Граматична фікція

Не вказуй нам мети, не показавши шляху

Бо засоби і ціль, мета і шлях

Так зв’язані і навзаєм залежні

Що кожен шлях веде до іншої мети.

Фердінанд Ласаль. Франц фон Зікінген

— «На питання, чи він вважає себе винним, підсудний Рубашов відповів виразним „так“. На дальше питання державного прокурора, чи діяв підсудний як агент світової контрреволюції, він знову відповів „так“, але тихіше…»

Донька двірника Василя читала, повільно вимовляючи кожний склад. Газету вона розклала на столі і водила пальцем по рядках, час від часу доправляючи квітчасту хустину на голові.

— «На питання, чи потрібен йому адвокат, підсудний заявив, що відмовляється від цього права. Після цього суд перейшов до читання обвинувачення…»

Василь лежав на ліжку, обличчям до стіни. Віра Василівна не могла б сказати, слухав батько чи спав. Часом він щось мимрив сам до себе. Але вона вже звикла до цього і не звертала уваги на батькові примхи. Вже стало звичаєм, що кожного вечора з «освітньою метою» вона уголос читала газету, навіть тоді, коли після роботи на фабриці були збори і вона поверталася додому пізно.

— «Судове засідання вважає доведеним, що підсудний Рубашов винен за всіма пунктами обвинувачення. Це підтверджується сукупністю документів, а також його зізнаннями на попередньому слідстві. На питання голови суду, чи має підсудний якісь скарги щодо ведення слідства, підсудний відповів „ні“ і додав, що зізнання подав добровільно, у щирому каятті за свої контрреволюційні злочини…»

Василь лежав, як мертвий. Над ліжком, прямо над його головою, висів портрет вождя. Поруч із портретом стирчав іржавий цвях, на якому ще недавно висіла фотографія Рубашова у формі червоного командира. Рука машинально шаснула до дірки в матраці, де Василь ховав засмальцьовану Біблію. Біблії не було. Невдовзі після арешту Рубашова донька знайшла її й викинула на смітник, теж з «освітньою метою».

— «На прохання прокурора підсудний почав оповідати про своє переродження з ухильника від лінії партії до контрреволюціонера й зрадника Батьківщини. Перед схвильованою аудиторією Рубашов почав так: „Громадяни судді! Я розкажу, що змусило мене капітулювати перед слідчими і перед вами, представниками справедливості в нашій країні. Моя розповідь покаже вам, як найменший ухил від партійної лінії мусить неминуче закінчитися контрреволюційним бандитизмом. Неминучим результатом нашої опозиційної боротьби було те, що ми скочувалися далі й далі униз, у болото. Я розкажу вам про своє падіння, хай це послужить пересторогою для тих, хто в цю вирішальну годину ще коливається, ще має приховані сумніви щодо партійного керівництва та правоти лінії партії. Покритий ганьбою, затоптаний у бруд, стоячи на краю могили, я розкажу вам про сумний шлях зрадника, щоб це стало наукою для мільйонів у нашій країні…“

Василь повернувся на ліжку і вдавив обличчя в подушку. Перед його очима стояв образ бородатого червоного командира, що умів у найгірші моменти так легко й лагідно лаятися, що навіть сам Бог посміхався. „Затоптаний у бруд, на краю могили…“, — застогнав Василь. Хоч Біблія пропала, але він знав багато із неї напам’ять.

— „У цьому місці прокурор перервав розповідь підсудного і поставив кілька питань, що стосувалися його колишньої секретарки, громадянки Орлової, яку було страчено за зрадницьку діяльність. Із відповідей підсудного з’ясувалося, що тоді, загнаний партійною пильністю в кут, він переклав відповідальність за власні злочини на Орлову з метою уникнути кари та провадити свої диверсії далі. М. С. Рубашов зізнався у цьому потворному злочині з безсоромною й цинічною відвертістю. На репліку прокурора: „Виходить, ви не маєте жодного морального почуття“ — підсудний відповів із саркастичною посмішкою: „Виходить“. Його поведінка викликала в аудиторії стихійну демонстрацію ненависті й презирства, що було швидко зупинено головою суду. В якийсь момент ці вияви почуття революційної справедливості перетворилися на хвилю веселого пожвавлення. Це сталося, коли підсудний обірвав свою розповідь про злочини і попросив зробити коротку перерву з причини „нестерпного зубного болю“. З типовою для революційної юстиції коректністю голова суду негайно ж задовольнив прохання підсудного і наказав зробити перерву на п’ять хвилин“.

Василь повернувся на спину і пригадав, як Рубашова тріумфально вітали на мітингах, виголошували палкі промови про його порятунок із лабет закордонної поліції. Пригадував, як Рубашов стояв на трибуні з милицями під полотнищами червоних прапорів, усміхнений, потираючи окуляри об рукав.

„І вони повели його в залу, що називалася претор; і роздягнули його, надягли на нього багряницю і, сплівши вінець із тернини, поклали на голову йому, а тростину — в правицю його: і, падаючи на коліна перед ним, насміхалися з нього, й плювали, і молилися до нього“.

