Перший допит

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Перший допит

Ніхто не може правити безвинно.

Сен-Жюст

1

Двері камери грюкнули за спиною Рубашова. Він подався назад, оперся об них спиною і запалив цигарку. Повів зором по камері. Направо, біля стіни, стояло ліжко, а на ньому лежали дві чисті згорнені ковдри. Матрац виглядав свіжим, недавно набитим соломою. По лівий бік був умивальник, у якому бракувало чопика, але кран діяв справно. Прямо біля умивальника стояла параша, щойно з дезінфекції. Стіни камери були викладені з доброї цегли. Їхня товщина, напевно, не пропускала ніякого звуку. Місце, де через стіну пробивалися водогінна й огрівальна труби, було з цементу, а отже, краще проводило звук. Вікно починалося трохи нижче від рівня очей. Крізь нього можна було дивитися на подвір’я в’язниці, не витягуючись навшпиньки. Здавалося, в камері все було гаразд.

Рубашов позіхнув, скинув пальто, згорнув його і поклав на матрац замість подушки. Тоді підійшов до вікна й оглянув подвір’я. Від змішаного світла місяця й електричних ліхтарів сніг видавався жовтуватим. На подвір’ї, попід стінами, була розчищена вузька доріжка, мабуть, для прогулянок в’язнів. Незважаючи на ліхтарі, зірки мигтіли ясно, як у справжню морозяну ніч. Ще не світало.

По верху зовнішньої стіни-огорожі, прямо проти камери Рубашова, вартовий з рушницею у руках проходив сто кроків в один бік, а тоді повертав назад. Кожний свій крок він карбував, як на параді. Час від часу жовтаве світло ліхтарів відбивалося на його багнеті.

Не відходячи від вікна, Рубашов скинув один за одним черевики з ніг. Згасив цигарку і поклав неподалік, на підлогу біля ніжки свого ліжка. На кілька хвилин присів на матрац. Потім підвівся і знову пішов до вікна. На подвір’ї панувала тиша. Вартовий якраз робив поворот у своєму монотонному марші. Над кулеметною вежею виднілася смужка Молочного Шляху.

Рубашов ліг на ліжко, витягнувся, вкрився однією ковдрою. Була п’ята година ранку. Не виглядало на те, щоб тут хтось прокидався раніше сьомої. Почувався сонним. Тобто був у стані, коли людина дрімає й водночас здатна думати. Подумки вирішив, що навряд чи на протязі наступних трьох-чотирьох днів його викличуть на допит. Зняв пенсне, поклав його на підлогу біля недопалка, посміхнувся й заплющив очі. Тепло закутаний у ковдру, почувався безпечно. Вперше за довгий час не відчував страху перед тим, що йому насниться.

Коли через кілька хвилин черговий вимкнув у коридорі світло і зазирнув у камеру через вічко, Рубашов, колишній народний комісар, спав, повернувшись до стіни спиною. Його голова спочивала на витягнутій руці, що кистю звисала з ліжка. Деколи рука здригалася.

2

За годину перед тим, як два співробітники Народного комісаріату внутрішніх справ затарабанили у помешкання Рубашова, йому якраз снилося, що його заарештовують.

Грюкіт у двері дедалі дужчав, і Рубашов силкувався прокинутись. Він уже мав неабиякий досвід, як позбуватися паралічу кошмарних снів, — адже сон про його перший арешт періодично, з регулярністю годинника повторювався. Часто зусиллям волі йому вдавалося зупинити хід цього годинника, струсити з себе кошмар подробиць, але цим разом його зусилля були даремними. Він пітнів і задихався вві сні, годинник цокав, кошмар продовжувався.

Як і раніше, йому снилося, що у двері грюкає троє людей, які прийшли його заарештовувати. Він бачив крізь зачинені двері, як вони гатять п’ястуками об раму дверей. Вони були зодягнуті у нові однострої — однострої преторіанської охорони німецького диктатора. З їхніх кашкетів і рукавів агресивно вищирювалась чорна свастика. У руках тримали гротесково великі пістолі. Їхні пояси й портупеї пахли новою шкірою.

Й ось вони у його кімнаті, біля його ліжка. Двоє з них виглядали дебелими сільськими хлопцями з товстими губами й риб’ячими очима. Третій був низького зросту й опецькуватий. З пістолями у руках вони стояли біля його ліжка, тяжко дихаючи прямо на нього. Було тихо, якщо не рахувати хриплої задишки отого третього, товстого. Потім хтось на верхньому поверсі відкрив в умивальнику чопик і вода зірвалася вниз по трубах.

Час біг. Грюкіт у двері сильнішав. Двоє співробітників НКВС по черзі гатили у двері і хукали на замерзлі руки. Але Рубашов ніяк не міг прокинутися, хоч і знав, що ось-ось має настати особливо болюча сцена: троє насмішкувато поглядають на нього, поки він квапиться зодягнути нічний халат. Рукав халата вивернутий, і йому ніяк не вдається встромити туди руку. Він шукає рукав, поспішає, але даремно, і параліч сковує його єство: він не може поворухнутися, хоч усе залежить від того, чи він знайде рукав вчасно.

Ця нестерпна безпомічність тривала кілька секунд, упродовж яких Рубашов стогнав і вкривався потом. Грюкіт у двері проникав у його сон, як відлуння далеких барабанів. Його рука під подушкою здригалася у гарячковому зусиллі знайти рукав; нарешті від усіх цих потуг його звільняв удар у вухо руків’ям пістолета…

В ту мить, повторену й пережиту сотні разів (від того удару він частково втратив слух), Рубашов щоразу прокидався. Ще якийсь час він тремтів, а його рука під подушкою інстинктивно шукала рукав. Коли цей сон навертався й у в’язниці, він, перш ніж остаточно прокинутися, мусив пережити останній і найгірший момент. Цей момент складався з запаморочливого й безформного відчуття, ніби його пробудження є лише початком справжнього сну, і йому доводилось докладати нових зусиль, щоб збагнути вогку кам’яну підлогу темної камери, кухоль з водою у головах, крихти хліба довкола кухля, парашу в кутку…

Це безформене відчуття, тільки трохи м’якше, накотилося й цього разу. Потім засвітилося світло і мряка розвіялась. Рубашов кілька разів глибоко вдихнув, склав руки на грудях і насолоджувався дивовижним відчуттям свободи й безпеки. Витер піт із чола й лисини і, примруживши очі, іронічно глянув на кольоровий портрет Хазяїна, вождя партії, що висів на стіні над його ліжком, висів на стінах усіх інших його кімнат, висів на стінах усіх кімнат цього будинку і, зрештою, на стінах усіх кімнат усіх будинків усієї величезної країни, за яку він боровся й страждав, і яка тепер знову брала його під свою опіку.

