Третій допит

Третій допит

Іноді слова мусять служити для прикриття фактів. Але це треба робити так, щоб нікому нічого не було відомо. Коли ж би це стало поміченим, виправдання мусять бути під рукою, щоб ними можна було скористатися негайно.

Мак’явеллі.

Інструкції Рафаелю Джіроламо.

Слово ж ваше нехай буде: так, так; ні, ні; бо що більше від цього, те від диявола.

Євангеліє від Матвія, 5:37

Уривок зі щоденника М. С. Рубашова, писаного на 20-й день ув’язнення.

1

«Михайло Багров випав із гойдалки. 150 років тому, в день штурму Бастілії, європейська гойдалка після затяжного стояння знову зрушила з місця. Від точки стояння — тиранії — вона полинула вгору. Нестримно, з розгону, вона здіймалася ввись, до голубих небес свободи. Цілих сто років вона здіймалася вище й вище, у сферу лібералізму й демократії. Та поступово швидкість меншала, злет наближався до найвищої точки, до точки тимчасового непорушного висіння. Після цього почалося падіння вниз. Із наростаючою швидкістю, з тим самим розмахом, що й догори, гойдалка несла своїх пасажирів від свободи назад до тиранії. Кожен, хто замість цупко триматися, продовжував дивитися вгору, діставав запаморочення й випадав…

Щоб уникнути запаморочення, треба знати закон руху гойдалки. Маятник історії коливається від абсолютизму до демократії, від демократії назад до абсолютної диктатури.

Кількість особистої свободи, яку народ може вибороти і втримати, залежить від його політичної зрілості. Згадане коливання маятника показує, що політичне визрівання мас не піднімається безперервно вгору, подібно до всебічного зростання індивідуума, а улягає іншим, складнішим законам.

Зрілість мас полягає у їхній здатності пізнавати свої інтереси. А пізнавати їх можна лише через усвідомлення процесів виробництва й розподілу товарів. Отже, здатність народу до демократичного самоврядування пропорційна його розумінню структури та способу функціонування всього суспільного організму.

А проте кожне технічне поліпшення додатково ускладнює економіку, спричиняв появу нових чинників і комбінацій, що їх протягом якогось часу маси не спроможні переосмислити. Кожен ривок технічного прогресу випереджує інтелектуальний розвиток мас бодай на крок, від чого у шкалі політичної зрілості спостерігається падіння. Деколи треба десяток років, а деколи — вік цілого покоління, щоб піднести свідомість мас до нового стану речей, тобто до ступеня, коли маси набудуть такої самої здатності до самоврядування, яку вони вже мали на нижчому щаблі цивілізації. Таким чином політичну зрілість мас не можна виміряти абсолютними числами. Її можна виміряти лише відносно, тобто у певному зіставленні з даним щаблем цивілізації.

Коли рівень свідомості мас відповідає даному стану речей, неминуче перемагає демократія — мирним шляхом або й силою. Та наступний ривок в технічному прогресі — наприклад, вдосконалення ткацького верстату — знову повергає маси в стан відносної незрілості, роблячи можливим чи навіть потрібним установлення певної форми абсолютизму.

Цей процес можна порівняти з підніманням корабля в шлюзах. Коли корабель запливає в шлюз, він відносно всієї шлюзової системи перебуває на низькому рівні. Та поволі він підіймається, поки рівень води не сягне найвищої точки. Проте велич цього підіймання загалом ілюзорна, бо рівень води у наступному шлюзі все одно вищий, тож процес вирівнювання мусить початися знову. У цьому прикладі стіни шлюзу показують рівень опанування природних сил та сил технічного прогресу. Тим часом рівень води у шлюзі показує, якого рівня сягнула політична зрілість мас. Було б абсурдом вимірювати рівень води у шлюзі його висотою над рівнем моря. Істотною є лише відносна висота рівня води супроти стіни шлюзу.

З винайденням парової машини почався період швидкого технічного прогресу і, як наслідок, період такого ж швидкого регресу політичного. В історичному плані промислова ера ще дуже молода. Різниця між її надзвичайно складною економічною структурою та здатністю мас цю структуру розуміти ще дуже велика. Отже, ясно, що відносна політична зрілість націй у першій половині 20-го століття менша, ніж у 200-му році перед Христом чи в кінці феодальної епохи.

Помилкою соціалістів є віра, що рівень свідомості мас поволі, але неухильно підвищується. Звідси їхня безпорадність перед новим злетом маятника; звідси ідеологічне самозасліплення народів. Ми вірили, що застосувати концепцію світу, уособлену масами, до змінних обставин буде простою справою — справою кількох років. Тим часом, беручи до уваги весь історичний досвід, цей процес треба планувати на сторіччя. Народи Європи ще далекі від повного розумового перетравлення парової машини. Лише коли вони повністю зрозуміють механіку парової доби, капіталістична система буде знищена.

Що стосується нашої Батьківщини — батьківщини революції, — то й тут маси улягають тим самим законам мислення, що й скрізь. Маси нашої Батьківщини осягли розумовий рівень вищого шлюзу, але їхня свідомість супроти стін нової шлюзової клітки є на найнижчому рівні. Нова економічна система, яку впроваджено на місце старої, стала для них іще незрозумілішою. Важке і виснажливе піднімання доводиться починати наново. Правдоподібно, мине кілька поколінь, перш ніж наші люди почнуть розуміти новий стан речей, створений ними самими під час революції.

А до того часу демократичне врядування у нас неможливе, і частка особистої свободи, що припадає на одиницю, у нас навіть менша, ніж в інших країнах. Наші керівники мусять поки що врядувати, як у порожнечі. Якщо до даної ситуації підходити з класичною ліберальною міркою, то це видовище, звісно, не з найприємніших. Страх, фарисейство, деградація, що їх ми повсюдно спостерігаємо, є зримим і неминучим виявом закону, описаного вище. Горе дурням і естетам, які запитують „як“, а не „чому“. Але горе й опозиції, що хоче вийти на кін у період відносної незрілості мас, як ось зараз. Апелювати до мас у період їхньої зрілості є обов’язком і функцією опозиції. Але в час незрілості лише демагоги звертаються до „вищої розсудливості народу“. За цих обставин опозиція має два вибори: захопити владу шляхом змови, при тому рахуючись із фатальною інертністю мас, або у мовчазному розпачі випасти з гойдалки — „мовчки вмерти“.