— Що ви там бурмочете? — запитала донька.

— Не твоє діло, — відповів Василь і відвернувся до стіни.

Знову мацав рукою матрац, але там не було нічого. Пригадав, як донька знімала зі стіни фотографію Рубашова і виносила її на смітник. Василь не перечив, не вмовляв. Був надто старий для хоробрості, надто наляканий…

Донька відклала газету й підвелася, щоб запалити примус і нагріти чай. Різкий запах гасу наповнив кімнату.

— Ви слухали, що я читала? — запитала донька. Василь слухняно повернувся до неї:

— Я все чув…

— Тепер бачите, — презирливо мовила Віра Василівна, заправляючи примус гасом, — що він сам називає себе зрадником. Якби це було неправдою, він не наговорював би на себе такої мерзоти. На зборах нашого осередку ми вже ухвалили резолюцію, яку мають усі підписати.

— Багацько ви розумієте! — зітхнув Василь.

Віра Василівна глянула на нього таким поглядом, що батько знову відвернувся до стіни. Кожного разу, коли її очі отак палали злістю, він пригадував, що заважав їй жити. Їй потрібна була ця кімната, але без нього. Три тижні тому вона й молодий механік із фабрики розписалися в ЗАГСі. Механік жив у гуртожитку, вона — з батьком. І не було надії найближчим часом дістати якесь житло.

Примус сичав сизим вогнем. Віра Василівна поставила на нього чайника.

— Секретар партійного осередку підготував резолюцію. В ній ми домагаємося, щоб усі зрадники були нещадно знищені. Той, хто являє до них жаль, сам є зрадником, і таких треба теж викривати, — пояснювала вона діловим тоном. — Робітники повинні бути пильними. Кожний учасник зборів одержав копію резолюції для збирання підписів.

Віра Василівна дістала з кишені блузки зім’ятий аркуш і розгладила його на столі. Василь лежав горілиць, дивлячись на іржавий цвях у стіні. Покосився на аркуш паперу, що лежав обіч примуса, й відвернувся.

„І він сказав: істинно, істинно глаголю тобі, Петре, не запіє півень, як ти відречешся від мене тричі“.

З чайника зашумувала пара. Василь хитро спитав:

— Учасники громадянської війни теж повинні підписуватися?

Донька, пораючись біля примуса, злостиво відказала:

— Ніхто не повинен, якщо не хоче, — і нагородила його крижаним поглядом. — На фабриці всі знають, що він жив у цьому домі. Секретар осередку спитав мене після зборів, чи ви залишались друзями до кінця і чи розмовляли часто.

Василь схопився як ошпарений і сів на матраці. Від поспішності він закашлявся, сині вени на шиї напружились. Донька поставила на столі дві склянки і кинула до них по дрібці чаю.

— Що ви там знову бурмочете? — спитала вона сердито.

— Подай мені той клятий папір, — простягнув Василь руку.

— Може, хочете знати, про що йдеться в резолюції? То я прочитаю.

— Не треба, — майже простогнав старий, видряпуючи на папері своє прізвище. — Я не хочу нічого чути… А тепер дай мені чаю…

Донька посунула до нього склянку. Уста Василя ворушилися. Відсьорбуючи зі склянки блідо-брунатну рідину, він щось бубонів сам до себе.

Напившись чаю, Віра Василівна продовжила читання газети. Суд над Рубашовим, Кіффером та іншими закінчувався. Плани опозиціонерів убити вождя партії викликали в аудиторії шквал обурення. Неодноразово лунали вигуки: „До розстрілу цих скажених собак!“ На заключне питання прокурора про мотиви злочинних дій Рубашов, котрий, як виходило з газетного повідомлення, виглядав морально зламаним, відповідав безбарвним повільним голосом:

— Можу лише сказати, що ми, опозиція, вирішивши усунути вождя, користувалися методами, які відповідали нашій меті. Ці методи за своєю природою були такі самі ниці, як і мета…»

Віра Василівна встала і відсунула крісло.

— Гидко читати! — гнівно заявила вона. — Мене аж нудить, коли уявляю, як він плазує!

Вона відклала газету і почала прибирати зі столу. Василь поглянув на неї трохи сміливіше. Мабуть, гарячий чай підняв йому настрій.

— Тобі здається, що ти все розумієш, — докірливим голосом сказав він. — Та тільки Бог знає, що він мав на гадці, коли говорив ці слова. Партія навчила нас лукавити, а хто стає лукавим, той втрачає совість. Бач, знизує плечима! — голосніше говорив він. — Бо лукавство й совість стали на прю, і хто починає лукавити, то вже мусить жити без совісті. Недобре, коли людина говорить багато слів. Адже ж написано: «Слово ваше хай буде так, так; ні, ні, а все, що більше від цього, те від лукавого».

Він знову впав на матрац і відвернувся до стіни, щоб не бачити пронизливого погляду доньки. Так хоробро він не перечив їй уже досить давно. Знав, що ця тирада могла закінчитися для нього сумно, бо доньці хотілося мати для себе кімнату. А хіба він сам не лукавив? У цьому житті треба було лукавити, бо інакше він залюбки міг опинитися на старості літ у в’язниці чи волочитися під мостами у голоді й холоді. Або хитрувати, або жити по совісті. А щоб і те й те разом — так не буває.