Рубашов остаточно прокинувся. Але грюкіт у двері не припинявся.

3

Два енкаведисти, що прийшли за Рубашовим, стояли біля дверей і радилися. Двірник Василь, який провів їх нагору, на східцях знемагав від страху. Він був дуже худий і старезний. На карку, над відірваним коміром старої шинелі, яку він накинув поверх білизни, виднівся широкий червоний шрам. Це був слід від рани з часів громадянської війни; він воював у дивізії Рубашова. Згодом Рубашов виїхав у службових обов’язках за кордон, і Василь чув про нього лише принагідно, з часописів, що їх дочка читала вголос вечорами. Вона читала йому промови, виголошені Рубашовим на партійних з’їздах. Промови були довгі й малозрозумілі, і Василь ніяк не міг відчути за ними голосу малого, бородатого бойового командира, який умів так гарно і легко лаятися, що навіть казанська Божа Мати не образилася б на нього. Василь, як правило, засинав посередині цих промов і прокидався лише в кінці, коли донька, поважно підвищивши голос, доходила до заключних речень та оплесків. До кожного урочистого вигуку «Хай живе Інтернаціонал! Хай живе революція! Хай живе вождь!» Василь додавав щире «Амінь», але тихо, щоб не почула донька. Потім скидав піджака, потай хрестився і з важким сумлінням лягав спати. Над його ліжком теж висів портрет вождя, а поруч — знімок Рубашова у формі червоного командира. Коли б тепер на цей знімок натрапили гості з комісаріату внутрішніх справ, не оминув би арешту й він.

На східцях було тихо й холодно. Василь почув, як молодший енкаведист запропонував розбити замок пострілами. Двірник зіщулився з переляку і затремтів. Він не мав часу взути черевики як слід. Тепер хотів їх зашнурувати, але руки тремтіли, шнурки не зав’язувались.

Старший енкаведист заперечив — мовляв, арешт треба провести так тихо, як тільки можливо. Вони знову подмухали у свої задубілі руки і заходились грюкати в двері. Молодший гатив по них руків’ям пістолета.

Кількома поверхами нижче заверещала жінка.

— Скажи їй, щоб замовкла! — скомандував Василю молодший.

— Ану, замовкни там! — гаркнув той донизу. — Тут начальство!

Жінка відразу втихла.

Молодший енкаведист почав гамселити у двері ногами. Грюкіт наповнив увесь східцевий колодязь і, не маючи куди вирватись, не вгасав. Нарешті двері подалися і відчинилися.

Всі троє зайшли досередини й стали біля ліжка Рубашова: молодший із пістолетом у руці; старший випростаний, як на команду «струнко», Василь, спершу спинившись позаду них, відступив до стіни. Рубашов, не підводячись із ліжка, витирав піт із чола. Він дивився на прибульців напівсонним короткозорим поглядом.

— Громадянине Рубашов Микола Салманович! Іменем закону ви арештовані! — голосно проголосив молодший енкаведист.

Рубашов знайшов під подушкою своє пенсне і трохи підвівся. Тепер, в окулярах, його обличчя набуло виразу, добре знаного і Василю, і старшому енкаведистові зі старих фотографій та кольорових портретів. Старший енкаведист навіть інстинктивно виструнчився. Молодший, що виріс під промінням нових героїв, ступив до ліжка. Було видно, що він намагається виглядати брутальнішим, аби лише приховати свою незграбність.

— Будь ласка, сховайте ваш пістолет, товаришу, — озвався Рубашов. — До речі, чого ви від мене хочете?

— А хіба ви не чули? Ви арештовані. Швидко вдягайтеся і… без фокусів! — вигукнув молодший.

— А ордер? — спитав господар.

Старший енкаведист витяг із кишені папір, передав його Рубашову і знову виструнчився. Рубашов уважно оглянув ордер.

— Що ж, гаразд, — сказав він. — У таких справах не вельми второпаєш.

— Поспішайте, поспішайте, — квапив молодший. Його брутальність виглядала не вдаваною. «Нівроку собі виховали генерацію», — подумав Рубашов. Пригадалися плакати, на яких молодь незмінно зображалася з дружніми, усміхненими обличчями.

— Замість бавитись пістолетом, краще подайте мені халат, — мовив Рубашов до парубка.

Той почервонів, але не сказав нічого. Стояв непорушно. Старший енкаведист без слова метнувся, подав халат, і Рубашов знайшов рукав дуже легко.

— Цього разу принаймні рукав не вивернутий, — сказав він з усмішкою.

Ні енкаведисти, ні Василь нічого з цих слів не второпали, та й не силкувалися второпати. Мовчки стежили, як він повільно підвівся з ліжка і повагом зібрав свою одіж.

Дім після пронизливого викрику жінки залишався мовчазним, але відчувалося, що всі мешканці пробудилися і тепер, наполохані, ледве стримували свій віддих.

Хтось нагорі висмикнув в умивальнику чопик, і вода загурлила вниз по трубах.

4

Біля під’їзду стояло легкове авто — нова американська модель. Утрьох вони підійшли до нього, і водій увімкнув ліхтарі. Вулиця спала чи вдавала, що спить. Вони сіли в авто, спочатку молодший, тоді Рубашов, і останнім — старший енкаведист. Шофер, який також був в однострої, завів мотор. За рогом асфальтова кладка увірвалася, хоч вони перебували у центрі міста. Довкруги височіли модерні будівлі, але самі дороги скидалися на замерзлі степові шляхи. Колеса провалювались у засніжені вибоїни, і авто посувалося зі швидкістю пішохода. Воно провалювалося, стогнало й скрипіло, як селянський віз.

— Їдь швидше, — невдоволено буркнув молодший. Мабуть, сказав це, щоб обірвати тишу в авто, якої сам боявся.

Шофер, не повертаючи голови, здвигнув раменами. Коли Рубашов залазив до авто, водій подивився на нього байдужим і неприхильним поглядом. Одного разу, коли з Рубашовим стався нещасливий випадок, шофер «швидкої допомоги» подивився на нього так само. Дрібниця, а чомусь пригадалося.