Є й третій шанс, не менш послідовний, перетворений у нашій країні в загальну систему: заперечити й задушити власні переконання, якщо немає змоги їх реалізувати. А що єдиним моральним критерієм, який ми визнаємо і схвалюємо, є безкорисливе служіння суспільству, то прилюдна відмова від власних переконань заради подальшого перебування в партії є почеснішим актом, ніж донкіхотське продовження безнадійної боротьби.

Почуття особистої гордості, гідності, втоми, огиди, сорому — все це має бути вирізане в самому корені…»

2

Рубашов почав нотувати свої думки про «гойдалку» відразу після вранішньої побудки. Це був другий після страти Багрова та бесіди з Івановим день. Взявши сніданок, Рубашов лише сьорбнув кави і так ні до чого більше й не доторкався.

Його почерк, що протягом кількох останніх днів розхитався й почав виглядати «розлізлим», тепер знову випростався й дисциплінувався. Літери знову лягали рівними рядками, між якими видніли такі ж рівномірні проміжки. Цю зміну він спостеріг, перечитуючи написане.

Об 11-й ранку його вивели на прогулянку. Цього разу його сусідом був не низенький Ріп ван Вінкель, а худий і високий, у подертих чоботах, селянин. Ріпа ван Вінкеля взагалі не було на подвір’ї, і щойно тепер Рубашов пригадав, що вранці не чув з його камери звичного «Втавайте, гнані і голодні». Стариганя, певно, кудись відвезли, але куди — Бог відає. Ріп ван Вінкель… Бідний, обтріпаний торішній метелик, що чудом пережив визначений природою вік і появився у невідповідний сезон. Пару разів наосліп облетів околицю і десь у куті упав прахом.

Селянин поруч Рубашова йшов мовчки, час до часу лише косо позираючи в його бік. Пройшовши коло, він не витримав, кашлянув і озвався:

— Я з Енської області. Вам доводилось там бувати, ваше благородіє?

Рубашов відповів заперечливо. Енська область лежала на сході, і про неї Рубашов мав туманне уявлення.

— Це дуже далеко звідси, — продовжував селянин. — Щоб дістатися туди, треба довго їхати залізницею, а тоді ще з тиждень верблюдами. А ви політичний, ваше благородіє?

— Так, — буркнув Рубашов.

Чоботи на ногах селянина, видно, бачили не одне літо. Підошви на них повідставали, і посинілі пальці загрібали сніг. Селянин мав довгу шию й, говорячи, він весь час кивав головою, ніби притакував під час проповіді священика.

— Я теж політичний, — інформував селянин. — А саме: реакціонер. Кажуть, усіх реакціонерів зашлють на 10 років. Мене теж зашлють на 10 років, ваше благородіє?

— Яка ж ваша провина? — щиро поцікавився Рубашов.

— Мене демаскували як реакціонера, бо я був проти прививок дітям, — пояснював селянин, не відчуваючи, як кумедно звучить його «самокласифікація». — Щороку уряд присилає до нас комісію. Два роки тому нам прислали газети і багато малюнків з начальством. Торік — молотарку й зубні щітки. А цього року нам привезли скляні трубочки, з яких стирчали голки. І почали колоти наших дітей. Усе це робила баба у чоловічих штанях. Коли вона прийшла до моєї хати, я і моя жінка заступили двері і не впустили її. Ну і, значить, демаскували себе як реакціонерів. А тоді ще й спалили газети і малюнки з начальством, і молотарку розбили гуртом. Ну, нас і забрали.

Рубашов співчутливо щось пробурмотів і згадав свої записи на тему самоврядування. Згадав також про тубільців з Нової Гвінеї, що інтелектуально стояли десь на рівні цього селянина. А проте жили у суспільній злагоді і, на диво, мали добре розвинуті демократичні установи. Досягли, інакше кажучи, найвищого рівня у нижньому шлюзі…

Селянин, помітивши раптову задуму свого сусіда, сприйняв її як знак охолодження щодо себе і ще більше знітився, ніби навіть поменшав. Пальці ніг його геть посиніли від снігу й морозу, проте, здавалось, він не звертав уваги на холод: здавшись долі, він підтюпцем ішов поруч Рубашова.

Повернувшись до камери, Рубашов одразу ж кинувся до записника. Був певен, що винайдений ним «закон відносно суспільної зрілості» — справжнє відкриття. Писав у надзвичайному напруженні. Скінчив, як принесли обід. Поїв з апетитом, пісна каша смакувала, як рідкісний делікатес. Викурив цигарку і, вдоволений, ліг на ліжко.

Спав не більше години. Прокинувся бадьорішим і світлішим. Ще й не протер очей, як від стіни полинули звуки. Офіцер. Мабуть, сердега, знудився. Рубашов притулив вухо до стіни.

Офіцер запитував, з ким він познайомився на прогулянці, — з вікна він бачив його нового компаньйона. Але Рубашов не підтримав цієї теми. Усміхаючись, вистукав:

«Я КАПІТУЛЮЮ…»

Вгадував, який ефект справили ці слова на сусіда. Офіцер, певно, був приголомшений, бо минуло зо дві хвилини, перш ніж він спромігся на відповідь:

«Я Б КРАЩЕ ПОВІСИВСЯ…»

Усмішка на обличчі Рубашова стала виразнішою. Відповів:

«КОЖНИЙ ДІЄ ВІДПОВІДНО ДО СВОЄЇ ПОРОДИ».

Думав, це розсердить сусіда і з-за стіни залунає лайка. Натомість звуки стишились, мовби рука, що передавала їх, враз охляла:

«Я СПОДІВАВСЯ, ВИ ВИНЯТОК. НЕВЖЕ ВИ НЕ МАЄТЕ АНІ КРИХТИ ГІДНОСТІ?»

«МОЯ І ВАША КОНЦЕПЦІЇ ГІДНОСТІ РІЗНІ», — спокійно пояснив Рубашов.

Сусід із 402-ї застукав швидко і впевнено:

«ГІДНІСТЮ Є ЖИТИ І ВМЕРТИ ЗА СВОЇ ПЕРЕКОНАННЯ».

