МАРМЕЛАДОВИЙ ПРИСМАК «СЛОВ’ЯНСЬКОГО БАЗАРУ»

МАРМЕЛАДОВИЙ ПРИСМАК

«СЛОВ’ЯНСЬКОГО БАЗАРУ»

Так звана слов’янська під московським патронатом єдність-комуналка має релятивний характер. Жуйка розтеклася з першої половини 90-х рр. і набула статусу «слов’янського базару». Слов’яномармеладовий торт виявився згірклим продуктом демагогічних московських марень про триєдиність («верховенство—православіє—народоугодливість»), про панування Москви від моря до моря із заходу на схід і з півночі на південь. Цей торт подається у вигляді десерту культурної еманації, що, попри азарти розгнузданої московської жовтої преси, ніби пригашує політичну убогість імперського мислення й економічну відсталість, виопуклюючи, однак, стан постійної кризової ситуації й максимально низький прожитковий щабель життя населення усієї федерації.

«Слов’янський базар» — це паралітик духовної злидоти, що спекулює на амбіціях попсової номенклатури. «Слов’янський базар» фокусує норму виживання фізичного культурного каліки і мистецького невігласа в умовах, коли сучасна цивілізація пропонує варіанти безмежних кореляцій на шляхах державного самоствердження й зростання координат свобод, — це виживання, припудрене гаслами слов’янської неповторності, читай: московського месіанства, московського особливого характеру, а насправді час показує, що король голий.

Хочете «слов’янського базару»? Мешкати в комуналці московського резервату, де homo homini lupus est, у вимираючому селі, де нема що і за що купити, де єдиною «світлиною» є тягуча хмільна брага, від якої дичавіють поголовно зачумлені дурманом чоловіки, жінки, діти? Хочете культури браги? Хочете культури «триповерхового мату», що вимощує фундамент «щирих» відносин між індивідами імперського московського соціуму? Не бачите цю культуру «мату», цинічної скабрезності на TV, радіо, у промосковській пресі?.. Хочете кров’ю дітей відстоювати свободу Московитії на Курилах, у Чечні, в Іраку чи деінде на Близькому Сході?..

«Минуло шість років після розвалу СРСР, а Росія так і не визначила свого місця у світі[…], яка будучина чекає усі уявні квазиміждержавні союзи типу СНД, Митного союзу (чи це «союз чотирьох»?), російсько-білоруського чи то союзу, чи чогось там іще?..

В одну річку не увійдеш двічі. Не варто сподіватися, що повернеться усе на круги своя. Росія знайде своє місце у світі, свою мету і суть. Не будемо втішатися: нова Росія не буде подібна ні на Росію радянську, ні на Росію дореволюційну[…]»¹, — на поверхню з волі повелителів виплило кволеньке дитя, що млямкає про слов’янську єдність росіян, українців і білорусів, пропонуючи еліксир «слов’янського базару», присмажений на згірклій олії есендівських кислиць.

Якщо господар дбає про власну господарку, то можна йому допомогти. Якби господар виявив хист і любов до праці, то можна за ним або з ним іти. Якщо господар виявився мудрим, та можна повчитися у нього. Таким господарем в очах народів світу виявляє себе Європа. Московитія вдає, що цього нема, і прагне, аби цього не було. Пощо Європа? Є — Москва! Де там, одна слов’янофільська балаканина, ресторанний белькіт, коли відчуттю ясно: до праці на полі людину есендівського ґатунку не тягне! Прагне слов’янофільська панславістська людина пожити легко, але не за рахунок власної праці. На перших порах з позичок, потім — з обіцянок, далі — з видумок про есендівський рай і ще далі — про московський обов’язок рятувати московитсько споріднених і близьких (читай: сніданок в Абхазії, обід в Чечні, а вечеря у Таджикистані). Тоталітарний Кремль завжди наживався на чужій біді!

Поспішайте на «слов’янський базар», де замість джерельної води вип’єте згіркле, затхле, з багнюки безкультур’я цідиво, — це в умовах сучасної боротьби за екологію, духовні цноти і родинні чисті відносини, що їх сповідує цивілізований світ.

О, ви не знаєте, що таке «слов’янський базар» у московському соусі! І задля вашого спокійного життя, здоров’я — краще вам його не знати.

О, ви не знаєте, що таке «слов’янський базар» — раз і навіки скроплений кровію безневинно замучених, від перших концтаборів на сибірських широтах до сучасної гордої Ічкерії!

«Слов’янський базар» став для московських диригентів справді поганою сценою, бо на ній оркестр втратив почуття музичної цільності. Струнні політикани ведуть одну мелодію, а духові генерали іншу — втрачена гармонійна єдність, втрачено вартісні критерії, бодай завершити тему в злагодженому ключі, але нема на те ради, бо нема вправного диригента і такого ж оркестру. «Слов’янський базар» є поганим оркестром, який ніколи не може бути зібраний докупи: він приречений на дисонанси кремлівських сольних перших скрипок.