Повільна, стрибкоподібна їзда вулицями з хитким світлом передніх фар перетворювалася на тортури.

— Ще далеко?.. — спитав Рубашов, не дивлячись на своїх компаньйонів.

Він ледве не сказав: «Чи ще далеко до шпиталю?»

— Добрих півгодини, — відповів старший.

Рубашов дістав цигарки, взяв одну і запропонував решту сусідам. Молодший категорично відмовився. Старший узяв дві, одну для себе, другу для шофера. Той, керуючи однією рукою, подав вогонь, і Рубашов полегшено затягнувся димом. Але полегкість відразу заступилася гнівом, що хвилею накотив на Рубашова. «Саме час для сентиментів», — подумав він. Проте не міг встояти перед спокусою говорити, створюючи в кабіні атмосферу людського тепла.

— Шкода авто, — озвався він. — Закордонні машини коштують чимало золота, але на наших дорогах не витримують і півроку.

— Маєте рацію. Наші дороги нікудишні, — погодився старший.

З його тону Рубашов відчув, що той розуміє його безпомічність. Ця крихта співчуття чомусь підбадьорила Рубашова. Почувався як пес, якому кинуто кістку. І все ж вирішив більше не говорити. Та несподівано молодий енкаведист сердито спитав:

— А хіба в капіталістичних країнах дороги кращі?

Рубашов ледь усміхнувся.

— А ви були хоч раз за кордоном? — спитав.

— Я й так знаю, що там, — відповів хлопець. — Мені не треба розповідати казок…

— За кого ви мене вважаєте? — холодно, але загалом чемно спитав Рубашов.

І одразу ж додав:

— Ви мусили б уважніше студіювати «Історію партії». У ній мене хвалять не за казки…

Молодший мовчав, непорушно втупившись у шоферову спину. Усі принишкли, мов змовилися. Шофер похапцем переключив важіль, натис на педаль муфти, попустив, знову переключив і раптом не витримав — матюкнувся. Авто стрибало завулками передмістя, але вже швидше. Світло фар ковзало по убогих дерев’яних будинках — нічого тут не змінилося. Над будинками висів місяць, блідий і холодний.

5

У коридорах усіх зразкових в’язниць (Рубашова привезли якраз до такої) світили електричні лампочки. Бліде світло лилося на залізні галереї, на голі, добре вимиті стіни, на дверці камер, на картки з іменами в’язнів, на чорні вічка.

Це безбарвне світло й різкі, розкотисті звуки кроків по цементній підлозі були Рубашову такі знайомі, що на кілька секунд усе це видалось йому ірреальним. Він навіть спробував себе переконати, що все це сон. «Якщо я переконаю себе, то все це й справді виявиться сном», — думав він.

Бажання було таким сильним, що він відчув навіть легке запаморочення. Коли ця мана минула і в голові прояснилося, з’явився сором. «Що ж, треба все перейти й пережити. До кінця».

Його підвели до камери 404. Над вічком висіла карта з його прізвищем: «Рубашов Микола Салманович». Отже, все було продумано і приготовлено заздалегідь. А все ж вигляд власного прізвища на картці підбадьорив його. Хотів було попросити у чергового ще одну ковдру, але двері різко грюкнули за його спиною.

6

Через рівні проміжки часу черговий зазирав крізь вічко до камери Рубашова. Той спокійно лежав на ліжку. Лише рука час від часу здригалася уві сні. Біля ліжка лежали пенсне й недопалок.

О сьомій годині ранку — через дві години після прибуття до в’язниці — Рубашова розбудив сигнал сурми. Йому, здається, нічого не снилося, і почував він себе досить свіжо. Сигнал повторився тричі на тій самій сердитій ноті. Звук сурми відбився від стін і поволі завмер. Запала зловісна тиша.

Ще як слід не розвиднілося. Контури параші й умивальника пом’якшувалися сіруватим світлом. Ґрати на вікні видавалися чорними грубими лініями на тьмяному склі. Шматочок розбитої шиби вгорі був заліплений клаптем газети.

Рубашов підвівся, трохи посидів, підняв з підлоги пенсне й недопалок і знову впав на матрац спиною. Надів пенсне й припалив недопалок. Було тихо. В усіх камерах цього цементного вулика людські істоти пробуджувалися, вставали з ліжок, лаялися, юрмилися біля параш. Лише в камерах ізолятора пробудження не приносило якихось помітних змін. В них і далі стояла тиша. Хіба що час від часу долинали звуки кроків з коридору.

Рубашов знав, що опинився в ізоляційній камері і що лишатиметься в ній, аж поки його не розстріляють.

Встромивши пальці в коротку цапину борідку, він трохи покуйовдив її, кинув недопалок на підлогу і втупився в стелю.

«Отже, мене розстріляють», — подумав. Примруживши очі, стежив за рухом великого пальця на власній нозі. Почувався добре, хоч легка втома млоїла усе тіло. Погодився б заснути й не прокидатися — щоб ніхто його більше не турбував і не стягував з нього зігрітої ковдри.

— Отже, вони тебе розстріляють, — мовив сам до себе. Дивився на великий палець ноги і чомусь згадував рядки, у яких ноги Христа порівняно із ногами білої косулі. Потер пенсне об рукав, цей жест добре знали його прихильники й послідовники. Під теплою ковдрою почувався напрочуд щасливим і боявся лише одного — бути зігнаним з ліжка.

— Отже, вони тебе знищать, — знову сказав сам до себе тихим голосом.

Дістав цигарки і знову запалив, дарма що в пачці лишилося лише три штуки.

Куріння натще викликало легке сп’яніння, з якого зроджувалось відчуття, ніби він уже зазнав у минулому очікування смерті. Він розумів, що таке відчуття варте осуду, а під певним кутом зору й абсолютно неприпустиме, але в цю мить йому було цілком байдужо до тієї партикулярної точки зору. Стежив за грою великого пальця, і тепла хвиля співчуття до власного тіла, долею якого він раніше взагалі не переймався, прокотилася по ньому, а неминучість розстрілу пробудила щемливий жаль до самого себе.

— Стара гвардія мертва, — сказав він. — Ми останні. І всі ми будемо знищені. Бо легендарні герої, як і сажотруси, мусять перетворитися в тлін…

Він хотів пригадати мотив пісні «Ви жертвою впали», та згадались лише слова.

— Стара гвардія мертва, — повторив він і спробував відтворити в уяві обличчя знищених.