Так само швидко Рубашов застукав у відповідь:

«ГІДНІСТЬ — ЦЕ БУТИ КОРИСНИМ БЕЗ САМОЛЮБСТВА».

Сусід закалатав у стіну дуже різко:

«ГІДНІСТЬ — ЦЕ ПОРЯДНІСТЬ, А НЕ КОРИСНІСТЬ».

«А ЩО ТАКЕ ПОРЯДНІСТЬ?»— запитав Рубашов, роблячи довші паузи між словами.

Чим спокійніше він стукав у стіну, тим завзятішим і збудженішим ставав офіцер.

«ПОРЯДНІСТЬ — ЦЕ РІЧ, ЯКУ ВАША ПОРОДА НІКОЛИ НЕ ЗРОЗУМІЄ».

Рубашов здвигнув раменами і продовжував:

«МИ ЗАМІНИЛИ ПОРЯДНІСТЬ РОЗУМОМ».

Сусід не відповів нічого.

Перед вечерею Рубашов іще раз проглянув написане. Зробив кілька поправок і переписав усе начисто у формі листа до прокурора республіки. Підкреслив абзац, що торкався можливостей опозиції, і закінчив реченням:

«Я, що нижче підписався, М. С. Рубашов, колишній член Центрального Комітету, колишній народний комісар, колишній командир 2-ї дивізії революційної армії, кавалер ордена бойового Червоного Прапора, у зв’язку з причинами, поданими вище, вирішив цілковито відректися від своїх опозиційних поглядів та прилюдно засудити свої помилки».

3

Два дні він чекав виклику до Іванова. Сподівався, що його відразу ж покличуть після того, як він передав старому наглядачеві свою заяву. Це сталося того самого дня, коли закінчився термін, встановлений Івановим для «роздумів». Проте з викликом ніхто не квапився. Можливо, Іванов вивчав «Теорію відносної зрілості», додану до заяви, хоч, вірогідніше, документ відразу пішов до вищих інстанцій.

Рубашов посміхнувся, уявивши, який переляк викличе його записка у «теоретиків» Центрального Комітету. До революції і якийсь час після неї, коли ще живий був Бог-отець, між термінами «політик» і «теоретик» різниці не існувало. Тактика, обов’язкова для всіх на той чи той момент або період, вироблялася на ґрунті революційної доктрини у відкритій дискусії. Стратегічні ходи в громадянській війні, «продрозверстка», конфіскація і розподіл землі, впровадження нової валюти, реорганізація промисловості — фактично, — всі адміністративні заходи були, так би мовити, втіленням прикладної філософії. Кожен бородань на старій фотографії, що колись прикрашала кабінет Іванова, знав про закони історичної спадкоємності, політичної економії та державного врядування більше, ніж усі зірки у професорських кріслах Європи разом узяті. Дискусії на з’їздах під час громадянської війни провадились на рівні, якого ні перед тим, ні після того не осягнула жодна політична установа. Ті дискусії дорівнювали розвідкам у наукових журналах. Різниця була лише та, що розвідки у наукових журналах нікого ні до чого не зобов’язували, тимчасом як від результату тих дискусій залежали життя й доля мільйонів та майбутнє революції.

Але тепер стара гвардія виснажилась. За логікою історії, чим стабільнішим ставав режим, тим твердішими мали бути його форми, щоб величезні динамічні сили, звільнені революцією, не вихопилися назовні і не висадили революцію в повітря. Часи філософських з’їздів минули. Там, де висіла фотографія інтелектуалів із цапиними борідками, тепер зяяла біла пляма. На місце філософської пристрасності прийшла всеосяжна безплідність. Революційна теорія перетворилася в кригу догматичного культу, спрощений, легко зрозумілий катехізис, який підносив Хазяїна на п’єдестал високого жерця. Його промови й статті навіть за стилем виказували святу простоту. Вони були поділені на питання й відповіді, препаровані з гідною подиву послідовністю в бік спрощення повсякденних проблем і явищ. Хазяїн, безсумнівно, мав добрий інстинкт щодо застосування «закону відносної зрілості мас». У минулому тирани змушували своїх підданих поводитися згідно з суворими приписами. Хазяїн навчив їх за своїми приписами навіть мислити.

Уявивши собі реакцію «теоретиків» ЦК на його лист, Рубашов ледь не засміявся вголос. У цій ситуації його лист був неприпустимою єрессю. Адже він критикував у ньому вітців доктрини, чиє слово було священне; він називав лопату лопатою; навіть недоторкано-свята особа Хазяїна була трактована в її історичному контексті, об’єктивно. О ті нещасливі сьогоднішні теоретики! Вони мусять корчитися в агонії, прочитавши його листа. Адже вони тільки для його й існують, щоб одягати стрибки й несподівані зміни курсу Хазяїна в шати останніх відкриттів філософії.

Деколи здавалося, що Хазяїн навмисно придумує кумедні трюки для своїх теоретиків. Одного разу він наказав комісії експертів, що редагувала журнал з економіки, зробити аналіз американської промислової кризи. Підготовка аналізу зайняла кілька місяців. Нарешті з’явився спеціальний номер журналу, в якому за допомогою тез, виголошених Хазяїном на останньому з’їзді партії, на сотнях сторінках доводилося, що темпи розвитку американської промисловості були звичайного симуляцією і що фактично Америку з’їдала депресія, покінчити з якою могла лише пролетарська революція.

У день появи цього журналу Хазяїн дав аудієнцію американському журналістові і між двома затяжками люльки приголомшив його й цілий світ такою заявою:

— Криза в Америці минула, й американська економіка знову функціонує нормально…

Усі експерти, сподіваючись офіційної нагінки або й арешту, скомпонували того самого дня листа, в якому визнавали свою вину у протягуванні контрреволюційних теорій та виготовленні шкідливих аналізів; обіцяли прилюдно спокутувати цей гріх і своєю відданістю партії виправити помилки. Лише Ісакович, сучасник і ровесник Рубашова, один з усієї комісії експертів, що належав до старої гвардії, вважав за краще застрілитися. Втаємничені у цю справу згодом стверджували, що Хазяїн затіяв цю комедію з однією метою — позбутися Ісаковича, якого підозрював в опозиційних настроях.