— Все одно дочитаю вам до кінця, — заявила донька.

Прокурор закінчив допит Рубашова. Після цього допитали підсудного Кіффера вдруге. Він підтвердив свої попередні свідчення щодо планів убивства вождя партії.

— «На питання голови суду, чи Рубашов має бажання про щось запитати Кіффера, підсудний відповів, що відмовляється від цього права. На цьому судове засідання закінчилося і голова суду оголосив перерву. Після перерви слово взяв прокурор».

Але промови прокурора старий Василь не чув. Відвернувшись до стіни, він заснув. Невідомо, скільки він проспав і скільки разів вказівний палець доньки добіг до низу газети і перескочив угору, до нової колонки. Він прокинувся, коли прокурор домагався для підсудних смертної кари. Може, донька змінила тон, може, зробила паузу, бо Василь прокинувся якраз тоді, коли вона дійшла до останнього речення прокурора, надрукованого в газеті жирним шрифтом:

— «Собаки сказилися, і їх треба розстріляти!» Журналіст зазначав, що після цього підсудним було надано останнє слово.

— «Підсудний Кіффер звернувся до суддів з проханням зглянутися на його молодість і помилувати. Він ще раз підтвердив ницість своїх злочинів, але звалив свою провину на Рубашова як злодія. Говорячи, він затинався, чим викликав серед глядачів сміх, який, до речі, був негайно припинений головою суду. Потім слово взяв Рубашов…»

У цьому місці кореспондент газети жваво описав, як підсудний Рубашов «перебіг поглядом по аудиторії, шукаючи хоча б одне співчутливе обличчя, і в розпачі опустив голову».

Промова Рубашова була короткою. Вона лише посилила неприємне враження, викликане цим підсудним ще на початку процесу.

— «Громадянине голово! Я промовлю востаннє в своєму житті. Опозицію розбито й знищено. Якщо я запитаю себе, за що я вмираю, переді мною постає абсолютна порожнеча. Якби я вмер без каяття і без примирення з партією, то я не бачив би нічого, за що варто віддати життя. А тому зараз, на краю могили, я стаю на коліна перед країною, перед масами і перед усім народом. Політичний маскарад, пантоміма дискусій і змов залишилися позаду. Політично ми вмерли ще перед тим, як громадянин прокурор вимагав для нас смертної кари. Горе переможеним, яких історія розтоптує в прах. Я маю одне лише виправдання перед вами, громадяни судді: мені не було легко виконати свій обов’язок на суді. Самолюбство й рештки гордості підказували мені: умри мовчки, без слова, або умри зі шляхетним жестом, з розчулюючою лебединою піснею на вустах. Гордість підштовхувала мене до того, аби виплеснути все із серця, кинути виклик моїм обвинувачам. Для старого бунтівника зробити це було не тяжко, але я вистояв перед спокусою. Тим самим моє завдання виконане. Я розплатився з історією за все. Було б глумом просити у вас помилування. Це все, що я можу сказати».

— «Після короткого засідання голова суду зачитав вирок. Верховний суд республіки засудив обвинувачених до найвищої міри соціального захисту — смертної кари через розстріл з конфіскацією особистого майна…»

Старий Василь не міг одірвати очей від іржавого цвяха.

— Хай буде воля твоя. Амінь, — пробурмотів він і заплющив очі.

Отже, все скінчилося. Опівночі мало настати «підбиття остаточних рахунків»…

Блукаючи по камері, до якої він повернувся після суду, Рубашов наново рахував кроки: шість з половиною до вікна, шість з половиною назад. Коли він зупинявся, завмерши, на цементованій підлозі і напружував слух, тиша білих стін напливала на нього, немов із глибокого колодязя. Ніяк не міг зрозуміти, чому раптом стало так тихо і в камері, й назовні. Але відчував: уже ніщо не порушить цього ідилічного спокою.

Напруживши пам’ять, він пригадав, коли саме ця спокійна тиша розлилася довкола нього. Вона прорвалася, як джерело, на суді, коли він виголошував останнє слово. Доти він вірив, що спалив у собі рештки егоїзму і самолюбства. Але коли його погляд блукав по аудиторії, натикаючись лише на байдужість і презирство, раптова потреба співчуття залила його хвилею. Відчуваючи крижаний холод, він намагався тоді зігріти себе власними словами. Спокуса поривала його говорити про своє минуле, напружити всі сили й розірвати пута, сплетені Івановим та Клєткіним, крикнути в обличчя суддям, як колись Дантон: «Ви охопили своїми пазурами все моє життя. Хай же воно випростається і викличе вас на поєдинок!..» О, він знав промову Дантона перед революційним трибуналом слово в слово. Ще хлопцем завчив її напам’ять. «Ви хочете втопити республіку в крові! Як довго ще сходи до свободи будуть могильними плитами? Тиранія продовжує свій похід; вона відкрила забороло, гордо піднесла голову, вона іде через наші трупи».

