжений свого часу, коли аналізувався феномен радянської економіки, коли дійсно поєднувались феномен товарного виробництва з жорстким механізмом адміністративного перерозподілу суспільного прибутку. У нашому випадку «адміністративний ринок» — це скоріше метафоричне визначення. Воно відображає дійсно високий рівень втручання системи управління в регулювання економічного процесу. Головне — легальний і нелегальний перерозподіл прибутку, що отримується.

Звичайно, ствердження такої моделі призвело до ряду наслідків, свідками якого ми були вже останнім часом. У першу чергу, це серйозний утиск, а фактично — скорочення малого та середнього бізнесу по кількості видів і по обсягах діяльності. Як приклад, в одному з останніх ділових видань зазначено, що лише за останні декілька місяців на інформаційних ресурсах стосовно перепродажу малих та середніх об’єктів (мова йде про готелі, ресторації, торгові кіоски) суттєво збільшилась кількість об’єктів на продаж. Причому, це характерно для більшості регіонів України. Експерти, які аналізували ці дані за певний час, приходять до висновку, що мова йде про вихід із бізнесу цілого ряду бізнесових сегментів, — того, що ми називаємо малим та середнім бізнесом. Це говорить про те, що неможливі конкурентні переваги, бюрократичний тиск, висококорупційний ринок призводять до неефективності й невигідності ведення цього бізнесу.

Більш того, є попередній прогноз для багатьох видів бізнесової діяльності, які пов’язані з можливістю накопичення капіталу в обсягах від мільйона до декількох мільйонів доларів. Не виключено, що ця частина бізнесу почне шукати можливість розгортання своєї діяльності за межами України, і розпочнеться так звана бізнес-міграція. Свого часу ми це фіксували в перші роки після розпаду Радянського Союзу, коли молодий бізнес-клас в умовах розпаду держави згортав свою діяльність і переходив зокрема у країни Центральної Європи. Потім була друга хвиля наприкінці 90-х років. І тепер ми маємо можливість третьої хвилі бізнес-міграції. Вона відрізняється від так званої трудової міграції, оскільки мова йде про різні речі. Якщо у випадку з трудовою міграцією йдеться про вивільнену робочу силу, яка шукає собі кращої долі на заході й на сході, то стосовно бізнес-міграції ми маємо справу з активним прошарком, який є креативним класом та однією з рушійних сил, що створює нові виробництва, забезпечує робочі місця і є платниками податків, а головне — забезпечує певну динаміку розвитку самої економічної системи. Втрата цього активного прошарку є надзвичайно серйозною загрозою саме в момент, коли мова йде про пошук тих соціальних опор, на яких можна надалі реалізовувати якусь модернізацію.

Я вважаю це дуже серйозною проблемою, яка не обмежується лише питаннями, про які зараз часто говорять наші економісти і представники Уряду: дерегуляція, спрощення процедур, реєстрація тощо. Це вже просто інша проблема. Питання не в тому, як просто зареєструвати бізнес, а в тому, за яких умов і наскільки вигідно його вести. На мою думку, поява такого феномена, як згортання малого і середнього бізнесу й загроза нової хвилі бізнес-міграції також є наслідком неефективності функціонування олігархічно-бюрократичної моделі з високим рівнем монополізму, з формуванням фактично оліго-політичної системи на різних ринках, з «договірною грою» від енергетичного ринку до ринку торгівлі.