Комедія й трагедія. Жонглювання «революційною філософією» було засобом зміцнення диктатури, яка, попри насильницький характер, усе ж була історичною необхідністю. Що ж, тим гірше для того, хто сприймав цю комедію всерйоз, хто лише бачив дію на сцені, але не розумів машинерії поза нею. Раніше революційна політика ухвалювалася на партійних з’їздах; тепер її курс вирішувався за кулісами. Це теж був логічний наслідок «закону відносної зрілості мас».

Рубашов хотів зараз одного: опинитись у тихій бібліотеці, освітленій зеленавими лампами, щоб підкріпити там свою теорію історичними фактами. Найпродуктивніше революційна філософія творилася в еміграції, в часи вимушених перепочинків між періодами політичної діяльності, коли можна було поринути в архіви й бібліотеки. Але зараз Рубашов був би радий будь-якій бібліотеці, хай навіть «вичищеній», процензурованій, аби тихій…

Він походжав по камері, намагаючись уявити собі найближчі роки свого життя, коли політично він буде проклятий і житиме як внутрішній емігрант. Вірив, що прилюдне самозречення купить йому потрібну передишку. Зовнішня форма капітуляції не означала для нього нічого. Раз вони хочуть, хай мають стільки заяв про непогрішність Хазяїна, скільки витримає папір. Адже все це лише данина візантійському звичаєві, який постав із потреби всвердлювати кожну фразу в людські черепи шляхом спрощення й безконечного повторення. Все, що видавалося за добро, мало сяяти, як золото; все те, що вважалося злом, мусило бути чорним, як смола. Політичні заяви для мас мають бути розмальовані, як ярмаркові пряники.

Усе це речі, яких сусід із 402-ї ніколи не зрозуміє. Його вузьке поняття гідності належить до іншої епохи. Бо що таке гідність? Певний набір правил, оправлений традицією і приписами лицарських поєдинків. Нове поняття гідності формулюється інакше: бути корисним без самолюбства і залишатися таким до кінця…

«Краще вмерти, ніж збезчестити себе», — заявив сусід із 402-ї і при цьому, мабуть, ще й підкрутив вуса. Ця заява, власне, і є класичним виявом самолюбства. Сусід із 402-ї вистукував свої речення моноклем, а Рубашов — пенсне. І в цьому полягала різниця: характер предметів визначав характер їхніх власників.

Та всі ці роздуми заступались бажанням тихо попрацювати у бібліотеці, розробляючи свою теорію. Він працював би роками і написав би масивну книгу, перший корисний підручник для зрозуміння історії демократичних інституцій, що кинув би світло на психологію мас. Ця психологія змінювалась, наче рух маятника, і в наш час це було особливо помітно, хоча теорія класової боротьби не могла цього пояснити.

Рубашов кружляв по камері і думка про дальшу працю над своєю теорією не покидала його. Зуб не болів; почувався жвавим, заповзятливим, повним бадьорого неспокою. Відтоді як переговорив з Івановим і подав заяву, минуло два дні, але нічого не сталося. Протягом перших двох тижнів ув’язнення час минав швидко, але тепер, здавалося, перетворився на важкий предмет, що висів над головою нерухомо. Години розпадалися на хвилини, а хвилини — на пекучі секунди. Брав олівця й починав новий розділ своєї теорії, але невдовзі зупинявся, не маючи змоги підкріпити свої думки історичними фактами. І знову мріяв про бібліотеку. По чверть години вистоював біля вічка, сподіваючись побачити старого наглядача, що простує до його камери, аби запровадити його до Іванова. Але в коридорі не було нікого. Лише світло лампочок стікало по стінах незмінною блідістю.

Деколи починав вірити, що Іванов сам прийде до камери і формальність із протоколом буде залагоджена тут. Навіть вважав, що залагодження цієї справи у камері було б приємнішим. Цього разу Рубашов, напевно, не відмовився б від горілки чи вина. В уяві він до дрібниць відтворював майбутню розмову. Бачив, як разом вони фарширують його «зізнання» помпезною фразеологією і як Іванов цинічно піджартовує з цієї процедури. Чи ж не обіцяв він викликати його до себе наступного ж ранку?

Неспокій зростав, перетворюючися поступово у страх. На третю ніч він уже взагалі не міг заснути. З розплющеними очима лежав на ліжку, прислухаючись до слабких, притлумлених звуків в’язниці. Перекидався з боку на бік, втікаючи від несподіваної загадки, вперше з часу арешту бажав присутності поруч себе теплого жіночого тіла. Щоб заснути, пробував дихати «по-спортивному», але натомість збуджувався ще дужче. З останніх сил гамував у собі бажання побалакати з офіцером, який від часу дискусії про гідність зовсім не озивався.

Пролежавши без сну до півночі й знудившись клаптем газети на верхній шибі, в яку впирався його зір, загрюкав об стіну кулаком. Нетерпляче чекав на відповідь, але стіна залишалась німою. Знову затарабанив, відчуваючи в скронях гарячу хвилю приниження. Сусід із 402-ої не відповідав. Рубашов був певен, що він не спить, а лежить, як завжди, пережовуючи подумки свої давні пригоди. Одного разу сусід признався, що ніколи не засинає раніше другої години ночі. Також признався, що знову став жертвою хлоп’ячих звичок.

Рубашов лежав на спині і безцільно дивився в стелю. Матрац під ним збився у великий чотирикутний коржик. Під ковдрою було дуже жарко, але коли скидав її з себе, починав тремтіти. Запалив цигарку. Тоді ще одну. Скурив сім підряд. Недопалки лежали довкола ліжка. Усе завмерло, ніде ані звуку. Здавалося, час зупинився, перетворившись на безформну темряву. Заплющив очі й уявив Орлову поруч себе. Забув, що її волочили по підлозі, як і Багрова. Тиша зробилась такою нестерпною, що здавалось, вона коливається і скрипить. Чим зайняті тисячі людей у щільниках цього вулика? Тиша вбирала у себе їхнє нечутне дихання, їхні невидимі мрії, їхній притлумлений страх і жадання. Якщо історію можна обрахувати кількістю, то скільки заважить сумарний кошмар двох тисяч людей?