Ці слова вже крутились на кінчику його язика. Але спокуса опанувала його лише на мить. Ще мить — і він почав свою останню промову «за сценарієм». Тоді, власне, й почалася ота благословенна тиша. Власне, саме тоді він усвідомив, що йти іншими дорогами вже запізно. Запізно вертатися назад тією самою дорогою, ставати ще раз у сліди власних кроків. Словами вже нічого не зміниш.

Запізно і для нього, і для всіх, до нього подібних. Коли прийшов час їхнього останнього виходу на сцену, вони вже настільки звикли до приниження, що перетворити лаву підсудних на трибуну обвинувачів їм було не під силу. Ніхто вже не здатен був викрити всю правду перед світом, кинути обвинувачення в обличчя суддям, як зробив це колись Дантон.

Деяких, як от Заячу Губу, було зламано фізичними муками. Деяких — покорено обіцянкою помилування; ще інших — обіцянкою пощадити їхніх жінок і дітей. Ідеалісти погодилися своєю мовчанкою зробити останню послугу партії, погодилися стати козлами відпущення. Та й, зрештою, кожен із них мав на совісті Орлову чи Орлових. Вони заглибоко загрузли у своєму власному минулому, заплуталися у павутинні, сплетеному ними ж самими, за законами тієї самої спотвореної партійної моралі й логіки. Усі вони були винні, але не в тому, до чого признавалися. Повороту назад не було. Вони зійшли зі сцени згідно з правилами цієї дивної гри. Та ніхто й не сподівався від них лебединих пісень. Вони грали за підготовленим текстом, за яким їм відводилося лише вовче виття…

Але все це скінчилося. Він нічого більше не мав з тією п’єсою. Він не мусив більше грати роль вовка. Він розплатився, рахунок закрито. Він став людиною без тіні, людиною, яку ніщо не в’язало з минулим. Він ішов за кожною думкою до її кінцевої розв’язки і поводився, як веліла логіка цієї думки. Години життя, які йому залишилися, належали отому мовчазному партнерові, чиї володіння починалися там, де кінчалася логіка. Він охрестив цього партнера «граматичною фікцією», сором’язливо замінивши цим терміном першу особу однини, бо партія була проти «я» окремого члена, вона його не визнавала.

Рубашов зупинився біля стіни, що відгороджувала його камеру від 406-ї. Відколи її покинув Ріп ван Вінкель, камера стояла порожньою. Рубашов зняв пенсне, сторожко оглянувся й вистукав:

«4–7…»

Прислухався з почуттям дитячого сорому, а потім знову застукав:

«4–7…»

Знову прислухався, і знову повторив те саме. Стіна залишалась беззвучною, німою. Ніколи раніше він свідомо не вибивав об стіну слова «Я». Ніколи!.. Ще раз прислухався, але звуки розтали без відповіді.

Він закрокував по камері. Звідтоді, як тиша запала довкола нього, він почав ламати голову над багатьма питаннями, на які хотів знайти відповідь, поки мав іще трохи часу. Це були наївні питання. Вони стосувалися терміна «страждання», точніше різниці між стражданням осмисленим і стражданням без сенсу. Було ясно, що сенс мало лише таке страждання, яке було неминуче, тобто біологічно вимушене. З іншого боку, страждання, що мало суспільну причину, було неприродним, а тому — безцільним, позбавленим сенсу. Основною метою революції було усунення безцільного страждання. Але все обернулося так, що усунути безцільні страждання без тимчасового збільшення об’єктивно неминучих страждань виявилося неможливо. Ясна річ, поставало питання: чи така революція виправдовує свою мету? Так, якщо прикладати її до абстрактного «людства». Але коли цю операцію стосувати до «людини», окремої людини, що відповідала кодові «4–7», за яким стоїть жива істота з плоті й крові, тоді ця операція виглядає абсурдом. Юнаком він вірив, що, працюючи для партії, знайде відповіді на всі потрібні питання. Він пробув у партії 40 років, але з самого початку забув про питання, заради якого став на революційний шлях. Ці сорок років були позаду, а питання стояло тепер так само, як і тоді, коли він був юнаком. Партія взяла у нього все, що він міг дати, але взамін не дала жодної відповіді. І мовчазний партнер, чиє магічне ім’я він вистукав на стіні, був безсилий. Цей партнер не хотів чути прямих запитань, дарма що поставлених у безвиході й розпачі.

Та все ж інколи цей дивний співрозмовник прокидався. То він цілком несподівано відгукувався на мелодію чи навіть на натяк мелодії, то на згадку про згорнуті руки Скорботної Матері, то на спомин дитинства… Це було так, наче хтось торкав камертон і чулися якісь особливі вібрації. Цей тон створював стан, що його містики називали «екстазом», а священики — спогляданням. Новітні психологи називали цей стан «океанічним відчуттям». Особа у цьому стані немовби розчиняється, як крупинка солі у морі. І в той же час безкрає море, здавалося, вміщувалося в крупинці солі. Цю крупинку неможливо було локалізувати в часі чи просторі. Поставав стан, у якому думка втрачала напрям і починала ходити колом, як стрілка компаса над полюсом. Подібно до стрілки, думка крутиться, доки не відірветься від осі, доки не опиниться у вільному просторі. Тоді вона мчить, як промінь світла в нічній пітьмі, доки всі думки й почуття, навіть біль і радість, стануть лише спектральними лініями цього променя, переломленого крізь призму свідомості.