Обмеження свободи. Про це давно вже йшла мова. На жаль, судова реформа, що здійснюється сьогодні в Україні, також має головну ваду. Судова система фактично інкорпорується в систему виконавчої влади. Особливо це характерно на регіональному рівні, де ми маємо фактично зрощування судової системи з прокуратурою та іншими правоохоронними органами, що діють у своєрідній системі взаємодії, як єдина команда. Свого часу я використовував термін «мертвий зашморг режиму». Про що йде мова? Враховуючи, що рівень контролю і здатність втручатися в управлінську ситуацію з боку центру — Уряду, команди Президента — обмежується лише регіональним рівнем, то з якогось моменту, приблизно з 2010 року майже в кожному регіоні почали формуватися своєрідні адміністративно-силові корпорації з високим рівнем взаємодії і взаємопідтримки. В їх основі — силові структури, включаючи митницю. Причому, для цієї системи було характерно суттєве підвищення корупційної ренти, що пояснювалось тим самим іміджем влади, з яким ми з вами стикаємось і до цих пір («чого ж ви хочете, ви ж знаєте, хто прийшов?»).

Найцікавіше, що зняття цієї корупційної ренти, як правило, не було пов’язано з якимись процесами в столиці. Більше того, більшість конфліктів, які зараз виникають по осі «Уряд — регіони», особливо в питаннях корупції, нецільового використання коштів, рейдерських захоплень, як правило, невідомі для центральної керівної ланки і стають причиною внутрішніх корпоративних конфліктів. Чим загрожує цей «мертвий зашморг режиму»? В першу чергу, тим, що в очах більшості виборців дискредитація влади і падіння єдиної довіри поглиблюється саме тому, що для багатьох із них місцева влада (мова йде саме про державну владу) ототожнюється і асоціюється з поведінкою Києва, хоча насправді все набагато складніше. І, таким чином, кумулятивний ефект такого сприйняття ситуації в своєму регіоні, у своєму місті як ситуації, яка організована Києвом, звичайно перекладається на ставлення до влади в цілому і співпадає з тими стереотипами, уявами і пропагандою, яка проводиться з боку політичної опозиції влади. Тобто, виникає ефект співпадіння.

Врадіївка стала кульмінацією цього процесу, коли для багатьох селян ті події, які відбулися навколо постраждалої, були ототожнені з тим, що це і є прояв усієї системи в країні. Не випадково Врадіївка стала символом кризи системи в стосунках громадянина і держави в царині прав людини і незахищеності цих прав.

Сформовано своєрідний корпоративно-державний механізм перерозподілу доходу. Причому, що характерно для цього режиму, сам бюджет і бюджетні ресурси також стали складовою цього механізму: від тендеру до державних програм, закупівель, інвестування, національних проектів. На жаль, більшість із них стає складовою корпоративних бізнес-планів, я хочу це підкреслити. Для компаній, які є наближеними до влади, можливість роботи з державними ресурсами давно вже стала складовою їх бізнес-планів, у тому числі по розрахунку прибутку.

Україна, на жаль, залишається серед країн Європи з одним із найвищих рівнів експлуатації робочої сили, з невисокими показниками соціального захисту, з формально невисоким, але насправді надзвичайно високим рівнем безробіття (так званим латентним безробіттям, коли немає постійного місця роботи) на жаль, із таким, що зберігається, механізмом постійної зміни місця роботи і профілю, що віддзеркалюється на якості робочої сили та фактичній її дискваліфікації та маргіналізації. І, незважаючи на всі розмови про те, що у нас стабілізується галузева робота, насправді якісної і стабільної робочої сили, яка б забезпечувала роботу високотехнологічних підприємств, на сьогоднішній день на ринку фактично немає. Це пов’язано із старінням, трудовою міграцією, а також із тим, що молоде покоління, яке є трудовим ресурсом, орієнтоване на інші професії, а головне — на інший тип поведінки. У цьому сенсі типовою є поява людей, для яких життєва позиція «крутитися» є нормальною, які легко змінюють і місце, і умови роботи, — головне, за рахунок різних видів діяльності забезпечити собі певний матеріальний достаток і подальше соціальне просування.