Пригадав кілька облич. Голова Комінтерну, якого ліквідували як зрадника. У жилетці, з ледь округлим животом. Він ніколи не носив підтяжок, лише шкіряний ремінь. Згадалось обличчя другого голови Раднаркому, якого також розстріляли. Цей у момент заклопотаності, неспокою, небезпеки мав звичку кусати нігті. «Історія вас реабілітує», — подумав Рубашов, але без особливої певності. Зрештою, що знає історія про кусання нігтів? Пихкаючи димом, він думав про мертвих і про приниження, якого вони зазнали перед смертю. І все ж ненависті до Хазяїна не відчував, хоч знав, що мусив би його ненавидіти. Між собою вони придумали для нього багато прізвиськ, але Хазяїн утвердилося найпевніше.

Жах, випромінюваний Хазяїном, посилювався відчуттям його правоти; навіть дістаючи кулю в потилицю, його жертви падали з сумнівом щодо своєї невинності і з виправданням його вчинків. У цих справах не було жодної певності. Можна було лише апелювати до того насмішкуватого чаклуна на ймення Історія, який давав свою відповідь лише тоді, коли апелюючий перетворювався на прах.

Рубашов відчув, що за ним стежать через вічко. Навіть не дивлячись на двері, він знав, що око, притиснене до шпигувального отвору, бачить усю камеру. Невдовзі почувся скрегіт ключа у замку. Але поки двері відчинилися, здавалось, минула вічність. Наглядач, невисокий старий чолов’яга у кімнатних капцях, зайшов до камери.

— Чому ви досі не встали? — спитав він.

— Погано чуюся, — відповів Рубашов.

— Що болить? До речі, лікар зможе оглянути вас лише завтра.

— Зуби… — сказав Рубашов.

— Зуби? — перепитав наглядач і відразу ж пішов геть, різко зачинивши двері.

«Тепер принаймні мене ніхто не турбуватиме», — подумав Рубашов, але ця думка не зродила особливої приємності. Ковдра вже заважала йому і він скинув її геть. Знову зосередився на великому пальці ноги, але й це почало надокучати.

На п’ятках шкарпеток помітив дірки й усміхнувся. Захотів було заштопати їх, але прохати голку й нитку в наглядача не хотілося. Та й навряд чи той дасть.

Інша річ — подивитись газету. Це бажання було таким сильним, що він навіть відчув запах друкарської фарби і шелест паперу. Може, вночі десь почалася революція, або голова якоїсь держави впав жертвою замаху, або якийсь американець відкрив спосіб зрівноважувати тяжіння землі. Звичайно, про його арешт газети ще не пишуть. У цій країні подібні справи до певного часу тримаються в таємниці, але за кордоном його арешт уже, мабуть, огорнутий в ореол сенсації. Редактори, очевидно, повідкопували його знімки десятирічної давності і понадруковували про нього безліч нісенітниць, особливо про його взаємини з Хазяїном…

Вже не хотілось газет, зате з не меншою пристрастю хотілося б знати, які саме хвилі здіймаються зараз у голові Керманича. Рубашову часто доводилося бачити його за робочим столом, обважнілого й непривітного, — він повільно щось диктував стенографістці. Інші люди його масштабу, диктуючи розпорядження, реферати, шкіци тез, переважно походжали по кабінету, грайливо пускали кільця диму чи перекладали з руки в руку лінійку. Хазяїн не рухався, не пускав кілець і, звичайно ж, не грався лінійкою.

Аж тепер Рубашов помітив, що підвівся з ліжка і ходить по камері вздовж і впоперек. Але коли саме він покинув ліжко, пригадати не міг. Крокуючи, пригадав старий забобон: ніколи не ступати на краї цементових плит. Чому? Засміявся. Але й при цьому його не покидала думка про Хазяїна, який у його уяві з живої істоти поволі перетворювався на кольоровий портрет, що висів над ліжком кожного громадянина цієї країни.

Він і далі ходив по камері, від дверей до вікна і назад. Його шлях пролягав між ліжком, умивальником і парашею; шість з половиною кроків туди, шість з половиною кроків назад. Біля дверей завертав праворуч, біля вікна — ліворуч. Це був старий в’язничний звичай — чергувати повороти, щоб прогулянка не перетворилась на коло і не закрутилася голова.

То що ж усе-таки снувало у голові Хазяїна? Рубашов уявив собі мозок вождя на схемі, виконаній аквареллю. Сірі купки спіралей збільшувалися до розмірів покручених кишок. Вони звивалися одна довкола одної, наче гадюки, і робилися невиразними, наче спіральні туманності астрономічних розмірів. Що саме снувалося в цих мільйонах сірих спіралей? Про галактики ми знаємо чимало, але про спіралі мозку — нічого. Через це, певно, й історія уподібнюється радше до оракула, ніж до науки. Може, пізніше, колись пізніше, усі процеси у мозку будуть з’ясовані за допомогою таблиць і статистики. Учитель виведе на дошці алгебраїчну формулу, яка подаватиме умови життя мас певної країни певного періоду: «Ось тут, громадяни, ви бачите об’єктивні фактори, що зумовлювали той історичний процес». І, ткнувши лінійкою в сіро-туманні клуби спіралей мозку Хазяїна, вчитель продовжуватиме: «А ось тут ви бачите суб’єктивну рефлексію тих факторів. Ця рефлексія у другій чверті XX століття допровадила принцип тоталітаризму у Східній Європі до тріумфу…» Так, поки все це не буде як слід з’ясовано, політика залишатиметься кровожерним дилетантством, таким собі забобоном і чорною магією.

З коридору донеслися кроки кількох людей. Рубашов отямився. «Тепер почнуть катувати», — подумав він. Зупинився посеред камери, напружив слух і гордо підняв голову. Кроки враз стихли. Ті, що йшли коридором, мабуть, зупинилися. Почулася тиха команда, задзеленчали ключі. І знову тиша.

Рубашов затамував віддих, сподіваючись почути крик катованого. З досвіду знав, що перший крик, у якому елемент терору панував над фізичним болем, був найстрашнішим. Те, що приходило потім, було більш-менш стерпним. З часом люди до всього звикають, і допитливі могли навіть робити висновки про метод тортур за тоном і ритмом криків. Під кінець більшість жертв поводилася приблизно однаково, незважаючи на різницю їхнього темпераменту й силу голосу: крики слабшали і переходили у схлипування. Тоді чувся грюкіт дверей, відгомін кроків і знову дзенькіт ключів. Крик чергової жертви виривався у коридор; нерідко він зринав ще до того, як мучителі торкалися своєї жертви. Уже сам їхній вид у дверях камери зроджував у в’язня такий страх, що дочасний крик був усього лише потрібною розрядкою.