«Слов’янський базар» — ідеологічна обгортка для СНД. Це спроба реанімації колишнього колоніального духу. Це ще один — і то усі бачать — невдалий крок братання під залатаним дахом, де «молодші брати» повинні коритися волі «старшого брата».Але послухаймо мудрих: «Зовнішня політика Росії загалом і політика держави стосовно СНД нагадує марсіанські канали. Суперечки на цю тему, а тим паче спроби серйозного аналізу невмолимо перетворюються на дослідження інтересів різних російських організацій — міністерств, корпорацій, банків тощо — стосовно тієї або іншої держави, або міжнародної проблеми. Так і буде доти, доки російська держава не стане направду державою[…].

Російські війська у Таджикистані залишилися після розпуску СРСР з тих самих причин, що і в інших країнах колишньої імперії. По-перше,їх не було куди і за що вивезти. По-друге, у Міноборони й Збройних силах, як таких, і досі немало людей, які вважають розпад Союзу тимчасовим зигзагом історії.

Армія сьогодні — це гори зброї і сучасного безконтрольного постачання. Якщо уже в самій Росії навести порядок у військах неможливо, то що казати про частини і підрозділи, які опинилися за кордоном. Вони — ідеальне поле для діяльності злодіїв та аферистів […]. Група російських військ у Німеччині, наші частини у Закавказзі, в Придністров’ї, на Північному Кавказі, у Центральній Азії демонстрували приклади тотального розчарування усього і усім, повного падіння дисципліни і моралі»². Аналітики писали про цей, поза здоровим глуздом, бедлам більше ніж шість років тому. А що змінилося за цей час у агресивному Кремлі? Донині залякують світ зброєю, трубадурять про славу «отєчєственного оружия», перекидають війська з однієї країни в іншу — демарш імперського загарбницького характеру. Новий курс на озброєння, виховання народу в дусі агресії, нездорових загарбницьких інстинктів. Псевдовожді брязкають зброєю, позують у шоломах військових пілотів перед телекамерами, хизуються на підводних човнах або стратегічних бомбардувальниках.

… Що таке інформаційна «четверта влада» в наші дні і що є інструментом руху або деградації цієї влади? У порівнянні з початком 90-х рр. інформаційна гравітація українського державного механізму початку третього тисячоліття виглядала кволо, анемічно, з явними ознаками інтелектуальної лейкемії. На перших етапах державного самовивільнення від московської узурпації інформаційна система України відзначалася пружністю, ефективністю дії. То було не до смаку Москві, і в найкоротші роки імперіалістичний капітал північної столиці цю систему приборкав, задушив і дію впливу звів нанівець. Залишилися могутні острівці на кшталт «Дзеркала тижня», опозиційних «ВВ», «Грані плюс», «Без цензури», кременчуцького, за редакцією Т. Просяник, «Інформбюлетеня», «Українського Слова», «України молодої», «Сільських вістей» і ще кількох газет…

Отже, зросла роль імперської московської попбульварної, а водночас трансформованої під нові хисткі українські умови традиційної московської захланно-брехливої преси, єдиним правилом якої було і є завоювати, приборкати слабкий, без фінансової державної підтримки український пресовий ринок. А водночас збільшилося число місцевих продажних, куплених на кремлівські гроші газет, число продажних радіо-телевізійних каналів з чужинською ментальністю і орієнтацією. Тактичний маневр московських провокаторів був здійснений у найкоротші терміни, і це на наших обріях було початком зради національно-державних інтересів тих бюрократичних відомств, що мали призначення відповідати в Україні за політику підтримки національного інформаційного простору. Де там натяк на якийсь захист, опертя, стримання імперського тиску; перед бездарними вихилясами бездарних проводирів з Банківської, керівників у Кабміні, Верховній Раді пасували одна за одною національні газети.

Натомість, як стебла в товщі гудрону, пробивалися зразки московської інкрустації типу «Известий», «Комсомольской правды», «Труда», «Правды», «Московского комсомольца» і т. д. і т. п., — прорвало греблю крізь чиновницько-бюрократичне сито України нахабне лужковсько-лужниковське «бей хохлов, спасай Россию».А тут свої місцеві фарисеї з гаслами юд, що за 30 срібляників готові мамою з татом торгувати, почали торгувати демократичною Україною, — це вони, піховшеки і подібні до нього іскаріоти, були у «змові проти Георгія Ґонґадзе та інших»³. Було, хлопці, було! В одних на столі канапки з червоною ікрою, а в інших — колючі дроти перед очима, що вгризалися в закривавлені пальці, колюче стерня — то знак історичної пам’яті.