Ми ж — старше покоління — були виховані системою, яка була орієнтована на внутрішній порядок, певні правила, зрозумілість особистої життєвої кар’єри, стабільність умов роботи, збереження профілізації роботи. Тому навряд чи ми схильні до того типу поведінки, що характерна для нового покоління, для якого немає проблеми стабільності (в нашому розумінні), для якого стабільним є вдалий вибір того профілю діяльності, який сьогодні й зараз може принести користь. А це віддзеркалюється відповідно на виборі професії і сфери діяльності. Молодій людині, якій 30 років і яка отримала, наприклад, середню спеціальну чи вищу освіту в царині економіки чи технічну професію, просто формальна стабільна робота на виробництві з високою заробітною платою вже не є задовільною. Вона легко змінює робочі місця, шукаючи собі нової долі.

Можливо, з точки зору нового соціального досвіду це непогано. Але чому це погано для системи? Тому, що неможливо формувати тривалі програми кадрової стабільності, неможливо реалізувати проект, який би гарантував стабільність роботи високофахового колективу. А головне — виникає проблема зниження рівня фаху, особливо у високотехнічних сферах реального сектору.

На деяких підприємствах, зокрема на заводі «Южмаш», за деякими фахівцями йде «гонитва», у тому числі на міжнародному рівні.

Криза цієї моделі віддзеркалилась і на економічному рівні, у першу чергу, через консерватизм олігополій, які виникли, й консервативний характер реінвестування. Жоден національний проект, який був заявлений, фактично не підтримується національним бізнесом, що, як на мене, є просто викликом для держави. Все, що пов’язано з переформуванням нових перспективних галузей, наприклад, таких, як ІТ-галузь, це, як правило, не диверсифікація сировинного бізнесу, а просто успіх і розвиток тих проектів, які реалізуються підприємцями, фахівцями self-made. Але, звичайно, поява таких галузей передбачає можливість внутрішнього реінвестування, залучення всіх ресурсів, у тому числі й тих видів бізнесу, які на сьогодні є консервативними. Тим не менше, такий механізм не працює. Він не організовується з боку держави. Немає розуміння, яким чином можна було б стимулювати й спонукати до цього. Але він не вмотивований поведінкою самого великого капіталу.

Свого часу були так звані «походи» великого сировинного капіталу в інформаційну медіа-сферу, яка заявлялась як передова. Але це завершилось лише формуванням пропагандистських медіа-холдингів. На сьогодні, як заявляють фахівці, маючи один із найпотужніших потенціалів ІТ-фахівців, щорічне зростання на десятки відсотків обсягів виробництва і доходів ІТ-галузі, тим не менше, ми не маємо жодного потужного «проривного» національного продукту в цій галузі. Не маємо навіть своєї пошукової системи, тому що немає замовлення. Все це говорить про те, що ця галузь, яка дійсно є однією з передових та «проривних» сьогодні, так і не стверджується як національна галузь, що формує конкурентні переваги національної економіки як такої.

Таким чином, передумови для того, щоб ці викривлені економічні реалії віддзеркалювались у настроях людей і зміні їх поведінки, були очевидними вже на початку 2013 року. Свого часу я говорив про те, що відбувається своєрідна локалізація поведінки людей, які протягом останнього часу були розчаровані у можливості зміни системи в цілому. Десять років тому дискусія про те, чи потрібно йти в НАТО, доводила чи не до бійки. За останні роки гострота таких макро-питань, з яких визначались виборці, була знята. Але люди більшою мірою переймалися саме проблемами своєї повсякденності: робота, заробітна плата, захищеність своїх прав та прав своїх близьких. І розчарування в можливості зміни системи в цілому віддзеркалилось в іншому. Люди почали вести себе більш агресивно за місцем проживання. Така локалізація поведінки відбувається водночас із різким підняттям рівня самоорганізації, здатністю до швидкого прийняття рішень та формування тимчасових колективів за інтересами. Ознакою такої зміни типу поведінки була ситуація, коли навесні 2013 року в усіх засобах масової інформації пройшов сюжет про ДТП з автобусом, спричинену атомобілем ДАЇ. За хвилину в людей, які йшли у своїх справах, змінився характер поведінки. Швидко з’явився натовп, який організовано готовий був учинити розправу над працівниками ДАЇ саме тому, що люди бачили за ними провину в тому, що постраждали пасажири автобуса.