Рубашов стояв посередині камери, дожидаючись крику. Зняв пенсне і за звичкою протер його рукавом. Подумки зарікався кричати, хоч би що йому там робили. Повторив зарікання вголос, як фанатик молитву. Та очікуваний крик катованого не долинув. Натомість почувся невиразний дзенькіт, схожий на удар металевих мисок. Потім пролунала коротка команда і двері зачинилися з грюкотом. Кроки залунали ближче.

Рубашов підійшов до вічка і зазирнув у коридор. Кілька людей в одностроях зупинилися майже біля його камери, але стояли до нього спиною. Старий наглядач відмикав двері у камері навпроти, на яких видніло число 407. Двоє інших тюремників тримали бак. Третій ніс кіш із порціями чорного хліба. Процесію замикало двоє озброєних вартових. Ну от, сподівався тортур, а воно — сніданок…

Якраз у цю мить в’язневі камери 407 подавали хліб. В’язень, напевно, стояв у належному місці — один крок від дверей, — бо Рубашов його не бачив. Виднілися лише його руки, аж до ліктів. Голі й тонкі, як дві паралельні палички, вони стирчали з дверей. Долоні були повернуті догори і складені в пригорщі. В одну з них поклали хліб, в’язень прикрив його другою долонею і відступив у темряву камери. Двері грюкнули.

Рубашов відійшов від вічка і знову почав «прогулянку». Ще раз потер пенсне об рукав, начепив його на носа і полегшено видихнув. Посопуючи, походжав, чекаючи на сніданок.

На думку наверталися худі, щойно бачені руки і навіювали дивне відчуття. Нагадували йому щось дуже туманне, чого не міг означити, хоч і силкувався. Вид тих рук, навіть тінь на них були йому звідкись знайомі. Але все вислизало з пам’яті, наче старий мотив, наче запах вузької вулиці біля гавані.

7

Процесія у коридорі продовжувала свій обхід. Двері відчинялися й зачинялися. Рубашов чекав своєї черги. Він знову підійшов до вічка подивитися, чи вони вже йдуть. Хотілося гарячого чаю. Зняв пенсне і прилип оком до отвору. В його полі зору були двері чотирьох протилежних камер, від 401-ї до 407-ї. Над дверима нависала металева балюстрада, щось схоже на вузький балкон, по якому можна було дістатись у камери другого поверху.

Процесія поверталась назад. Вони, певно, обслужили в’язнів непарних камер, і тепер перейшли до парних. Ось вони зупинилися біля камери 408. Рубашов бачив лише спини двох вартових. Інші випадали з його поля зору. Ось відчинилися двері камери 406. Він знову побачив бак, із якого парував чай, та кіш чорного хліба.

Процесія рушила, проминула камеру 404, його, Рубашова камеру, і зупинилась навпроти 402-ї. Не задумуючись, він ударив кулаками у двері. Побачив, як двоє, що несли бак, переглянулись і повернули голови у бік його камери. Але наглядач з особливим піклуванням на обличчі відчиняв двері 402-ї, вдаючи, ніби нічого не чує. Двоє озброєних вартових навіть не озирнулися. Подавши хліб і чай у камеру, наглядач зачинив двері, і процесія рушила далі. Рубашов затарабанив у двері ще дужче. Він скинув черевика й гамселив ним по тяжких, кованих дверях.

Офіцер, що був з ними, повернувся, вирячив очі на камеру Рубашова, щось, видно, обмірковуючи, тоді повернувся й пішов за процесією. Раптом усі спинилися. Той, що оглядався, мовив щось ключареві, відібрав у нього ключі й пішов до камери Рубашова. Решта подалася за ним.

Рубашов відступив від дверей на один крок і чекав. Весь внутрішній неспокій, весь акумульований гнів раптом розрядилися. Зробилося раптом байдуже, дадуть вони йому чаю чи ні. Коли в замку заскреготів ключ, він підійшов до ліжка, сів і почав взувати скинутого щойно черевика. Двері відчинилися, і в камеру зайшов офіцер, той самий, що так вирячився в коридорі. Щоки мав гладкі, добре виголені. Очі невиразні. Випрасувана уніформа лопотіла; хромові чоботи порипували. Рубашову здалося, що він відчув запах свіжої шкіри, і він уважніше подивився на лискучий пояс вартового. Той зупинився біля параші й оглянув камеру, яка, здавалось, поменшала від його присутності.

— Чому не прибрано? — спитав він різким голосом. — Ви ж знаєте приписи?!

— Чому мені не дали сніданку? — у свою чергу спитав Рубашов, розглядаючи охоронця через пенсне.

— Якщо ви хочете сперечатися зі мною, то спершу встаньте! — відрубав той.

— Не маю ні найменшого бажання сперечатися з вами чи бодай говорити! — відповів Рубашов, зашнуровуючи черевика.

— В такому разі не гатіть у двері, бо ми вживемо дисциплінарних заходів.

Він знову оглянув камеру й мовив до ключаря:

— В’язень не має швабри.

Наглядач кинув щось одному з носильників, і той одразу побіг коридором. Інші тим часом поставили свої речі долі і з цікавістю роздивлялися камеру. Другий вартовий стояв до камери спиною, розставивши ноги й заклавши пальці рук за пояс.

— В’язень не має й миски для їжі, — сказав Рубашов, не перестаючи зашнуровувати черевика. — Я припускаю, ви заохочуєте мене до голодного страйку. Я справді здивований вашими новими методами.

— Ви помиляєтесь, — відповів офіцер, дивлячись на Рубашова невиразним поглядом.

На його гладко виголеній щелепі виднівся широкий шрам, а на грудях висів орден бойового Червоного Прапора. «Учасник громадянської війни», — подумав Рубашов. Але війна відгриміла давно, і тепер це не мало для нього ніякого значення.

— Ви помиляєтесь, — повторив той. — Вам не дали сніданку тому, що ви хворі.

— Зуби… — поспішно підказав старий наглядач-ключар, що стояв у дверях.

Він і досі був у кімнатних пантофлях. Його однострій виглядав пом’ятим і засмальцьованим.

— Вам видніше, — сказав Рубашов.