…Двері камери відчинились раптово, з гучним брязкотом. Ввійшло двоє охоронців у одностроях, підперезані новими ременями з кобурами. Цих двох Рубашов бачив уперше. Один із них, високий, з обличчям, що випромінювало брутальність, і хрипким голосом, що звучав надто наказово, підійшов до ліжка. Зневажливо, майже глузливо наказав Рубашову йти за ними, не пояснюючи куди.

Рубашов розшукав пенсне, почепив на носа й підвівся. Йдучи по коридору, почувався змученим, обважнілим, ніби повним свинцю. Поруч із вартовим, що виглядав циклопом і мав сажневі кроки, іти було нелегко. Другий конвоїр ступав іззаду.

Назовні годинник вибив другу годину ночі. Значить, він таки трохи поспав. Ішли попереднім маршрутом — до голярні. Цією дорогою вели й Багрова. Страшенно хотілося озирнутись на того, що йшов позаду, але Рубашов стримувався. Бажання було таке сильне, що, тамуючи його, він аж упрів. Невже це бажання походить зі страху? В усякому разі, втішав він себе, вони не штовхнуть мене в прірву без церемонії. Але й це заспокоєння потопало в напливах сумнівів. І раптом урівноважився. Так чи так — яка різниця? Аби тільки швидше закінчилося. Силкувався збагнути, має він страх чи ні, але відчував лише фізичну незручність від потамованої спокуси озирнутись назад.

Коли проминули голярню, він побачив вузькі сходи, що провадили вниз. Інстинктивно його зір прикипів до ніг вартового-велетня: стишить він свою ходу чи ні? Переконував себе, що це тільки тривога й цікавість, а не всесильний страх. Та коли повернули на сходи, він здивовано помітив, що ноги зробились хиткими, підламалися у колінах. Помітив також, що пальцями він стискає пенсне, потираючи його об рукав. Мабуть, зняв його з носа ще перед голярнею. Криво посміхнувся. Шахрайство! Невдале шахрайство! Мозок свій можна перехитрити, але нижче, від шлунка і до кінцівок, організм усе чує. «Якщо вони почнуть мене зараз бити, я підпишу все, що вони хочуть. Але завтра відкличу назад…»

Пройшовши ще кілька кроків, пригадав свою «теорію відносної зрілості», а заразом і те, що вирішив піддатися й підписати «зізнання». Від цієї згадки полегшало. І водночас, дивуючись, запитував себе, як же це він так швидко забув своє «тверде» рішення останніх днів?

Велетень в однострої враз зупинився, відчинив двері і відступив набік, пропускаючи Рубашова. Через відчинені двері було видно частину кабінету, схожого на кабінет Іванова, з тією різницею, що зсередини просто в очі било сліпуче світло. Навпроти дверей стояв стіл, за столом сидів Клєткін.

Двері за спиною зачинилися. Клєткін, який уважно вивчав розкладені на столі папери, відірвав від них зір і вперше глянув на Рубашова.

— Сідайте, будь ласка, — сказав сухим, безбарвним голосом, що його Рубашов добре запам’ятав іще з першої зустрічі в камері.

Рубашов теж упізнав широкий шрам на щелепі Клєткіна, хоч обличчя його було в тіні, за єдиною лампою у кімнаті, що з диявольською напругою світила на двері. Світло було таке сильне, що якийсь час, крім Клєткіна, Рубашов нічого й нікого не бачив. І лише трохи оговтавшись, помітив, що в кімнаті є й третя особа — стенографістка, яка сидить спиною до них за невеликим столом, наполовину відгородженим завісою.

Рубашов сів на табуретку навпроти Клєткіна. Інших стільців не було.

— У зв’язку з відсутністю комісара Іванова я маю повноваження допитати вас, — почав Клєткін.

Світло лампи різало очі. Рубашов повернувся до нього профілем, але світло все одно потрапляло у кут його правого ока, і незабаром ця позиція теж зробилась нестерпною. До того ж говорити кудись убік було досить складно й абсурдно.

— Я волію, щоб мене допитував Іванов.

— До вашого відома, слідчий назначається певними інстанціями, — відповів Клєткін. — Ваше право — продовжувати зізнання або відмовитися від допиту. Ваша відмова автоматично робить нечинною й ту заяву, яку ви написали два дні тому. Слідство автоматично припиняється. В такому разі я маю розпорядження передати ваші папери до компетентних органів, які винесуть вам вирок адміністративним порядком…

Рубашов розмірковував дуже швидко. Було ясно, що з Івановим щось сталося. Може, дістав «відпустку», може, його звільнили або й заарештували. Навряд щоб про їхню колишню дружбу нагорі забули. Іванов був занадто розумний для цієї справи, та й Хазяїнові служив виключно з логічних умовиводів, а не з сліпого фанатизму. До того ж Іванов був вихованцем старої школи. Сьогодні були потрібніші Клєткіни з їхніми методами… Мир тобі, Іванов.

Та часу для жалю й сентиментів не було. Думати доводилось швидко, а клята лампа не давала зосередитись. Рубашов зняв пенсне й заблимав очима. Знав, що без пенсне виглядав голим і безпорадним. Знав, що Клєткін своїми незмигними очима реєструє кожен порух на його обличчі. Головне — не мовчати. Якщо він затягне мовчанку хоч на одну зайву секунду — він пропав. Клєткін був гидким типом, але що вдієш? Клєткін — нова генерація. Стара генерація мусила порозумітися з новою або зійти зі сцени спустошеною й розчавленою. Іншої альтернативи не було. Несподівано Рубашов відчув старість. Таким старим іще не почувався ніколи. Якось не замислювався досі, що йому вже за 50. Надів пенсне, намагаючись зустріти погляд Клєткіна, але колюче світло навертало на очі сльози, і пенсне знову довелося зняти.

— Я готовий підписати зізнання, — сказав Рубашов, силкуючись погамувати злість у голосі. — Але за однієї умови: ви негайно ж припините свої фокуси. Приберіть цю прокляту лампу і побережіть свої методи для злочинців і контрреволюціонерів…

— Ви забуваєте, що умови тут ставлю я, а не ви, — відрізав Клєткін. — Задля вашої зручності ніхто освітлення не мінятиме. Мені здається, ви ще як слід не усвідомили свого становища. А головне, ви забули, що саме вас звинувачують у контрреволюційних діях і що саме ви уже двічі впродовж останніх двох років у подібних діях розкаювались. Не думайте, що й цього разу вам усе так минеться.