Кілька років тому ніхто не міг би й подумати, що поведінка звичайних обивателів буде такою: швидкою, самоорганізованю і акцентованою. І таких випадків трапляється вже десятки на тиждень. Це пов’язано з тим, що люди до осені 2013 року були мало готові до якихось серйозних потрясінь у країні, але вони вже були готові до захисту свого інтересу, своєї домівки, свого робочого місця, своєї дитини і т. д. Інстинкт громадянського самозахисту є однозначним. Це також склало передумову готовності до іншої поведінки громадян у разі зміни порядку денного. Таким чином, якщо говорити про причини, їх можна виявити. Вони піддаються аналізу.

Що стосується мотивів, зрозуміло, що на осінь 2013 року покладалися великі надії, у тому числі й у масових стереотипах. Із цим був пов’язаний так званий «європейський поворот» зокрема і в середовищі політичного класу, для якого підписання угоди з Європейським Союзом було своєрідною «точкою неповернення» у дискусіях про зовнішній вибір. Для таких активних соціальних груп, як молодь, це був певний символізм їх особистого життя, долі. Для них це рішення було в повному сенсі доленосним. Рішення Кабінету Міністрів стосовно паузи щодо підписання угоди з Євросоюзом стало своєрідним символом розриву між режимом, який є моделлю, що функціонувала, принижувала людей, та їх очікуваннями й бажаннями.

Був період, коли для громадян, які проживають у центрі й на заході України і частіше відвідують країни Європи, працюють там чи більш інформовані, термін «українська мрія» був зрозумілішим. Вони хотіли жити із своїми дітьми в Україні, як у Європі. Але станом на сьогодні мрія давно вже зникла у цьому вимірі, тому що багато людей зіткнулись в останні роки з «відкладеними» змінами, з утомленістю від очікувань. Багато з них вже не пов’язують ці зміни із своєю долею. Але з’явився інший феномен: якщо не для нас, то для дітей. Це було характерним, наприклад, для так званого «покоління війни» — людей, які пережили Другу світову війну.

Це саме було відтворено зараз із позиції покоління батьків по відношенню до своїх дітей, коли стало зрозумілим, що швидкої «Європи в Україні» не буде, мріяти про себе вже немає сенсу, а зробити для дітей готові. Причому цей настрій мав прояв навіть згідно соціологічних даних. Як це віддзеркалюється в поведінці? Для людей мрія, що виявилася для них нереальною, конвертувалась у вимогу. Багато хто пов’язував із підписанням Вільнюських угод сподівання, що влада і вся політична система, всі політичні сили, які будуть пов’язані з цим рішенням, будуть зобов’язані зробити те, що їм не вдавалося зробити самостійно. Тобто, Європейська угода розглядалася як директива, після якої те, що не хочуть робити самі, будуть вимушені робити за вимогою Європи.

Поворот, що відбувся після прийняття рішення Кабінетом Міністрів стосовно паузи, був сприйнятий, як відмова від такої роботи, як небажання так чинити далі. Це стихійно, нераціонально, але саме так було сприйнято. Не випадково, першими, хто вийшов із протестом на вулиці, було молоде покоління, для яких це був однозначно зрозумілий сигнал: цей склад влади не бажає реалізовувати зобов’язань, пов’язаних із тим, щоб ми рухалися європейським шляхом. Всі раціональні аргументи з боку Уряду раціонально не сприймались. І, звичайно, непідписання самої угоди у Вільнюсі і реакція на це непідписання були наслідком такого повороту. Я розглядаю «непідписання» лише як мотив такої соціальної поведінки.