Ще хотів запитати, чи є це останнім здобутком режиму — примусово переводити хворих на піст. Але стримався. Від цієї сцени його нудило.

Носій швидко вернувся, задиханий і розпашілий, з мокрою, брудною ганчіркою у руках. Наглядач перебрав від нього «швабру» і кинув неподалік параші.

— Маєте ще якесь прохання? — спитав офіцер без видимої іронії в голосі.

— Облиште комедію і дайте мені нарешті спокій, — сказав Рубашов.

Той вийшов. Наглядач задзеленчав ключами. Грюкнули двері, і Рубашов устав з ліжка. Підійшов до вікна. Враз схаменувся й підбіг до дверей. Крикнув у вічко:

— Олівця і паперу!

Зняв пенсне й подивився в отвір. Хоч крикнув він досить голосно, процесія віддалялася, ніби нічого не чула. Встиг побачити ще спину слідчого з гладко виголеними щоками, його широкий шкіряний ремінь і револьвер при боці.

8

І знову шість з половиною кроків до вікна і шість з половиною кроків назад. Крокував, розмірковуючи про все, що трапилося щойно. Протираючи пенсне рукавом, прокручував подумки усю сцену до найменших подробиць. Хотів пробудити в собі ненависть до охоронця зі шрамом на щелепі. Сподівався, це загартує його для прийдешньої боротьби.

Та не зміг не піддатися давній фатальній спокусі — ставати на місце опонента й дивитися на речі його очима. І що ж він побачив очима слідчого? Побачив себе, Рубашова, низькорослого, з цапиною борідкою, зарозумілого, що, розсівшись на ліжку, провокуючи, виставляв прибульцям свою прілу шкарпетку з діркою на п’яті. Авжеж, цей чоловік, Рубашов, мав свої заслуги і славне минуле, та одна річ — бачити його у президії партійного з’їзду, інша — на солом’яному матраці у камері. «Оце він і є, той легендарний Рубашов?» — запитував він сам себе тоном охоронця з невиразними очима. Та це ж ракло! Верещить за сніданком, мов вередливе дитя, без стриму й сорому. Камера не прибрана. Дірки в шкарпетках. Сварливий інтелігент. Плів інтриги проти закону й порядку — за гроші чи з переконання, не має значення. Революцію здійснено не для примхливих всезнайків. Рубашов, правда, допомагав її здійснювати. Тоді він іще був людиною. Але тепер він старий, та ще й із претензіями на безпомильність. Якраз визрів для ліквідації. Може, його треба було ліквідувати ще тоді, як палали революційні пожежі. Бо на тілі революції опинилося надто багато мильних бульбашок, які почали згодом лускати. Якщо він не втратив іще самопошану, то мусив би принаймні прибрати в камері.

Якусь мить Рубашов розмірковував, братися йому чи ні за миття долівки. Не дійшовши жодного висновку, постояв ще трохи посеред камери, тоді почепив пенсне на ніс і підійшов до вікна.

Над в’язничним подвір’ям займався день. Була восьма година ранку. Минуло лише три години, відколи він опинився в цій камері. Знадвору в’язниця скидалася на величезний барак. Сталеві ґрати на вікнах. За ґратами камери, надто темні, аби можна було хоч що-небудь у них розгледіти. Навіть тих, що стояли за ґратами так, як він, розглядаючи сніг на подвір’ї, знадвору не було видно. Сніг видавався приємною білою скатертю. Він, мабуть, примерз і скрипить, коли хтось по ньому ступає.

«Стара хвороба, — розмірковував Рубашов. — Революціонери не можуть, не сміють дивитись на речі очима інших. Чи, може, мусять? Бо як можна змінити світ, уподібнюючи всіх собі? А інакшим робом — можна?»

Якщо все розуміти й усім пробачати — де тоді взяти рішучість у вчинках? «От вони просто розстріляють мене та й усе. Бо мої мотиви їх не обходять». Рубашов схилив голову на підвіконня. Надворі було біло й тихо.

Стояв, забувши про все. Лише відчував на чолі холодний дотик ґрат. З часом йому здавалося, що камеру наповнює глухий, але впертий стукіт. Обернувся довкола, напружуючи слух. Стукіт був тихий, і неможливо було визначити, від якої стіни він долинає. Раптом глухі звуки втихли. Рубашов підійшов до стіни, де стояла параша, і постукав до камери 406, але відповіді не отримав. Тоді наблизився до протилежної стіни, яка відділяла його від камери 402 і біля якої стояло його ліжко. Стукнув по стіні кілька разів, і вона «обізвалася».

Він сів на ліжко так, щоб мати на оці вічко, і відчув хвилювання. Перший контакт із будь-ким завжди хвилює.

Тепер із камери 402 стукіт долинав безупинно. Три удари з короткими інтервалами, тоді пауза; знову три удари і пауза. Рубашов відповів таким самим сигналом, що означало: «Слухаю». Йому нетерпеливилось дізнатися, чи отой співрозмовник за стіною знає «прямолінійну систему», інакше б треба було багато терпцю, щоб його навчити.

Стіна була грубою і пропускала звук кепсько. Рубашов мусив притиснутися вухом до холодної цегли. З’ясувалося, що сусід має добрий досвід і знає усі, які тільки є, системи перестукування. Він ударяв по стіні без поспіху, але гучно, — можливо, використовуючи олівець. Рубашов намагався тим часом відтворити в уяві прямокутник літер — 28 квадратів, чотири горизонтально, сім вертикально. Літери, без яких можна обійтися, до системи не входили.

Почулись чотири удари — отже, останній, нижній ряд. Потім один удар — перша літера ряду. «X»! Після паузи — ще три удари. Тоді шість — шоста літера. «Т»! Знову три удари — третій ряд, тоді — два. «О»!

«Хто?»

«Практичний чоловік, — подумав Рубашов. — Хоче знати відразу, з ким має честь!»

Відповідно до революційної етики, той, що за стіною, мав би почати з якогось політичного штампу, тоді передавати новини, побалакати про їжу й куриво. І лише після того наступало справжнє знайомство — називалися імена. А втім, досвід Рубашова обмежувався поки що країнами, де партія була переслідуваною, а не переслідувачем, і члени партії з огляду на конспірацію знали один одного лише на ймення. Але й імена змінювалися так часто, що врешті втрачали будь-яке значення. Тут, здається, було інакше. Рубашов завагався — називати йому чи ні своє прізвище?