Рубашов кружляв по камері. Раніше він не дозволив би собі такої мрійливості. Тепер же він не відчував сорому. На порозі смерті метафізичне ставало реальним. Зупинився біля вікна і притулився чолом до холодної шибки. Над кулеметною вежею виднілася голуба смуга. Точніше, вона була блідо-голубою і нагадувала йому блакить, яку він бачив іще хлопцем, лежачи на траві у батьковому парку й дивлячись на темне гілля тополь, що коливалося на тлі неба. Отже, досить було голубої смуги, аби викликати «океанічне почуття». Недавно йому довелося читати, що, згідно з останніми відкриттями астрофізики, розміри Всесвіту обмежені. Тобто, космічний простір не мав меж, але був замкнутий, як поверхня сфери. Він так і не зміг як слід зрозуміти цього тлумачення, але зараз йому хотілося знати геть-чисто усе про Всесвіт. Рубашов пригадав, де саме вичитав цю інформацію. То було під час першого арешту в Німеччині. Товариші нелегально передали йому примірник підпільної газети. У її верхній половині, в трьох колонках, говорилося про діяльність партії по підготовці страйку на текстильних фабриках, а внизу дрібними літерами було видрукуване повідомлення про астрофізичне відкриття. Половина тексту була відірвана, і він так і не дізнався, чим закінчувалася стаття.

Стоячи біля вікна, він постукував знятими окулярами по стіні. Ще хлопцем Рубашов мав бажання студіювати астрономію, але протягом сорока років його займали зовсім інші справи. Чому прокурор не поставив йому такого питання: «Підсудний Рубашов! Що вам відомо про безмежність Всесвіту?» І він би не знав, що відповісти. Ось, власне, в чому полягала його справжня вина!

Читаючи тоді підпільну газету у камері-одиночці, коли суглоби ще боліли після тортур, він опинився раптом у стані дивної екзальтації — «океанічне почуття» підхопило його на свої хвилі. Пригадав, що тоді йому стало чомусь соромно. Партія не дозволяла таких почуттів, називаючи їх дрібнобуржуазним міфом, «втечею від свого обов’язку», «дезертирством з поля класових битв». «Океанічне почуття» було почуттям контрреволюційним. У боротьбі треба твердо стояти на землі, обома ногами. І партія вчила, як це робити. Безмежність була політично-підозрілою величиною, а «я» — підозрілою категорією. Партія не визнавала існування ані першого, ані другого. Дефініція індивідуума була така: сила одного мільйону, поділена на мільйон.

Партія не допускала вільного самовияву одиниці і водночас вимагала від неї готовності до самопожертви; вона не давала їй права вибирати між злом і добром, і водночас вимагала вміння знаходити правильний шлях. Вона позбавляла особу можливості розрізняти добро й зло, — і водночас патетично розводилася про вину й зраду. Індивідуум був поставлений під знак економічної приреченості, під колесо годинника, заведеного раз назавжди — його не можна ані зупинити, ані притишити, — і водночас партія вимагала крутити колесо цього годинника у протилежний бік. Вочевидь, десь у розрахунках трапилася помилка; рівняння не сходилося…

Сорок років він боровся проти економічної приреченості. Вона була головною хворобою людства, раковою пухлиною, що роз’їдала його нутрощі. Треба було терміново робити операцію, а решта лікувального процесу мала прикластися сама собою. Все інше — дилетантизм, романтика, шарлатанство. Бо не можна вилікувати смертельно хворого жалібними умовляннями. Єдиним розв’язком був скальпель хірурга і його холодні розрахунки. Та кожного разу, коли вирізалася пухлина, на її місці з’являлася нова. І знову рівняння не сходилося.

Сорок років він жив, суворо дотримуючись присяги своєму орденові — Партії, суворо дотримуючись правил логічних умовиводів. Він випалив кислотою розуму зі своєї свідомості рештки старої, нелогічної моралі. Він не піддався спокусам мовчазного партнера, боровся проти «океанічного почуття» всіма силами. І куди це його привело? Засади, безсумнівно правильні, привели до результату, що виявився цілковитим абсурдом. Неспростовна логіка висновків Іванова й Клєткіна кинула його в цю фатальну диявольську гру відкритого суду. Мабуть, недобре, коли людина суто логічно простує за думкою, аж до її кінцевої розв’язки.

Рубашов жадібно вдивлявся крізь ґрати в голубу смугу над кулеметною вежею. Оглядався на своє минуле, і йому здавалось, що протягом сорока років він кудись увесь час біг у несамовитій, але свідомій люті. Може, для людини краще, коли вона не цілком звільняє себе від стримуючих гальм типу заповідей «Ти не можеш…» і «Ти не повинен…» у цій гонитві.