Одна за одною, за обставин знекровленого національного бізнесу і в умовах корумпованої кон’юнктурної влади з Банківської і сплетеного з нею тиску московських фінансово-наступальних структур, зникали, агонізуючи, українські газети, такі як «Культура і життя» чи «Літературна Україна», що чесно слугували правді України.

Один за одним відходили в небуття наші часописи, знекровлювалася ідея української інформаційної вітальності. Газетні кіоски заполонила третьо-чотирисортна московсько-агресивна аморальна друкована продукція, що має стовідсотковий далекий рахунок: «бей хохлов!».Тотальний наступ на українську ментальність триває далі, не потрібні при тім валуєвські циркуляри.

Бананові держави мають імпортований інформаційний простір, встелений модулями розбещеності, антихристиянської моралі, розпусти, насильства, розбрату, зневіри, расизму. Перед з цього огляду вела найбанановіша серед інформаційно залежних постколоніальних держав — Україна. Кожен нахабний Лужков і тіньовий Чубайс у ній втішалися авторитетом, виступали такими собі гурманами, і кожен претендував на роль псевдопророка, інформаційного екстрасенса: череда повинна знати своє місце в хліві. Надій на просвітлення не було жодних. Путіни шинкують, бродить московський інформаційний хміль…

У шанованому журналі «Звезда» кілька років тому було надруковано приватне листування батьків з дітьми. Батьки замешкали після війни в одному із західноукраїнських містечок, а діти проживають у Санкт-Петербурзі⁴. Авторка публікацій Олена Лактіонова, без жодного коментаря, лише з двома абзацами вступу «Не дай Бог жить в переломную эпоху», передрукувала ці листи за період з 21 травня 1986 р. по 4 березня 1996 р. — період, означений кардинальними змінами в житті людей: розпадом Радянського Союзу і утворенням держав, які колись за царської Росії або за період після 1917 р. були включені до штучної імперіалістичної системи, названої «дружбою народів». Автори листа, старі люди, ветерани війни, комуністи, росіяни, ясна річ, не сприйняли революційних зрушень, що ними були охоплені з кінця 80-х усі міста і села України, не кажучи про демократичні зміни, які настали і призвели також до величезних суспільних перетворень на територіях Російської Федерації.

У буремні тижні української Помаранчевої революції була така сама розгубленість людей, переважно старшого покоління, які тішилися совковими ілюзіями, з одного боку, — і величезний ентузіазм народу, втомленого від захланного павутиння з Банківської, з вимогами демократичних змін і свобод, — з другого. Уся московсько-кремлівська преса, телебачення, радіо, з легкої руки Путіна, розпочали істеричну, шизофренічну кампанію проти помаранчевої демократії, перекручуючи події, факти, вводячи навмисне в оману мільйони співгромадян Росії (пам’ятаєте? — було таке з атаками на балтійські свободи, грузинські трояндово-революційні зрушення). Не змінилася, не зрадила своїй продажно-шовіністичній тактиці російська преса. Вільна Україна їй — кістка в горлі!

Але повернімося до публіцистичного жонглювання Лактіонової.

Коли читаєш наведені авторкою листи, подумки спадає: пощо їх друкують? Для чого і кому вигідне психологічне нагнітання навколо усього, що діялося в Україні перших років незалежності? Чи не досить цієї антиукраїнської інтонації, яку щодня чуєш зі сторінок московських газет і журналів? Чи в умовах того самого СРСР можна було декларувати свої незгідливі погляди з «основним курсом»? І чи не можна тлумачити цю вихоплену з контексту соціальних перетворень перехідної доби приватну епістолярію як безпардонне втручання, цинічно завуальоване несприйняття ідеї розбудови України як самостійної держави?... Чи, може, витерти рукавом зарюмсаного носа і чекати далі, коли Лактіонова та іже з нею знову прийдуть «визволяти» нас від самих себе? Україна — від 1991 до 1996 — не те саме, що Москва — від 1991 до 1996 рр. або, скажімо, Москва — від 1917 до 1922 рр., коли народилися концтабори і здійснювали свій шабаш чекісти над жертвами у катівнях.

Вчитаймося в листування, яке подане в журналі російською мовою (звісна річ, для «об’єктивізму» в журналі, без коментарів), а тут перекладено на українську повністю за текстом:

«5.III.90 р.