Другий момент — це формування вже не локального порядку денного, пов’язаного з готовністю людей захистити себе, а вперше за останні кілька років — спільного, «національного» порядку денного: за що потрібно виступати, проти чого об’єднатись. Цей момент відбувся завдяки тому, що виникло урядове рішення, а потім було непідписання Вільнюської угоди.

Наступні події більш зрозумілі. Звичайно, поява самого образу того, що представники влади б’ють учасників протесту за цей протест, зробили подальшу самоорганізацію незворотною. Якщо хтось хотів підірвати основи цієї влади, він це зробив 30 листопада. Всі пояснення про наведення порядку — це або непрофесійність, або неоднозначність людей, які приймали це рішення з точки зору їх реального плану щодо виходу з цієї кризової ситуації. Я в цьому переконаний. Тому що після цього дійсно був запущений процес відтворення Майдану як якісно нового феномену. Адже перші плани щодо проведення акції на Майдані були заявлені ще на початку грудня. Вони були пов’язані з бажанням окремих політичних і громадських сил відзначити річницю Майдану-2004 і прив’язати ці заходи до акції підтримки майбутніх Вільнюських переговорів. Це не було таємницею.

Те, що за два дні до суботи 24 листопада відбулося засідання Кабінету Міністрів, і те, що частина студентства і журналісти вийшли з протестом 23 листопада, було форсажем події, яка насправді була планована. А головне — змінився порядок денний цієї події. З акції підтримки певних сакральних дій вона перетворилась на акцію протесту. З цього моменту стало зрозумілим, що спроба механічно чи силовим чином вплинути на цю ситуацію буде мати вже свою логіку. Не розуміти цього було неможливо. Саме тому, я вважаю, те, що відбулося 30 листопада і 1 грудня, є спробою модерувати, організувати і політизувати конфлікт. Кому це було вигідно?

Було б цікаво знати думку фахівців, які досліджують політичний процес і присутні у цій залі.

Таким чином, підходимо до того, що ж таке власне Майдан. Для мене Майдан існує не рік, не два, і не десять. Майдан як феномен почав формуватися ще в роки перебудови: від нумізматів до перших дисидентів, із прапорами на вулицях — площа в Києві була своєрідним символом комунікацій поза державою. Це був так званий «простір свободи», що був постійним вузлом комунікацій, на відміну від арт-простору — Андріївського узвозу та інших феноменів. Він був простором свободи, де люди вважали себе більш-менш вільними від позиції і правил держави. Там формувалися навіть свої форми, що виходили за межі того, що ми називаємо порядком. Майдан став своєрідним соціальним інститутом.

До 2004 року було кілька етапів його розвитку. Спочатку це був простір гласності, місце зібрань дисидентських груп, студентів, обміну неформальною літературою з комунікаціями та мікро-мітингами. У 90-ті роки саме Майдан і майданчики поряд були центром соціального протесту від студентства до шахтарів. Наприкінці 90-х це було місце, яке використовували вже, враховуючи його таке напівсакральне значення, провідні демократичні сили. У 2004 році, коли відбулися відомі події, аксіоматично саме Майдан став центром свободи і боротьби з тодішнім режимом. На іншій площі це було вже просто неможливо.

Інша справа, — і це урок 2004 року — чи став Майдан осереддям і так званим «пологовим будинком» громадянського суспільства? Я б не поспішав ототожнювати Майдан саме з цим «перинатальним центром». Тому що це був, скоріше, простір виразу цього народження, а не центр, оскільки природа і причина формування громадських структур пов’язана, звичайно, не з самим по собі Майданом. Тим не менше, 2004 рік — це був рік-маніфестація громадянського суспільства, але ще не його організації, тому що для громадянського суспільства його найважливішою характерною ознакою і рисою є можливості й здатність до самоорганізації та реалізації свого інтересу. Майдан 2004 року завершився тим, що довіра за порядок денний тодішнього активного громадянського суспільства була повністю передана політичній силі, яка перемогла. Це говорило про те, що суспільство ще незріле, що воно ще «в собі», що ототожнює свої бачення та уяви з інтересами і програмами конкретних політичних суб’єктів. Це була по суті поразка громадянського суспільства, яке на той момент ще було незрілим.