В’язень із 402-ї домагався відповіді. Він знову вистукав: «ХТО?»

«Зрештою, чому ховатися?» — вирішив Рубашов. І відповів: «РУБАШОВ МИКОЛА САЛМАНОВИЧ».

Чекав, що з того вийде.

Відповіді не було. Усміхнувся. Сусід, певно, дістав шок, довідавшись, яка птиця опинилася поруч. Почекав ще хвилину, але стіна залишалася безгучною. Здвигнув раменами і підвівся з ліжка. Знову закрокував по камері, час від часу підходячи до стіни й наближаючи до неї вухо. Але стіна не озивалася. Рубашов протер рукавом пенсне, підступив до дверей і визирнув у вічко. Коридор був безлюдний. Лампочки поливали стіни понурим, одноманітним світлом. «Дивно, чому замовк 402-й?»

Може, від страху? Може, боявся скомпрометувати себе контактом із такою великою рибою? Може, не мав нічого спільного з політикою? Може, був лікарем чи інженером і тепер трясся від самої думки про свого сусіда? Хто б він не був, але ясно: він не мав жодного політичного досвіду. Коли б мав, не домагався б прізвища зразу. Скоріш за все, замішаний у якусь саботажну справу. А що сидить тут давно — очевидно, бо вже досконало вивчив усі системи перестукування, і тепер, раптово урвавши розмову, намагається доказати свою невинність. Певно, один із тих, що й далі вірять, ніби їхня суб’єктивна вина чи невинність щось значать для влади. Певно, один із тих, що не мають уявлення про вищі інтереси, яким підпорядковується уся гра. Мабуть, сидить тепер на матраці і пише сотий протест до влади, переконаний, що його листи уважно вивчаються у відповідних інстанціях. А може, пише тисячного листа до дружини, яка ніколи його не отримає. Правдоподібно, він запустив некрасовську бороду, перестав митися, набув звички кусати нігті й заповнювати уяву еротичними розкошами минулого. Ніщо так не допікає в ув’язненні, як усвідомлення своєї невинності. Воно сповільнює акліматизацію і підриває моральну снагу.

Несподівано майже впав на ліжко і притулив вухо до стіни, але вже проґавив слово. В’язень за стіною стукав швидко, нервово.

«… ВАМ І ТРЕБА!»

Що? «Так вам і треба?»

Цього Рубашов не сподівався. Он воно що. Його сусід і далі залишався лояльним до влади і партії, зневажав опозиційних єретиків за всіма правилами, і вірив, що потяг історії мчить непомильною колією, а Хазяїн — непомильний стрілочник. Він, певно, вірив, що його власний арешт — звичайне непорозуміння, і що всі катастрофи останніх років — від Китаю до Іспанії, від голодомору, до винищення старої гвардії — були випадковістю чи результатом диявольських витівок Рубашова та йому подібних.

Рубашов уже не приписував своєму сусідові некрасовської борідки. Бачив його з гладко виголеним обличчям, у взірцево чистій камері, — все згідно з приписами. Не було жодного сенсу з ним сперечатися. Людей цього типу навчати чогось дуже важко. Але так само не було жодного сенсу відрізати себе від, можливо, єдиного контакту з іншими людськими істотами.

«ХТО?» — спитав Рубашов через стіну.

Відповідь надійшла у потоці нерівномірних ударів:

«ВАМ ДО ТОГО НЕМАЄ НІЯКОГО ДІЛА».

«ХАЙ БУДЕ ПО-ВАШОМУ», — відповів Рубашов і підвівся, наміряючись поновити блукання по камері. Розмова, здається, скінчилась. Але звуки полинули знову, цим разом голосніше — сусід, очевидно, гатив у стіну черевиком, аби надати словам більшої ваги:

«БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНИ..!»

«Он воно що», — усміхнувся Рубашов.

Невже й сьогодні існують нефальсифіковані, автентичні контрреволюціонери? А ми гадали, вони існують лише у промовах Хазяїна, такі собі козли відпущення! Та ось за стіною сидить справжній, незламаний ворог, духом і плоттю підтверджуючи застереження геніального кормчого, і галасує: «Боже, царя храни».

«АМІНЬ», — вистукав Рубашов, усміхаючись.

Відповідь прийшла негайно:

«СВИНЯ!»

Рубашову зробилося справді весело. Він скинув пенсне і застукав ним по стіні:

«НЕ РОЗУМНО…»

Сусід аж оскаженів. Ніби молотком, гатив він чимось важким об стіну, і з цих несамовитих ударів поволі зринало слово «СОБАКА». Тоді раптом утихомирився й запитав:

«ЗА ЩО АРЕШТОВАНІ?»

Яка зворушлива простота! В уяві Рубашова обличчя сусіда набрало нового вигляду. Тепер йому ввижався молодий гвардійський офіцер, вродливий і дурний. Може, навіть з моноклем.

Рубашов відповів:

«ПОЛІТИЧНИЙ УХИЛ».

Настала пауза. Сусід, напевно, шукав слів для саркастичної відповіді. І таки знайшов:

«БРАВО! ВОВКИ ШМАТУЮТЬ ОДИН ОДНОГО!»

Рубашов замовк. Забавка йому набридла, і він знову почав походжати по камері. Але офіцер із 402-ї уже впав у розмовний настрій. Він знову застукав:

«РУБАШОВ…»

Ого, це вже скидалося на фамільярність.

«Ну?» — відповів Рубашов.

Сусід, здавалося, вагався; тоді зі стіни полинуло довше речення:

«КОЛИ ВОСТАННЄ ВИ СПАЛИ З ЖІНКОЮ?»

Рубашов уже не сумнівався, що сусід за стіною носить монокля. Може, навіть вистукує зараз ним по стіні і його оголене око нервово сіпається. І все ж не почував до нього жодної огиди. Сусід принаймні не ховався зі своїми смаками і показував себе саме таким, яким був насправді. Та й, зрештою, це його запитання було доречнішим, ніж подальші монархічні маніфести. Рубашов трохи повагався і відповів:

«ТРИ ТИЖНІ ТОМУ».

«РОЗКАЖІТЬ МЕНІ ВСЕ ДОКЛАДНО».

Цього вже Рубашов не сподівався. Його стихійною реакцією було обірвати нитку розмови. Але враз пригадав, що сусід міг йому прислужитися у налагоджуванні зв’язку з камерою 400 й наступними камерами. Бо камера ліворуч, схоже, була порожньою і зв’язок із цього боку уривався.