«Ах ти ж свиня! — майже вигукнув Рубашов. — Нахабна, брудна свиня в однострої!»

Почервонів. Знав, що червоніє. Знав, що Клєткін це теж помітив. Цікаво, скільки цьому Клєткіну років? Не більше, як 37. Мабуть, у громадянській війні брав участь зеленим хлопчиськом. Належав до покоління, яке сформувалося вже після відпливу. Це покоління не мало традицій, не мало минулого, не мало нічого, що хоч би трохи пов’язувало її зі старим, зниклим світом. Це покоління народилося без пуповини. А проте сила була по її боці. Залишалося й собі розрізати пуповину, що в’язала з пустими концепціями честі й гідності старого світу. Гідність — це служіння без самолюбства, без оберігання себе, служіння до останнього логічного висновку.

Поволі заспокоївся. Тримаючи пенсне в руці, повернувся до Клєткіна, але враз мусив заплющити очі — лампа просто пекла. З заплющеними очима почувався абсолютно роздягненим, але це його вже не турбувало.

— Я готовий на все, аби лише допомогти партії, — сказав Рубашов чітким голосом. — Я прошу вас зачитати обвинувачення в деталях. До цього часу я з ним іще не ознайомлений…

Радше почув, ніж побачив, як пожвавилася уся постать Клєткіна. Сорочка його зашелестіла, а сам він почав дихати вільніше, мовби щойно його тіло звільнилося від невидимих кайданів. Рубашов здогадувався, що Клєткін переживав найбільший тріумф свого життя. Перемога над Рубашовим означала початок великої кар’єри, навіть не вірилося, що хвилину тому справа невизначено лежала на хитких терезах. Такий поворот не міг не тішити, надто коли врахувати долю менш удачливого Іванова.

І тут Рубашов відчув, що тримає Клєткіна у руках не менше, ніж той тримає його. «Я вхопив тебе, хлопче, за горлянку, — подумав Рубашов. — І якщо вже падатиму з гойдалки, то потягну й тебе». Якийсь час він бавився цією думкою, не звертаючи уваги на Клєткіна. Останній, знову ретельний і незворушний, шукав щось у папці з документами. Рубашов, перепочиваючи, заплющив очі.

Невже треба спалити останні залишки самолюбства? Клєткін, безумовно, вірив, що це саме завдяки його методам, а не аргументам Іванова, Рубашов опинився на грані капітуляції. Хтозна, може, Клєткін навіть переконав вищі інстанції в недосконалості методів Іванова і тим самим прискорив його падіння! Свиня! «Свиня!» — повторив подумки, але без попередньої злості. «Ти, безпардонна тварюко в уніформі, наш власний виплодку! Варваре новочасного і прийдешнього віку! Ти ж зовсім не розумієш суті справи! Зрештою, коли б ти розумів, коли б ти був потрібен!..»

Відчув, що світло лампи зробилося ще різкішим. Здогадувався, що десь біля столу є реостат, яким можна посилювати й знижувати напругу в лампі. Сліпуче світло змусило його відвернутися від Клєткіна й витерти засльозені очі. «Тварюка! — подумав знову. — Проте саме таке покоління тварюк нам сьогодні потрібне…»

Клєткін зачитав звинувачення. Його сухий, монотонний голос дратував невимовно. Рубашов слухав, відвернувши голову й заплющивши очі. Він вирішив трактувати звинувачення як формальність, як абсурдну, але потрібну комедію, річ, болючий сенс якої могли зрозуміти лише втаємничені. Але те, що читав Клєткін, своєю абсурдністю перевершило його найгірші сподівання. Невже Клєткін справді вірив, що він, Рубашов, планував усі оті дитячі змови? Що протягом багатьох років він тільки й думав, як би розвалити будівлю, фундамент під яку він і вся стара гвардія закладали? Невже Клєткін вірив, що всі оті люди з групової фотографії, герої його дитинства, раптом стали жертвами епідемії, яка поробила їх продажними й нікчемними, одержимими одним бажанням — угробити революцію? Та ще й методами, запозиченими з дешевих детективних романів?

Клєткін читав монотонно, без інтонації, сухим і безбарвним голосом людини, яка вивчила абетку пізно, будучи вже дорослою. Він читав про переговори, що мали місце між Рубашовим і представником ворожої держави. Переговори відбувалися в Б., а їх метою була реставрація старого режиму силою. Називалося й прізвище представника ворожої держави, вказувались навіть час і місце зустрічі. Рубашов почав слухати уважніше. Пригадалася коротка і незначна сцена, яку він відразу забув і яка ніколи не наверталася до пам’яті. Вичислив дату. Так, усе збігалося з обвинуваченням. Так невже ця невинна сцена й буде тим мотузком, на якому його повісять? Усміхнувся й знову витер очі.

А Клєткін читав. Рівно, монотонно-мертвотно. На обличчі мав вираз, властивий людям, що сприймають прочитане некритично. Невже він не помічав гротесковості й абсурдності тексту? А далі… Йшлося тепер про період, коли Рубашов очолював комісію з виробництва алюмінію. Клєткін наводив цифри, які мали засвідчити страшну дезорганізацію на цій стрімко розвинутій промисловій ділянці. Подавалася кількість робітників, що загинули за підозрілих обставин, кількість літаків, що розбилися внаслідок дефектності матеріалу. І все це разом було результатом диявольських саботажних операцій Рубашова. Слово «диявольський» зустрічалося в тексті кілька разів. Рубашов навіть було подумав, що Клєткін схибнувся. Мішанина логіки й абсурду скидалась на комплекс шизофренії. Але… Але звинувачення готував не Клєткін! Він тільки читав його і щиро вірив прочитаному чи принаймні вважав це все цілком вірогідним…

У кутку сиділа стенографістка. Вона була невеликого зросту, в окулярах. Коли Рубашов повернувся до неї, вона саме загострювала олівець. Зовні вона виглядала надзвичайно спокійною й ні разу не оглянулася. Безумовно, вона теж вважала прочитане Клєткіним за річ нормальну і переконливу. Вона була молода, не більше 25 років. Зростала теж після відпливу. Що для неї, генерації новітніх примітивів, могло значити прізвище Рубашов? Ось він сидів перед сліпучим рефлектором, не в силі розплющити змокрілі очі, а вони читали безбарвними голосами звинувачення і дивились на нього безбарвно-байдужими очима, немовби він був кроликом на дослідницькому столі.