Блакить на небі почала змінюватися рожевістю, западав присмерк. Довкола вежі літала зграя чорних птиць, повільно вимахуючи крильми. Ні, рівняння не сходилося. Не досить дати людині ножа й показати мету. Людині не годиться експериментувати з ножем у руці. Може, пізніше, значно пізніше, їй можна буде дати й ножа. Але нині людина для цього ще надто молода й недосвідчена. А доказом цього — він сам, Рубашов. Як він метався з ножем по великому дослідному полю, по батьківщині революції, по бастіону свободи! Все, що сталося, Клєткін виправдовував потребою збереження цього бастіону. Гаразд. Але якщо вже захищати бастіон, то треба б знати також, що в тому бастіоні. Ні, неможливо збудувати рай із цементу. Бастіон можна врятувати, але він втратить своє призначення, не зможе подавати прикладу світові. Режим Хазяїна заляпав брудом ідею справедливої держави так, як середньовічні папи осквернили ідею царства Божого. Прапор революції перетворився на жалобний…

Рубашов ходив по камері. Було тихо. Надворі стемніло. Незабаром двері камери відчиняться, він ступить на поріг, почнеться фінал. Ні, в рівнянні таки є помилка. Навіть не в рівнянні, а в усій системі математичного мислення. Вже давно, ще від зустрічі з Ріхардом, сумніви щодо правильності рівняння заважали його усталеним думкам, але він не смів висловити їх навіть самому собі. Мабуть, революція сталася завчасно. Може, вона народилася викиднем зі страшними, спотвореними рисами. Адже римська цивілізація теж стояла перед падінням ще в першому столітті до нашої ери і теж здавалася прогнилою до кісток, як і наша. Найкращі люди того часу теж вірили, що настав час для змін. І все ж вичерпана, знеможена, агонізуюча римська цивілізація протрималася ще п’ять століть. Пульс історії б’ється дуже повільно. Людина рухає на роки, а історія — на покоління… Йому захотілося жити й обдумати до кінця ту свою теорію відносної зрілості мас.

У камері панувала тиша. Чути було тільки човгання його черевиків по підлозі. Шість з половиною кроків до дверей, через які він невдовзі вийде в останню дорогу; шість з половиною кроків до вікна, за яким западала ніч. Невдовзі усе це скінчиться. Та коли він питав себе: «За що, по суті, ти вмираєш?», — то відповісти не міг.

Так, у всій системі десь сталася помилка. Вочевидь, вона була в аксіомі, яку він досі вважав абсолютно правильною, за яку віддавав у жертву інших і якій тепер сам був принесений у жертву. Помилка була в аксіомі, що мета виправдовує засоби. Це ж вона вбила революційне братерство, це ж вона змусила їх усіх бігти вперед у несамовитій люті. Чи ж не сам він ще недавно писав: «Ми викинули за борт усі забобони й звичаї, нашим єдиним принципом стала послідовна логіка; ми пливемо без морального баласту»?

Мабуть-таки, причиною нещастя була ця аксіома. Може, ліпше, коли людство пливе з баластом. Може, діалектика — поганий компас, якщо він веде нас таким покрученим, спотвореним курсом, що й мета врешті-решт зникла в тумані. Отже, настає час великої пітьми…

Можливо, колись пізніше виникне новий рух — з новими прапорами, з новим духом — що виходитиме з економічної необхідності й «океанічного почуття». Можливо, члени нової партії будуть носити чернече вбрання і проповідувати, що лише чистота засобів виправдовує мету. Можливо, вони навчатимуть, що догма, яка твердить, ніби людина — це результат ділення мільйона на мільйон, є шкідливою й веде до катастрофи. Можливо, вони принесуть нові правила обчислення, за якими сукупність мільйона індивідуумів складатиме нову реальність, котра, не будучи більше аморфною масою, розвиватиме власну свідомість і окремішність, збільшуючи «океанічне почуття» в мільйон разів, вміщуючись у безмежному, але самоорганізованому просторі…

І враз Рубашов похолов. З коридору почулися тупі звуки далеких барабанів.

Спочатку звуки були глухими, ніби вітром принесені десь здалеку. Вони поволі наближалися. Рубашов не рухався. Ноги перестали йому коритися. Сила земного тяжіння немовби наливала їх чимось важким. Не відриваючи погляду від вічка у дверях, Рубашов машинально ступив кілька кроків назад, важко дихаючи. Щоб якось відволіктися від стукоту, знайшов цигарки й запалив одну.

Вперше після суду «озвалася» стіна, за якою сидів офіцер.

«ВОНИ ПІШЛИ ДО ЗАЯЧОЇ ГУБИ. ВІН ШЛЕ ВАМ ПРИВІТ».

Тягар у ногах раптом зник. Рубашов майже стрибнув до дверей і почав бити в металеву обшивку обома руками. Не було ніякого сенсу передавати почуту новину в камеру 406 — вона стояла порожньою. Б’ючи долонями в двері, Рубашов дивився у вічко.