Купиш (будинок, тобто приватизуєш його. — О.Ф.), а потім тебе виженуть, як у Вірменії чи Азербайджані, і не буде ані будинку, ані грошей. У нас тут також починається щось подібне. Кожної неділі на стадіоні «Шахтар» у Червонограді проходять мітинги, і також чути вигуки «Україна для українців! Москалі, забирайтесь до Росії». Батько їздив на один з таких мітингів. Усі промовці вимагали самостійної України, щоби були окремі від інших гроші, щоби була своя українська армія, — загалом наслідують Прибалтику. Всюди уже висять прапори жовто-сині і вгорі тризуб. У Львові збирають гроші з населення на пам’ятник Степану Бандері: він для них національний герой. Сам Лебединський (сусід авторів листа. — О.Ф.), хоч і хохол, але із Східної України, отже, ці бандери їх своїми не вважають і також називають «москалями». А що, як якийсь бандера недобитий заллє пельку самогоном, візьме сокиру і піде бити москалів. І ніхто не заступиться, і винуватого не знайдеш.

[...] Тепер такий тривожний час. Непередбачуваний. Нічого не відомо, що може статися і що буде далі»⁵.

«23.V.90 р.

Ти би послухала і подивилася по телевізору, як проходить перша сесія Верховної Ради Львівської обл. Дивишся, і не віриться, що усе це відбувається в Україні. Здається, що усе це відеозапис, здійснений в якійсь буржуазній країні, де нема жодного члена партії, де панують свавілля і анархія. Усі депутати справді безпартійні (інакше їх би не обрали) і відкрито домагаються, щоби Львів став, наче острівець, вільним і незалежним містом в Україні. Більшість депутатів — колишні поляки, і тому хочуть, щоби Львів відійшов до Польщі. Вони навіть уряд Києва уже не визнають. Київ, наприклад, не дозволяє вивішувати жовто-сині прапори, а по цілому Львову і у нас усюди вони розвішені. Та ще з тризубами, з якими ходили бандерівці в часи своєї влади»^6.

«Минулої неділі наша новообрана селищна влада була залучена до присяги і благословлена батюшкою. Перед селищною радою встановили мікрофони, стояли на даху новообрані депутати, був запрошений ксьондз, а люди стояли з дітьми — на вулиці, з колясками, виряджені. І ось батюшка співає молитву, а люди усі підспівують і хрестяться, як у церкві. Потім почали усі виступати: і обраний голова, і сам батюшка, і з натовпу. На даху селищної ради поруч з держ. прапором України повісили національну символіку — жовто-синій прапор з тризубом […]. У сесійному залі замість портрета Леніна повісили Шевченка, розвісили довкола вишиті рушники, серветки — зробили не зал, де проходять сесії, а житлову кімнату. У нас в Україні діє блок «Рух» («Движение»)»⁷.

«19.Х.90 р.

Натюша, ти пишеш, що про це, як у нас у Червонограді демонтували пам’ятник В. І. Леніну, писала «Литературная газета».А ти не могла б мені, якщо можна, прислати цей допис? Адже у нас тут великі дебати з приводу цього демонтажу. Нашого батька і ще кількох осіб комуністів-ветеранів ВВв делегували до Києва до Голови Верховної Ради України Кравчука. Вони хотіли, звичайно, просити залишити цей пам’ятник, адже це наша історія, для чого таке варварство? […]. Ці бандерівці тепер так підняли голови, що ця поїздка могла бути для батька небезпечною: ах, сказали б вони, ти москаль, комуніст, на нас скаржитися до Києва їздив, пам’ятник своєму Леніну просив залишити? […] Тепер стоїть голий постамент. Кажуть, вони хочуть ставити там пам’ятник Шевченкові. Він у них тепер цар і бог. Всюди знімають портрети Леніна і замість них вивішують свого Шевченка. І навіть на мітингах або якихось збіговиськах теж виходять з портретом Шевченка. Адже він у своїх творах закликав гнати москалів з України, ось вони йому і б’ють поклони. Він у них тепер замість ікони і до місця, і не до місця. Навіть коли організовують хресні ходи, то поряд з іконами несуть вбраного рушниками свого Шевченка, навіть незручно якось»⁸ .

«28.Х.91 р.

У нас тут повне відокремлення, тобто Самостійність, хочуть кордони закрити на замок й поставити людину з пістолетом. Будемо обирати свого Президента. Ти ж знаєш нашу маму […] лається на весь голос. Я сиджу на кухні, читаю газети, а вона так кричить, мені усе чути. Особливо, коли виступають кандидати у Президенти. Особливо вона лютує стосовно Чорновола. Вона його терпіти не може. У, Чорний віл, кричить, бандера недобита! Куди ти лізеш?! Він у тюрмах сидів, кричить, куди його там у Президенти?! Повилазили з усіх щілин! І плює в телевізор»⁹.

«25.V.92 р.

Ми тобі писали, що у нас з 1 листопада ввели в обіг купони. Місцеві дотепники почали розшифровувати це слово так: комуністи України продовжують обманювати народ. Все одно в уряді України в основному колишні комуністи, які дуже швидко перебудувалися і перефарбувалися. У нас їх називають «комуняками»¹⁰.