Саме це відрізняє простір свободи 2013 року від Майдану 2004-го: надзвичайно високий рівень самоорганізації, постійна боротьба за незалежність від політичного впливу і унікальний феномен — жоден із політичних лідерів, яких там було дуже багато, не зміг стати одноосібним лідером Майдану, а його програма не стала єдиною програмою для Майдану. Більше того, унікальність феномену Майдану 2013 року полягає в тому, що він перестав бути лише однією територією. Майдан став траст-територіальним феноменом. У багатьох містах, причому цього разу — і сходу, і заходу, що свідчить саме про зрілість громадянського суспільства, ми маємо своєрідні «філії» Майдану. Від Запоріжжя, Дніпропетровська — до Тернопільщини, Львова є свої майдани. Причому майдани не як територія, позначена прапорцями, а такі ж простори, що комунікують, враховуючи сучасні засоби масової інформації, безпосередньо з київським Майданом і фактично відтворюють ті ж практики незалежності від, у першу чергу, позиції влади, по-друге — від політичних суб’єктів. Вони також фіксують високий рівень самоорганізації: організації порядку, формування порядку денного, комунікації, переміщення. Головне — ми всюди спостерігаємо формування раціональної спільної позиції. Більшість майданів, які зараз з’являються в Україні як простори свободи, постійно продукують різноманітні позиції, що декларуються. І це дуже важливо, це також відрізняє ці процеси 2013 року від попередніх періодів соціальної активності.

Я думаю, що на сьогодні Майдан — це дійсно не просто територія в центрі Києва. Це своєрідний новий соціальний інститут, який поєднує унікальні ментальні українські традиції та механізми пошуку незалежності від держави, такий собі «громадянський анархізм». Тут ми маємо справу дійсно вже з інститутом громадянського суспільства, що був народжений вже в пострадянський період трансформації. Тут ми маємо елементи карнавалу, що є не просто гуляння, а своєрідний сакральний ритуал. Дуже багато ознак такого сакрального ритуалу зараз саме на майданах.

Хочу звернути вашу увагу на кілька речей: національна символіка, церковний дзвін, участь священиків та історичних персонажів, козаччина. На Майдані козацький та інший історичний одяг є органічним, оскільки «карнавальність» Майдану дозволяє поєднувати різні історичні сенси і практики. Це територія, де зникають кордони між епохами і сенсами. Тут є поряд і козацька слава, і «демократичні транзити» тощо.

Я вважаю, що Майдан 2013 року — це фактично старт самоорганізації громадянського суспільства в цілому в Україні. У цьому сенсі я не бачу необхідності говорити про Майдан і Антимайдан з тієї простої причини, що це різні уклади, але всі вони «занурені» в цей процес. Той факт, що виборці, які орієнтовані на владу, самі рідко їздять на майдани. Вони все життя своїми колонами й підприємствами ходили на демонстрації та несли попереду герб свого підприємства. Вони до цих пір їздять в автобусах із профоргами. Але це зовсім не означає, що ці люди не формують і не формулюють свою позицію. Якби не було передумов, неможливо звезти просто так десятки тисяч людей. Все-таки ми маємо справу із сучасним суспільством, навіть, якщо ми говоримо про специфіку східного менталітету тощо. Я зараз говорю не про пропагандистський майданчик у Маріїнському парку, а про ті майданчики, де організуються й об’єднуються десятки тисяч прибічників влади і Партії Регіонів. Як це не парадоксально, але це також частина цього нового «майданного простору». Це слід визнати. І це відрізняє контр-майдани 2013 року від контр-майданів 2004-го.