Рубашов напружив пам’ять. Згадалася дореволюційна пісня, яку чув ще студентом у ресторані, де напівголі жінки у чорних панчохах танцювали канкан. Самодокірливо зітхнув і застукав обводом пенсне:

«ЇЇ СНІЖНО-БІЛІ ГРУДИ БУЛИ НАЧЕ БОКАЛИ ВІД ШАМПАНСЬКОГО…»

Сподівався, що це слушна лінія. І таки не помилився, бо сусід уже квапив його:

«ПРОДОВЖУЙТЕ! ХОЧУ ПОДРОБИЦЬ».

Рубашов уявляв собі, як офіцер нервово пощипує свої вусики, бо ж напевно мав невеличкі вусики, кінчиками догори. «А, кат його бери, нічого не вдієш. Він цінна ланка у ланцюгу зв’язків. До речі, про що царські офіцери говорили між собою на дозвіллі? Про жінок і коней». Рубашов потер пенсне об рукав і продовжував:

«СТЕГНА, ЯК У ДИКОЇ ЛОШИЦІ…»

Зупинився. Почувався вичерпаним. Хоч би яка була необхідність, не знав, що сказати далі. Та сусід був дуже вдоволений.

«МОЛОДЕЦЬ!» — гатив він з ентузіазмом.

І, можливо, сміявся до сліз, хоч Рубашов не чув нічого. А може, вдоволено поплескував себе по ногах і підкручував вусики, хоч Рубашов і цього не бачив.

«ДАЛІ…» — домагався сусід.

Але на цьому фантазія Рубашова спасувала.

«ОТО Й УСЕ», — сказав він стукотом. І пошкодував. Сусід іще, чого доброго, образиться, а ображати його було не вільно. На щастя, офіцер виявився миролюбнішим. Він лише домагався продовження історії.

«ПРОШУ, ПРОДОВЖУЙТЕ ДАЛІ…»

Рубашов навіть не рахував ударів, що линули зі стіни. Він мовби автоматично перекладав їх в акустичне звучання. Йому здавалося, що він майже чує тон голосу, яким сусід прохав у нього більш еротичного матеріалу.

Сусід, очевидно, ще був молодий. Скорше за все, виростав за кордоном, у родині з військовими традиціями, викинутій за межі вітчизни в роки громадянської війни. Мабуть, з фальшивим паспортом дістався назад і тепер ось, у камері за стіною, катував сам себе. Пощипував вусики і крізь монокль безнадійно позирав на стіну.

«ПРОШУ, ПРОДОВЖУЙТЕ…»

Він безнадійно позирав на стіну, де плями цвілі нагадували йому жінку з грудьми, як бокали шампанського, і стегнами, як у дикої лошиці.

«ПРОШУ, ПРОДОВЖУЙТЕ…»

Може, він стояв перед стіною на колінах, із простягнутими до неї руками, з долонями, складеними у пригорщі, як ті, що стирчали з дверей камери 407…

Щось ніби дзенькнуло йому в пам’яті, і Рубашов пригадав, на що були схожі ті простягнуті руки: на простягнуті руки Божої Матері перед розп’яттям.

9

Скорботна Мати… Картинна галерея у південнонімецькому місті одного понеділка після полудня. У залі не було ні душі, за винятком Рубашова і молодого чоловіка, для зустрічі з яким він сюди спеціально прибув. Вони сиділи на округлій оксамитовій софі у центрі порожньої зали. Довкола, на всіх стінах, висіли картини фламандських майстрів, запруджені центнерами голих жіночих тіл. Це було 1933 року, в перші місяці терору, незадовго перед арештом Рубашова. Комуністична партія зазнала поразки. Її члени опинились поза законом, зацьковані, загнані у підземелля й на ешафоти. Партія перестала бути політичною організацією. Вона обернулася на тисячоголову і тисячоруку плоть, що спливала кров’ю. Подібно до того як волосся й нігті людини продовжують рости після її смерті, партія продовжувала функціонувати окремими клітинами, окремими мускулами, окремими членами. В країні ще існували малі групи людей, які врятувалися від катастрофи і які продовжували діяти конспіративно. Вони зустрічалися у підвалах, лісах, на вокзалах, у музеях і спортивних клубах. Вони раз у раз змінювали місця проживання, прізвища, звички. Вони знали одне одного лише на ймення й ніколи не просили адрес. Кожен довіряв своє життя іншому, і ніхто нікому не довіряв ні на йоту. Вони друкували листівки, в яких намагалися переконати себе й інших, що вони таки живуть і діють. Крадькома вони пробиралися на вузькі приміські вулички і виписували фарбою на парканах старі гасла, щоб лише показати, що вони до кореня не знищені. Вночі вони видряпувалися на високі фабричні димарі і прикріплювали до них свої стяги, аби лише доказати, що вони існують.

Та мало хто читав розповсюджувані листівки, а ті, що читали, хутко викидали їх геть, бо послання мертвих лякали кожного. Гасла на парканах швидко замальовувались владою, прапори з димарів знімалися, хоч наступної ночі з’являлися знову. По всій країні існували невеликі групи людей, які називали себе «мертвими у відпустці» і які робили все, щоб довести, що вони живі й не здаються.

Вони не мали зв’язку між собою. Нервові волокна партії були розірвані і кожна група діяла самостійно. Та поступово вони висували щупальці із своїх ніш. Поважні комерсанти прибували з-за кордону з фальшивими паспортами й подвійним дном у своїх валізах. Це були кур’єри. Здебільшого їх ловила влада, катувала й карала на горло. На їхнє місце приходили інші. Партія була мертва. Вона не могла ні рухатися, ні дихати, але її волосся й нігті продовжували рости. Провідники партії, які опинилися за кордоном, намагалися оживити її немічне тіло гальванічним струмом, але він лише стрясав окремими членами, не осягаючи бажаного ефекту.

Скорботна Мати… Рубашов забув про сусіда за стіною і збуджено походжав по камері — шість з половиною кроків туди, шість з половиною кроків назад. Бачив себе на округлій оксамитовій софі у картинній галереї, де пахло пилом і ваксою для підлоги. Просто зі станції він поїхав до місця зустрічі, прибувши туди на кілька хвилин раніше від умовленого часу. Був певен, що уник поліційного нагляду. Валізу, набиту зразками найновішого зуболікарського приладдя голландської фірми, залишив у камері схову на станції.