Клєткін дійшов до останнього розділу, який, як виявилось, був «цвяхом програми». У ньому розповідалося про замах на життя Хазяїна. Таємничий X., що про нього був згадав Іванов на першому допиті, знову вийшов на кін. З читаного виходило, що цей X. був помічником директора кремлівської їдальні, з якої, коли Хазяїн був особливо зайнятий, йому приносили бутерброди. Самі по собі ці бутерброди не були таємницею — про них навіть писали у пресі на підтвердження спартанської скромності вождя. А тим часом згаданий X. за наказом Рубашова саме цими бутербродами мав отруїти Хазяїна.

Коли Рубашов відкрив очі, Клєткін уже перестав читати й уважно дивився на арештанта. Потім звичним, рівним голосом, радше стверджуючи, ніж запитуючи, сказав:

— Ви вислухали звинувачення й визнаєте себе винним?

Рубашов хотів зосередитись на обличчі слідчого, але не зміг — знову мусив заплющити очі. На кінці його язика вже крутилась ущиплива відповідь. Натомість він тихо, так, що навіть стенографістка мусила витягнути шию, сказав;

— Я вважаю себе винним у тому, що не зрозумів історичної необхідності, на якій ґрунтується політика уряду, і тому розвинув у собі опозиційні погляди. Я вважаю себе винним у тому, що дозволив собі керуватися сентиментальними імпульсами і таким чином прийшов у суперечність з історичною потребою. Я відкрив свій слух лементові приречених і тому став глухим до аргументів, які доводили необхідність жертвувати ними. Я вважаю себе винним у тому, що питання вини й невинності поставив вище корисності й шкоди. І нарешті, я вважаю себе винним у тому, що ідею людини поставив вище ідеї людства…

Зупинився. Хотів розплющити очі, але світло лампи проникало в сам мозок, і він знову безпорадно закліпав повіками. Відвернувся від лампи і зупинив свій зір на стенографістці, яка щойно скінчила нотувати його слова. Бачив її профіль. На ньому лежала легка іронічна усмішка.

— Я знаю, — провадив Рубашов, — що мій ухил у випадку його реалізації міг бути смертельною небезпекою для революції. Всяка опозиція на критичних закрутах історії містить у собі мікроб розколу організації, а отже, й мікроб громадянської війни. Гуманістична м’якосердість, лібералізм, демократія в часи політичної незрілості мас є самогубством для революції. А тим часом мої опозиційні погляди випливали саме з симпатії до цих ліберальних методів, з виду таких привабливих, але фактично смертельних. Визнаю, що домагання ліберальних реформ, припинення терору, впровадження ширшої демократії, послаблення контролю в партії, все це в теперішній ситуації є об’єктивно шкідливим, а тому за своїм характером і контрреволюційним…

Рубашов знову зупинився, бо в горлі пересохло і голос його захрип. Чув, як подряпує олівець секретарки. То був єдиний звук у цій неймовірній тиші. Рубашов підвів голову і, не розплющуючи очей, закінчив:

— Лише в цьому плані ви можете вважати мене контрреволюціонером. Що ж до абсурдних обвинувачень, прочитаних вами, то вони до мене не мають ніякого відношення.

— Скінчили? — в’їдливо запитав Клєткін.

У його безбарвному голосі з’явилась нотка брутальності. Ця брутальність забриніла так різко, що Рубашов здригнувся. Яскраво освітлена з-за спини постать слідчого залишалася непорушною. Рубашов нарешті знайшов точну характеристику Клєткіна — «коректна брутальність».

— Ви не сказали нічого нового, — тим самим сухим, шкребучим голосом мовив Клєткін. — В обох ваших попередніх каяттях зазначено, що ваша позиція була «об’єктивно контрреволюційною й шкідливою для інтересів народу». Обидва рази ви принижено просили у партії прощення і клялися у вірності керівництву. Зараз ви сподіваєтеся відбутися таким самим способом утретє. Зроблена вами щойно заява є звичайним окозамилюванням. Ви признаєте свою опортуністичну позицію, але заперечуєте акти, які логічно з неї випливають. Я вже казав вам, що цього разу ви так не викрутитесь.

У тиші Рубашов почув зміну в гудінні лампи — світло подужчало.

— Мої попередні заяви робилися з тактичних міркувань, — відповів Рубашов низьким голосом. — Адже ви пам’ятаєте, що цілий ряд визначних діячів мусив робити подібні заяви, щоб лише залишитися в партії. Але цього разу я говорю інакше…

— Тобто цього разу ви справді щирі? — спитав Клєткін без видимої іронії в голосі.

— Так.

— А раніше ви говорили неправду?

— Хай буде по-вашому.

— Щоб врятувати свою шкіру?

— Щоб мати можливість для праці.

— Без шкіри людина не може працювати. Отже, щоб врятувати шкіру?

— Хай буде по-вашому.

В коротких паузах між питаннями слідчого і його відповідями Рубашов чув лише дряпання олівця секретарки та гудіння рефлектора. Від випромінюваного ним тепла Рубашову з обличчя збігали краплі поту. Дивитися на Клєткіна було неможливо; він усе рідше й рідше розплющував очі. Почалися напади сну. Коли Клєткін після серії швидких питань замислився над отриманими відповідями, Рубашов моментально поринув у сон і голова його немічно впала на груди. Та наступне питання Клєткіна миттю повернуло його до свідомості. Очунявши, мав враження, ніби прокинувся з довгого сну.

— Я повторюю, — сичав Клєткін, — чи правда, що ваші попередні каяття мали на меті одурити партію щодо ваших справжніх намірів та врятувати власну шкіру?

— Я вже признався в цьому.

— А як із вашою прилюдною відмовою від секретарки Орлової? Чи це було зроблено з тією самою метою?

Рубашов німо підтакнув. Струмінь сліпучого світла вривався в зіниці й обпікав мозок. Знову занив хворий зуб.

— Адже ви пам’ятаєте, що громадянка Орлова, захищаючись, весь час посилалась на вас як на головного свідка?