Стосовно перспективи власне цього «майданного простору». Якщо розрізняти територію і простір, то доля самої території в Києві більшою мірою буде залежна від подальшої політичної режисури, оскільки на сьогодні учасники Майдану дали згоду на оргформу — з’явилось об’єднання «Майдан». Наскільки воно буде вдалим і перспективним, покаже час. Особисто я — обережний скептик. Тому що не організовується громадянське суспільство в одну громадську організацію. Але хтось вважає, що це можливо. Скоріш за все, Майдан стане своєрідним мережевим механізмом комунікації на рівні громадянського суспільства поза політикою. Причому в такому миготливому режимі й буде самоорганізовуватись ситуація, коли потрібно буде знову сформулювати й артикулювати свої інтереси по відношенню до держави. Тобто, ми постійно будемо мати справу із взаємодією: державна політика — відповідь, громадянське суспільство — запит, що є класичною схемою. Ця схема буде функціонувати протягом усього наступного року, оскільки у цього нового «майданного періоду» є своя опорна точка — вибори 2015 року, з якими символічно пов’язується чимало різних можливих змін у суспільстві, в тому числі у сенсі реорганізації державної влади, нових комунікацій, ствердження нових свобод, прав, економічних очікувань тощо. І 2014 рік буде роком Майдану поза його територією.

Що стосується саме території в Києві, то я використав би таке визначення: це своєрідна «Київська Січ», а не фронт, не партія, не асоціація й не організація. Це територіально оформлений простір, у якому правила дозволяють тимчасово бути поза межами держави й державного управління. Київський Майдан — це свобода самовиявлення, можливість узгодити своє бачення майбутнього України, це така собі «енергія майбутнього», що об’єднує чимало верств населення, старші й молоді покоління. Так що я б на сьогодні розрізняв долю Майдану і долю території Майдану.

Що стосується території, то я вважаю, що після Новорічних свят, якщо не відбудеться ніяких подій, що загострять стосунки між владою і громадянським суспільством, Майдан буде поступово маргіналізований. Для київської влади маргіналізація Майдану вигідна (я маю на увазі територію). Це дозволило б проводити комунальні та інші заходи, маючи на те моральні підстави. Але слід враховувати, що незалежно від цієї ситуації сам «майданний код» буде працювати. На відміну від 2004 року, Майдан стане постійним «Гайд-парком» стосовно території, а не сенсу, який буде дуже швидко відтворюватись у разі появи нової ситуації.

Свідченням цього, наприклад, є ніч на 10 грудня, коли була спроба з боку правоохоронних органів «зачистити», а точніше — вивільнити тротуари, як було задекларовано. І з якою швидкістю кияни, лише кияни змогли суттєво збільшити кількість учасників протестного Майдану, що фізично унеможливило проведення спеціальних операцій! Цей день засвідчив, що дійсно функціонує самоорганізація активних громадян з орієнтацією саме на цю територію — територію свободи. Відповідно, це буде постійна точка комунікації й самоорганізації Майдану як соціального інституту.

Втім, перспектива Майдану не в цій території, а у формуванні віртуального громадянського суспільства як другої складової сучасного українського громадянського суспільства, оскільки саме там будуть формуватися більш раціональні комунікації, порядок денний, узгодження позицій різних соціальних верств, які представлені в громадянському суспільстві, й різних позицій. Саме в цій царині я бачу перспективи Майдану, тому що медіа-система повністю монополізована з боку тих сил, які прив’язані до влади. Отже і цей простір — Інтернет-простір — сприймається як простір свободи. Тому перспективу подальшої консолідації за рахунок комунікації і можливого вироблення спільних порядків денних я бачу саме в цій віртуальній площині. Якщо раніше це був просто простір обміну інформацією, то тепер це — комунікації й самоорганізація.