Коридор, як завжди, заливало бліде електричне світло. Було видно двері камер від 401-ї до 407-ї. Гул барабанів розбухав, посилювався. Наближалися кроки, повільні й тягучі. Їх уже було виразно чути. Потім у полі зору Рубашова появився Заяча Губа. Він зупинився й повернув обличчя до камери Рубашова. Обличчя виглядало точнісінько так, як у кабінеті Клєткіна при світлі рефлектора — верхня губа трусилася, очі бігали. Руки, скуті за спиною в наручники, виглядали особливо неприродно. Заяча Губа не бачив Рубашова, що прилип обличчям до вічка, проте він вирячив на двері свої каламутні, благальні білки, немов чекав якогось порятунку з-за цих дверей. Почувся голос, і Заяча Губа слухняно рушив із місця. За ним ішов циклоп в однострої, з револьвером на боці…

Гуркіт барабанів поволі вщухав і невдовзі цілком припинився. З-за стіни почувся стукіт:

«ВІН ТРИМАВСЯ ДУЖЕ ДОБРЕ…»

Відколи Рубашов зізнався офіцерові у своїй капітуляції, вони ні разу не розмовляли. Сусід продовжував:

«ВИ ЩЕ МАЄТЕ БЛИЗЬКО ДЕСЯТИ ХВИЛИН ЧАСУ. ЯК ПОЧУВАЄТЕСЬ?»

Рубашов зрозумів, що сусід почав розмову заради полегшення його останніх хвилин, і відчув вдячність. Сів на ліжко й відповів:

«ХОЧУ, ЩОБ УСЕ ЦЕ НАРЕШТІ СКІНЧИЛОСЯ…»

«ВИ НЕ ЗДРЕЙФИТЕ ДО КІНЦЯ, — підбадьорював офіцер. — МИ ЗНАЄМО, ЩО ВИ ЧОРТ, А НЕ ЛЮДИНА…»

Зробив паузу, тоді швидко повторив останні слова:

«ЧОРТ, А НЕ ЛЮДИНА!»

Було ясно, що він робив усе, аби лиш розмова не урвалася. «ПАМ’ЯТАЄТЕ, ЇЇ ГРУДИ БУЛИ НАЧЕ КЕЛИХИ ДЛЯ ШАМПАНСЬКОГО? ХА-ХА! ДИЯВОЛ, А НЕ ЛЮДИНА».

Раптом Рубашов насторожився. Але ні, у коридорі було тихо. Сусід, мабуть, відгадав його думки, бо відразу закалатав у стіну:

«НЕ ПРИСЛУХАЙТЕСЬ, Я СКАЖУ ВАМ, КОЛИ ВОНИ ПОЯВЛЯТЬСЯ НА ГОРИЗОНТІ. ЩО Б ВИ РОБИЛИ, ЯКБИ ВАС ПОМИЛУВАЛИ?»

Рубашов задумався.

«СТУДІЮВАВ БИ АСТРОНОМІЮ».

«ХА-ХА! Я ТЕЖ, МАБУТЬ, УЗЯВСЯ Б ЗА АСТРОНОМІЮ. КАЖУТЬ, ЩО ІСНУЮТЬ ІНШІ СВІТИ, ЗАСЕЛЕНІ ЛЮДЬМИ. ДОЗВОЛЬТЕ МЕНІ ДАТИ ВАМ ОДНУ ПОРАДУ».

«БУДЬ ЛАСКА», — відповів Рубашов, трохи дивуючись.

«НЕ ОБРАЖАЙТЕСЯ, ЦЕ ПОРАДА СТАРОГО СОЛДАТА. СПОРОЖНІТЬ СЕЧОВИЙ МІХУР. У ТАКИХ ВИПАДКАХ ЦЕ ДОПОМАГАЄ. ДУХ РВЕТЬСЯ ДО БОЮ, АЛЕ ТІЛО СЛАБКЕ. ХА-ХА!»

Рубашов посміхнувся й пішов до параші. Повернувся назад і передав:

«ДЯКУЮ, ЧУДОВА ПОРАДА. А ЯКІ ВАШІ ПЕРСПЕКТИВИ?»

Кілька секунд офіцер мовчав. Тоді дещо повільніше відповів:

«ЩЕ 18 РОКІВ. ТОЧНІШЕ, ВСЬОГО 6530 ДНІВ…» Помовчав, а тоді додав: «ЛИШЕ ПОДУМАЙТЕ — 6530 НОЧЕЙ БЕЗ ЖІНКИ…»

На це Рубашов не знайшов, що сказати. І лише перегодя порадив:

«АЛЕ ВИ МОГЛИ Б ЧИТАТИ, ВЧИТИСЯ…»

«НЕ ТА ГОЛОВА», — відповів сусід.

І враз за цим — гучно й квапливо:

«ІДУТЬ!»

І, немов оправдовуючись за цю фатальну вістку, додав:

«ШКОДА, МИ ВЕЛИ ТАКУ ПРИЄМНУ РОЗМОВУ…»

Рубашов підвівся з ліжка, зробив крок на середину камери. Тоді передумав, повернувся до стіни й передав:

«ВИ ДУЖЕ ДОПОМОГЛИ МЕНІ, ДЯКУЮ…»

У замку заскреготів ключ, і двері відчинилися. На вході стояли велетень в однострої і службовець у цивільному. Цивільний назвав Рубашова на прізвище, ім’я й по батькові і почав читати з розгорнутого паперу. Скінчивши, допоміг велетневі закласти руки Рубашова за спину і замкнути наручники. А зі стіни в цей час полилися ледь чутні звуки:

«Я ЗАЗДРЮ ВАМ. Я ЗАЗДРЮ ВАМ. ПРОЩАЙТЕ!»