«24.IХ.92 р.

Ти ж знаєш, вони тут усі їздять в Польщу і Румунію, везуть електротовари і ще багато іншого , усе це там продають і привозять гарні долари»¹¹.

«28.VII.93 р.

Продукти в магазинах дорожчають з кожним днем. Кінець цьому колись буде чи ні? Напевно, скоро, як у Польщі або в Італії, будуть мільйони. [...]

Ось який віршик склали на українських депутатів. Я їх називаю не демократи,а «дерьмократи».Адже кожен лізе туди тільки з метою поживитися, а на народ їм наплювати. На народ завжди усім наплювати, тільки виїжджають на його спині. І кожний з них, виходячи на трибуну, обов’язково проголошує: «Слава Україні!»

Це не важко, щоб сказати:

«Слава Україні!»

Працювати не хотять,

Тільки п’ють, як свині»¹².

«29.ХII.93 р.

Хохли все лаялися, говорили, ось будемо жити окремо, у нас буде повно цукру. Росія ніби відібрала у них увесь цукор. Тепер відокремилися, живуть самостійно, а цукру, як і раніше, нема.

[...] Через економію електрики тимчасово не працюють лазні, пральні, перукарні. У Червонограді уже почали на ніч вимикати світло в будинках»¹³.

«11.III.94 р.

Ти, напевно, тепер через дорожнечу транспорту у гості не дуже-то наїздишся? Ось що понаробляли!»¹⁴

«2.VII.94 р.

Мама сидить тепер як на голках, боїться, що почнеться бійка. Хоче в Росію. Правда, поки тут усе тихо»¹⁵.

«15.V.95 р.

Так багато одержав привітань батько до 50-річчя Перемоги. І з Уфи, і від вас. Тільки тут, у Львівській обл., цей день ніяк не відзначається, бо 8-го числа вони відзначали день скорботи за вбитими бандерами і солдатами УПА. А 9-го для них свята нема, вони його не визнають, вважають нас, усіх росіян і усю російську армію окупантами. [...]

У нас тепер дуже популярною стала пісенька, її часто навіть передають по радіо: «Бачите, плачу: хліп, хліп, дайте на хліб».Дожилися! Зате «незалежна» Україна. Усюди такий кавардак, непорядок, просто жах. Молодь постійно їздить на заробітки то до Німеччини, то до Польщі, то до Росії. Привозять по 150–200 доларів […]. Ось яке життя настало — не віриться, що усе це відбувається у нас і з нами. Ціни такі високі, що не вкладається в голові. Я з цими нулями просто путаюся»¹⁶.

«4.III.96 р.

По телевізору нічого про Росію не передають, гонять багатосюжетні закордонні фільми. Ось мама і засумувала за батьківщиною. У Терпонільскій обл. ОРТ показують, у Прикарпатській показують, тільки у нас у Львівській не показують. 8-ме березня і 1-ше травня відмінили, зняли усі пам’ятники Ленінові. Поміняли усі назви вулиць. У Червонограді і у Львові є навіть вулиці Степана Бандери і Джохара Дудаєва — вони для них національні герої [...]. Що роблять з народом. Ото насправувалися Єльцин і Кравчук. Скоро мають запровадити якусь гривну»¹⁷.

Чи не є епістолярій старих людей з донькою — епістолярій без коментарів — отим красномовним виразом ідеї, якою перейнята з того самого журналу стаття «Граждане, неграждане и фарисеи» Ф. Наріци: «Розпалювання ворожнечі і ненависті між народами — крок не тільки аморальний, але й за існуючим кодексом кримінальний»¹⁸?! У тлумаченні Ф. Наріци мова йде про те, як сучасна Латвія «розділена на «громадян» і «негромадян», простою мовою «негрів». Негри — це біля півмільйона російськомовних постійних жителів Латвії»¹⁹.

Я далекий, щоб мати моральне право втручатися у справи литовські, латвійські, естонські, хоча демократичними процесами Литви, Латвії, Естонії я щиро був захоплений як громадянин: у цих країнах передусім подбали про порядок і добробут. Звичайно, українські справи, шлях долання старих стереотипів і формування нових громадянських цінностей в Україні Оленою Лактіоновою викривлені і спотворені через форму так званої «нейтральної» подачі листування. Віє від них модним сьогодні у Росії стереотипом «розпалювання ворожнечі і ненависті…» тощо, і це прижилося рясно на сторінках новітньої російської преси. Ніякої правди, жодного об’єктивізму… На вороному коні галопує шовіністична пропаганда і агітація. У білій фаті хизується агресія типу «в Індійському океані стати військовим чоботом».

То ж не розпалюйте ворожнечу, не сійте, панове, етнічний розбрат, не роздмухуйте вогонь расизму!