— Мені казали про це, — тихо відповів Рубашов.

Сіпання в зубі зробилося дужчим.

— Ви, певно, усвідомлюєте, що зроблена вами тоді заява, яку ви тепер називаєте неправдивою, мала вирішальне значення для винесення Орловій смертного вироку?

— Мені казали про це…

Відчув, що праву щоку судомить. У голові запаморочилось, почорніло. З трудом утримував її від падіння на груди. А голос Клєткіна й далі всвердлювався у вухо:

— Значить, не виключено, що громадянка Орлова була невинною?

— Можливо, — відповів Рубашов, вкладаючи у це слово рештки іронії, яка, наче присмак крові і жовчі, подразнювала кінчик його язика.

— Ви хочете сказати, що її розстріляно внаслідок ваших фальшивих заяв? Тобто ви прирекли невинну жінку на смерть, щоб порятувати власну шкуру?

— Ну, це вже занадто! — обурено випалив Рубашов, але подумки у тихій, безсилій злобі він несамовито кричав: «Ти, негіднику! Усі твої слова — щира правда. Але все-таки хто з нас більший негідник, ти чи я? Ти тримаєш мене за горло, а я не можу вхопитися за твоє, бо не смію випасти з гойдалки. Якби ти тільки знав, як мені хочеться спати! А втім, якщо ти мордуватимеш мене й далі, я заберу свої слова назад. Тоді мені кінець. І тобі — теж».

— І після всього цього ви ще ставите нам умови? — провадив Клєткін з попередньою брутальною коректністю. — Після цього всього ви ще смієте заперечувати свою злочинну діяльність? Після цього всього ви хочете, щоб ми вам вірили?

Рубашов не намагався тримати голову прямо. Так, Клєткін мав всі підстави не вірити йому. Навіть він сам починав губитися в лабіринті вирахуваного обману й діалектичної імітації, в сутінках між правдою й ілюзією. Остаточна правда завжди віддалялася на один крок. А те, що лишалося, було передостанньою брехнею, яка мала служити правді. Яким чином він міг переконати Клєткіна, що цього разу він справді щирий, що він прибув нарешті до останньої зупинки? І чому це весь час треба когось переконувати, доказувати, агітувати, коли єдиним бажанням є заснути й забути все?

— Я не хочу нічого, — повернувся Рубашов обличчям до Клєткіна, — хіба що нагоди зайвий раз доказати свою вірність партії.

— Є лише одна нагода для цього, — жвавіше підхопив Клєткін. — А саме: повне зізнання. Ми вже чули досить про вашу «об’єктивну опозиційність» та про ваші величні мотиви. Що нам потрібно, так це повне прилюдно визнання вашої злочинної діяльності, що була неминучим наслідком вашої «опозиційності». Єдине, чим ви ще можете прислужитися партії, це застерегти маси своїм власним прикладом, наочно показати, до чого доводить антипартійність.

Рубашов згадав бутерброди для Хазяїна. Нерв у щоці сіпався виразно, але біль уже не був таким пекучим і гострим; він напливав тепер потоком тупих, задубілих поштовхів. При згадці про бутерброди для Хазяїна м’язи на його щоках стягнулися у гримасу.

— Я не можу зізнатись у злочинах, яких не скоїв, — сказав він мляво.

— Ще б пак! Звичайно, цього ви зробити не можете, — Рубашову здалося, що в голосі Клєткіна вперше зазвучала іронія.

З цього моменту Рубашов мало що пам’ятав з допиту. Після речення: «Звичайно, цього ви зробити не можете», — яке запам’яталося через особливу інтонацію слідчого, в подальших згадках утворилася прогалина. Пізніше він пояснював це сном. Навіть згадував, що саме снилося. Сон тривав, мабуть, не більше хвилини, але в ньому він бачив розтягнутий, безконечний ландшафт і знайомі тополі, які визначали собою межі батькового маєтку.

Звідки й коли в кабінеті появилася ще одна особа — він не знав, хоч і напружував пам’ять. Чув дише громовий голос Клєткіна. Останній, мабуть, підвівся й кричав через стіл:

— Прошу вас бути уважнішим!.. Чи знаєте ви цю людину?

Рубашов підтакнув. Так, він упізнав Заячу Губу миттю, дарма що той був без дощовика, в якому Рубашов звик його бачити на подвір’ї в’язниці. Пригадалися цифри в’язничої абетки й удари в стіну: «Заяча Губа шле вам привіт».

— Де й коли ви з цією особою бачились?

Рубашову коштувало зусиль, щоб говорити. Гіркий присмак так і не зник з кінчика язика.

— Я бачив його кілька разів з вікна, коли він прогулювався…

— Ви не знали цього чоловіка раніше?

Заяча Губа стояв біля дверей. Світло лампи схоплювало його всього, з ніг до голови. Його жовтаве обличчя було тепер білим як крейда; ніс гострий; розсічена верхня губа ледве покривала зуби й помітно тремтіла. Його руки звисали незграбно майже до колін. Рубашов дивився на нього, як на привида на сцені. А в пам’яті билися нові цифри тюремної абетки: «Вчора катували Заячу Губу». І раптом крізь пам’ять майнула легка тінь… Здалось, ніби він колись зустрічався з живим оригіналом цих людських решток. Коли й де це було? Давно, задовго перед арештом.

— Не можу сказати точно, — відповів Рубашов непевно. — Але, придивившись уважніше, припускаю, що я з ним таки десь бачився.

Ще не закінчивши фрази, усвідомив, що зробив помилку. Не треба було поспішати з відповіддю. Під приводом роздумів міг відпочити й набратися духу.

— Не пригадуєте, коли ви зустрічалися з ним востаннє? — поспішив Клєткін з новим запитанням. Скидався на хижого птаха, що гострим дзьобом безупинно дзьобає жертву. — Прошу вас бути точним у відповіді. Гострота вашої пам’яті вважалася колись у партії взірцевою…

Рубашов перебирав згадки, але так і не міг з’ясувати, де й коли бачив цього привида, що тепер мружився під тисячами амперів світла й не міг стулити тремтячих уст. Заяча Губа стояв як укопаний. Кілька разів облизав язиком розсічену губу, а зір його тим часом наполохано бігав від Клєткіна до Рубашова й від Рубашова до Клєткіна.