Коридор сповнював глухий стукіт. Він супроводжував їх до голярні, потім почав стихати й віддалятися. Рубашов знав, що з-за кожних дверей через вічко на нього дивилися чиїсь очі, але не повертав голови ні вліво, ні вправо. Наручники тисли в зап’ястях, велетень прикрутив їх надто туго. Заводячи Рубашову руки назад, він, крім того, ще й шарпнув їх, і тепер боліли суглоби.

Показалися сходи, що вели кудись униз. Без попередження Рубашов стишив ходу. Цивільний дійшов до сходів і зупинився. Він був низькорослий, з випуклими очима.

— Маєте останнє бажання? — спитав він.

— Ні, — різко кинув Рубашов і рушив по сходах.

Цивільний службовець залишився стояти, силкуючись приховати своє здивування, але з його випуклими очима це було важко.

Вузькі сходи погано освітлювались. Рубашов ступав обережно, щоб не посковзнутися. Грюкіт у камерах нагорі вже затих. Лише чулося, як стукав підборами по металевих сходах конвоїр, що йшов за три кроки позаду.

Сходи закручувалися спіраллю. Рубашов нахилився вперед, щоб краще бачити, — і в цей момент пенсне зірвалося з носа й упало на сходи, скельця розбилися, а оправа застрибала вниз і завмерла на останній сходинці. Рубашов на мить зупинився. Потім, намацуючи сходи ногами, рушив далі. Чув, як ззаду конвоїр нагнувся, підняв оправу й поклав у кишеню. Досить добре уявляв собі рухи, але не оглядався.

Він майже нічого не бачив, лише відчував під ногами тверду підлогу. Йшли якимось довгим коридором. Стіни були брудні, і кінця їм не було видно. Велетень в однострої йшов за три кроки позаду, не зменшуючи й не збільшуючи цієї відстані. Рубашов відчував на карку його погляд, але не озирався, обережно посувався вперед.

Здавалось, вони йшли коридором уже кілька хвилин, але поки що нічого не сталося. Рубашов переконував себе, що напевно почує, коли велетень діставатиме нагана з кобури. А до того часу можна спокійно мріяти, пригадувати… А може, кат робив свою справу, як дантист, ховаючи інструмент у рукав? Рубашова дивувало, що про сам розстріл він майже не думав. Мабуть, тому, що вся його увага була спрямована на одне: не оглянутись назад.

Дивувало також, що зуб перестав боліти з того моменту, як благословенна тиша розлилася довкола нього, ще на суді. Може, якраз у ту хвилину прорвався нарив? Що він тоді казав? Ага: «Я стаю на коліна перед країною, перед масами, перед цілим народом…» А потім що? Що сталося з масами, з народом? Стільки років їх гнали через пустелю погрозами й обіцянками, терором і вигаданими успіхами. Де ж обітована земля?

І чи існує вона взагалі? Хотілося б почути відповідь на це питання, поки ще є хвилина часу. Мойсей теж не дійшов до обітованої землі. Але він бачив її з верхів’я гори, розпластану в долині, під його ногами. Таки легше вмирати, коли бачиш мету хоча б звіддаля. Йому, Миколі Салмановичу Рубашову, не довелося зійти на гору. Скрізь, куди не глянь, лише пустеля й темрява ночі…

Тупий, безболісний удар врізався у потилицю. Довго чекав його, а він настиг так раптово. Дивуючись, відчув, як коліна підламалися і він почав падати, повертаючись убік. «Як театрально! — подумав він, розпластуючись на цементі. — І все ж я нічого не відчуваю». Лежав з підігнутими ногами, притулившись щокою до холодної плити. Зробилося темно. Море несло його, гойдаючи на своїй темній поверхні. А спогади влягалися в мозку, як пасма туману на воді.

Хтось стукав у вхідні двері, вламувався в кімнату з ордером на арешт. Але в якій країні це все відбувалося? І рука, що ніяк не могла знайти рукав халата… І портрет… Чий портрет висів над його ліжком, позираючи на нього вниз? Хто це був, Хазяїн чи той, інший? Чи було ж обличчя з іронічною усмішкою а чи зі скляним, замороженим виразом?

Безформна постать похилилась над ним. Запахло новим ременем. Які відзнаки має ця постать на рукаві й на кашкеті? І в ім’я чого вона приставила дуло револьвера до його потилиці?

Другий, могутній удар настиг його. Навкруги залягла небувала тиша. Знову з’явилося море зі своїм заколисливим хлюпотінням. Хвиля повільно торкнулася його й підняла з підлоги. Тепла, вона прийшла здалеку й поволі покотилася в безмежжя, як сплеск вічності…

Париж,

жовтень 1938 — квітень 1940.