Що стосується проблем, які виявив Майдан 2013 року. Згідно останніх соціологічних даних, жоден із політиків не отримав ніяких переваг від Майдану. Ні діючий Президент, навіть враховуючи перемовини в Росії та мобілізацію своїх виборців, ні три лідери об’єднаної опозиції, ні нові політичні «гравці». У тому, що ми називаємо рейтингом, якісних змін не відбулося взагалі, і я вважаю це позитивом. Це, звичайно, виклик з точки зору розриву між тим, що відбувається в політиці серед політичних суб’єктів і в суспільстві. Це говорить про те, що процеси в громадянському суспільстві мають здоровий характер, що ми вийшли з тривалого періоду «політиків-ікон» чи «харизматів», коли позиція усіх ототожнюється з позицією одного, а програма для всіх була програмою «хотіли б іншого». Такого вже найближчим часом не буде. Також це говорить про те, що в суспільстві продовжиться пошук не просто лідера, а політичної платформи, яка була б зрозумілою і прийнятною. Це дає шанс опозиції і владі попрацювати над платформою розвитку, тобто шанси мають усі. Ми вийшли із ситуації, що загрожувала конфліктом, але, тим не менше, шанси для презентації «платформи майбутнього» залишаються в усіх.

Мабуть, дуже поширеними будуть очікування й бажання мати в 2015 році більш збалансовану систему управління державою, щоб не було одного «переможця». Відбудеться це через трансформацію політичної системи чи через якісь інші механізми, покаже час. Справа навіть не в зміні Конституції. Той факт, що одноосібність чи в політичній партії, чи у владі вже не сприймається як вихід, для мене є однозначним.

Мабуть, всі ви відчували, що був ризик «звалювання» у процес стихійної федералізації. На сьогодні він зберігається, проте гострота його знизилась. Звичайно, у цьому є частина об’єктивності, тому що у нас чимало органів місцевого самоврядування тісно пов’язані з політичними силами, що є в опозиції, та й традиційним є опозиціонування від центру. Незавершена реформа місцевого самоврядування постійно спонукає самі органи місцевого самоврядування до «політичної самості» по відношенню до Києва. Але слід враховувати, що в цьому є й зовнішній розрахунок. Адже федералізована Україна — це та Україна, яка ніколи й нікуди «не піде». Це просто буде неможливо. Я вважаю, що спроба «пірнути» в сценарій федералізації як виходу, також була, причому про це багато говорили й писали політики, і я з цим погоджуюсь, — така загроза була. Маю надію, що й цю загрозу завдяки позиції активних громадян ми поступово подолаємо.

Зараз дуже важливо вийти на певні знакові рішення, знакові сигнали і з боку центральної влади, і з боку місцевого самоврядування, щоб подолати це навіть на вербальному рівні. Треба демонтувати рішення, які створювали конфлікт «центр-регіони». Потрібні якісь символічні сигнали у вигляді меморандумів чи декларацій, які б знову повернули самоврядування в «поле діалогу» чи «поле взаємодії», щоб не допускати подальшої політизації самоврядування. І, звичайно, це серйозна вимога до політичних сил, які свого часу пішли у місцеве самоврядування. Адже вони вже отримали «попередження» з боку громадянського суспільства про те, що лідерів немає, й вони це мають відчувати, коли працюють у місцевому самоврядуванні. Вони не можуть узурпувати свої рішення, які не підпадають під настрої громадян, оскільки це буде вже поворот маніпулятивного характеру.

Я — оптиміст і пишаюся своєю державою. Пройде час, рани загояться, і ми переконаємось, що сотні тисяч людей у столиці й інших регіонах можуть висловлювати свою позицію «за», «проти», сперечатися, не перетинаючи межу. Якщо вони дійсно здатні до самоорганізації, і цей дух «Січі» дійсно є і це не вигадка істориків, я вас із цим поздоровляю і маю надію, що Новий рік ми зустрінемо не лише з оптимізмом професійним, а й з оптимізмом людським. Я вам дякую.