Українське — погане, недосконале, в Україні затискують російську мову і культуру, в Україні… є націоналізм (читай: любов до своєї, отчої землі), — багато «проповідників» подібного типу розплодилося в сучасній Московитії, їхні крики і ґвалти скеровані якраз до того примітизованого психозу, що сьогодні «спрацьовує» на побутовому рівні черг і автобусних суперечок; а у команди збанкрутілого президента Кучми ( і насамперед у його зятя Пінчука) одна була турбота, одна мета — красти далі, що не розкрадено: заводи, землі, будинки, кораблі, літаки, дурити людей, обкладати їх податками, фіскальними циркулярами.

Самостійна Україна, ідея добросусідства, злагоди, миру, дружби між народами закладені у первні існування держави. Жоден постріл з української гвинтівки не був здійснений з каральною місією. Жодна військова частина не випробувала зброї на мирних жителях.

Демократична Україна першою вітала трояндову революцію в Тбілісі. Мабуть, кучмівському офіційному Києву вона була не до смаку. Офіційний Київ жив перелицьованою мораллю совіцького простору, зберігаючи за собою формулу більшовицької автократії… Минулося… З берегів помаранчевого Дніпра Україна шле вітання витязеві Грузії п. Михайлові Саакашвілі і як надійний міст простягає руку дружби.

Нас із Грузією єднають демократичні перетворення, хай на перших порах з напругою м’язів і волі. Грузія вистояла свободу і до неї зі свободою поспішає Україна.

Україна і Грузія — держави з тисячолітньою історією, культурою, релігією. Вони зближені волелюбним духом, настроями дружби, щирого братерства, гостинністю, відкритими поглядами і добросусідством. Дерзновенна мрія позбутися наказів, розпоряджень, порад кремлівського «Мишки» нас збратала, поріднила вкотре.

Грузіє, тобі сьогодні важко! Нелегке ваше трудове життя, браття й сестри грузини. Але ти дорога нам, Грузіє, близька, зрозуміла, зростаєш на нових щасливих обертах демократичної Долі. У нас одна значуща мета, ясна попереду дорога, щасливий момент історичної спокуси почувати себе вільними серед вільних, — не в рабських поклонах, не з рабською пригніченою думкою, а з блиском очей, щасливою усмішкою, тверезою думкою творити демократичне суспільство.

…Московська бюрократична демократія закінчується там, де починається територія України, де українці виборювали упродовж багатьох століть і виборюють по нинішній день право українців на незалежну самостійну державу і культуру. Зрештою, таке право виявляли усі сусіди і близькі Україні народи, які на власній шиї відчули мотузок інтернаціоналізму, що нав’язувався впродовж ХХ століття стратегами Москви.

Немає підневільної волі — як немає підневільної дружби. Ніхто не замінить батька і матір. Спершу захопити чужу територію, заполонити автохтонний на цій території народ, а відтак нав’язати полоненим «братам» волю і диктувати їм права та закони, норми поведінки, які нібито мають історично об’єктивний характер, — ось віковічна внутрішня і зовнішня політика нападників, в першу чергу імперської Москви, стосовно України.

Українців треба примусити полюбити стиль підневільної залежності, — цього силовими методами домагалися від України кремлівські автократи. З більшовицькою затятістю вони виробили найпідступнішу, найжорстокішу систему впливу на людську свідомість, не церемонилися з нацистсько-більшовицькою жорстокістю знищувати мільйони невинних людей, відправляти їх на муки в концтабори, і про це уже написано немало різними мовами. Адже мали московські «лицарі демократії» мету — знекровити поневолену націю, вбити і викоренити найменший вияв людської волі і спротив рабській покорі. Чи не є це нацизм?! Була ця мета цілеспрямованою. І здійснювалася системою витонченої ленінсько-марксистської «наукової» демагогії про братерство культур, спільний народ, спільну колиску слов’янських народів, дружбу поневолювачів з поневоленими.

Поєднання інтернаціоналізму з національною свідомістю — річ неможлива, розуміння цього свого часу вистраждав Володимир Винниченко, намагаючись служити радянській владі і вірячи в ідеали соціалізму. І зболений сумнівами, що його бажання увійти в контакт з Москвою билися як горохом об стінку, він писав: «[…] руський високодержавний націоналізм є ворог небезпечний… Руський шовінізм […] весь час вимагає від керівних центрів собі жертв українцями […]. Щоб бути справжнім інтернаціоналістом, треба, значить, перестати бути українцем, білорусом, грузином (а німцем, французом, англійцем і т. д. можна бути, будучи інтернаціоналістом, чи теж для цього треба бути руським?). Ось через те він і намагається весь час зробити з мене контрреволюціонера, ворога соціалізму та комунізму, він не вірить і не хоче вірити, що можна бути і щирим комуністом, і свідомим українцем»²⁰.

Великодержавна модель імперії стара. Вона зводиться до красивого життя за рахунок визиску інших. Ця модель спрацьо-вує у вигляді баєчки про рай, який приносить завойовник підневільним народам. Найбільшою облудою, що її вигадала для українців радянська система, був трудодень. Москва з селян зробила рабів, аби легко корилися чужій волі; сильних волею, розумом чіпких згноїла в концтаборах і вивела породу довгоносиків. Москва домагалася знищити українське село як стрижень національної ідеї, коріння могутнього колись дерева — і це ціною неймовірних наруг, катувань, вбивств, насильницьких депортацій їй вдалося частково здійснити. Основа вільної незалежної України — відроджене українське село і щасливі, працьовиті селяни у ньому!

Московська модель «слов’янського базару» в культурі зрошена бацилою інтернаціоналізму, розмиває уявлення про рідну землю, перекручує об’єктивне буття народу в історико-культурному зрізі. Вона слугує тому, аби протягти думку, що культура Москви продукує первинне. Ідеологема «базару» на примітивному побутовому рівні важлива для ролі і значення московських «кавеенів», примітивних шоунад, сумнівної попси, панславістичних клоунад, євроазійських політичних мізансцен, а на глибшому аналітичному зрізі — це міфи про одну колиску, місію «старшого» і «молодшого братів». Культура Київської Русі однозначно приписувалася Москві, починаючи з ХІХ ст. Так народжувався панславістичний міф про виняткову місію Москви стосовно культурної еволюції «молодших братів». А щоб не рипалися, то усе, що не пасувало Москві, викорінювалося, затискувалося або перелицьовувалося згодом на московський кшталт, ставало московським, себто інтернаціональним. Звідси — офіційні оплески покручам, перевертням, хамелеонам та приниження, історичне замовчування, викривлене тлумачення сенсу життя патріотів, справжніх демократів, що в хронологічній перспективі винесли на раменах ідею незалежної України і самодостатнього розвитку культури її народу. Мазепа донині Москвою не прощений, а Петлюра далі залишився ворогом.

Амбіційний віщун Олександр Солженіцин чимало сторінок присвятив російсько-українським стосункам у галузі науки і культури. Була певна закономірність в його писаннях: що відчутніше вростання України в коріння власної державності, яка має — хочуть цього чи не хочуть наші доморощені академіки разом з кремлівськими — свої тисячолітні числення, то активніше «пророк-демократ» відстоював імперську тезу «слов’янського базару», то більшав його спротив до незалежності України. Ми повинні погодитися, що точка Солженіцина була реальною у координатах захисту імперської доктрини «єдіної і нєдєлімої».

Класичною в апологетиці «слов’янського базару» можна вважати брошуру Солженіцина «Как нам обустроить Россию», що, як справедливо відзначила польська преса, ясно показала: Солженіцин стоїть на сторожі Всеросії. Каткови XIX ст., котрі вірно служили царю і поліції, у ХХ ст. набули якісної трансформації у подобі Солженіцина — повернути хід історії назад через шовіністичні ідеї імперської загарбницької політики. І це творилося наприкінці ХХ ст., готуючи ґрунт для покручів з України.

Перекручуючи об’єктивний розвиток історії та культури, Солженіцин виступив русифікатором чистої проби.

Він обґрунтував власні чорносотенні позиції в інтерв’ю журналові «Форбос», підсумовуючи враження від тих національних зрушень, що відбулися у незалежній Україні. За його спостереженнями, виявилося, що толерантна Україна загарбала автохтонні російські землі, в його розумінні — це 8–10 російських областей²¹. За Солженіциним Царство Польське і Фінляндія теж чисто російські.

Але глянемо далі, до чого добалакався Солженіцин. 25 мільйонів етнічних росіян (знову на світ виповзають арійські теорії про чистоту крові) за 24 години потрапили в становище «нєжєлатєльних іностранцев» — «в мєстах, гдє іх отци, дєди, прадєди жілі іздавна, даже с XVII вєка, іх прітєсняют в служєбном положєнії, подавляют іх культуру, образованіє і язик!».Ми бачимо, що брехня збаламутила пам’ять Солженіцина.

Що одвертіше виступав Солженіцин, то очевидніше ставало, що його слова з правдою розходяться. Процитуємо ще одну філіпіку святителя призабутої імперії, аби побачити, як залежало йому ствердити своє імперське пророцтво і переконати людей про націоналістичні амбіції українців. «Сам я майже наполовину українець, виріс у звуках української мови, люблю її культуру, щиросердо бажаю усіляких успіхів Україні — але в її реальних етнічних кордонах, без захоплення (?) російських областей. І — не у вигляді «великої держави», на що українські націоналісти поставили ставку: вони очолюють і являють культ сили (? — О.Ф.), настирливо видувають із Росії образ «ворога», раз у раз проголошуються войовничі вигуки , і в українській армії ведеться пропаганда (?—О.Ф.) про неминучість війни з Росією. Великодержавний стан будь-якої країни спотворює обличчя народу і шкодить йому. Я ніколи не бажав великодержавності для Росії (і не бажаю Сполученим Штатам) — не побажаю і Україні. Вона не винесе навіть культурної задачі: у сучасних її кордонах 63% населення вважають своєю основною мовою російську (утричі більше, ніж там етнічних російських земель — що це за арифметика у пана Солженіцина?) — і треба їх перевчати на українську? А саму українську піднімають на міжнародні висоти і потреби. Це задача — не для одного покоління».

Покручі з України вчилися у Солженіцина. Він у них за духовного батька, словом пророчим вів отару за собою. Куди хотів завести? Слід, на його думку, створити об’єднання в одну державу трьох слов’янських республік і Казахстану на додаток («а усі інші республіки — відпустити»). Врахуйте, яка термінологія: тримати і відпускати, карати і милувати, але коли йдеться про Україну, то краще не відпускати.

Москва створила для Росії чимало проблем. Вони зростали роками. Хоч як будете бити кулаком об кремлівський стіл, на добре не складеться. «…Повертаючись до росіян — доки не стануть автентичним суспільством, до тих пір ситуація не стане кращою. У Росії досі суспільство не усвідомлює, як може існувати демократія?» — інтерв’ю варшавської газети «Жечпосполіта» з відомим російським письменником Володимиром Биковським означило переконання інтелектуала про втрату росіянами шляхів до демократії, цивілізованих методів співпраці з іншими народами, і в процесі бесіди вияснилось, що для Росії «потрібний внутрішній психологічний перелом в кожній людині. Кожен повинен відчути себе громадянином, а не підлеглим цієї країни. На жаль, росіяни досі не відчувають себе громадянами, членами громадянського суспільства. Доки це не станеться, доки не народиться суверенне суспільство — жодних змін на краще у Росії не відбудеться»²². Погляди Биковського, звичайно, відмінні від позиції тих, хто виявляє намір «обустраивать Россию» під одну шеренгу слухняних, покірних.

Московська бюрократична ідеологема має давню, усталену позицію поглядів на Україну. Кожен за умов демократії може думати, як хоче, і що хоче, говорити. Але для американця є святим поняття прапора і гімну. Для німця, француза, англійця — теж. І для росіянина — сміємо думати, теж. Солженіцин відмовляє в цьому праві Україні, і стосовно цього він виступає як кремлівська офіційна сила. Але ми добре пам’ятаємо, чого коштувала Україні така сила.

Люди доброї волі в нинішній, сколиханий опозиційними рухами час, беруть до уваги компас розуму і віри. Як ніколи, це відчутно стало після чорнобильської катастрофи, в час югославської і чеченської трагедії, румунської профанації з добуванням золота, що спричинилося до загибелі усього живого на Дунаї й Тисі, в час тривог на Близькому Сході, екологічних катастроф у південно-східній Азії та США.

Людство балансує над прірвою, не задумуючись, що біда понуро бродить поруч. Нехтуються віра й розум, і коли закалатає дзвін, — усі хапаються за голову.

¹ Фрейгин М. Чужая война // Новый мир. — 1998. — № 3. — С. 141–142.

² Фрейгин М. Чужая война // Новый мир. — 1998. — № 3. — С. 135.

³ Див.: Про діяльність Піховшека у виконанні «пікантних» доручень Л. Кучми // Інформаційний бюлетень. — К., 2002. — 28.XI.

⁴ Лактионова Е. Письма из-за кордона // Звезда. — 1999. — № 5. — С. 179–195.

⁵ Там само. — С. 182–183.

⁶ Там само. — С. 184.

⁷ Там само. — С. 185.

⁸ Там само. — С. 193.

⁹ Там само. — С. 186.

¹⁰ Там само. — С. 187.

¹¹ Там само. — С. 188.

¹² Там само. — С. 189.

¹³ Там само. — С. 190.

¹⁴ Там само. — С. 191.

¹⁵ Там само. — С. 192.

¹⁶ Там само.

¹⁷ Там само. — С. 194.

¹⁸ Нарица Ф. Граждане, неграждане и фарисеи // Звезда. — 1999. — № 5. — С. 176.

¹⁹ Там само. — С. 176.

²⁰ Винниченко В. За яку Україну. — Париж, 1934. — С. 23.

²¹ Див.: Всеукраинские ведомости. — К., 1994. — 19 травня.

²² Strzatka J. Rozmowa z Wladimirem Bykowskim // Rzeczpospolita. — 2000. — 29–30 stycznia.