ПЕРЕДНЄ СЛОВО З ПОМАРАНЧЕВИМ ПРИСМАКОМ

ПЕРЕДНЄ СЛОВО З ПОМАРАНЧЕВИМ ПРИСМАКОМ

Сторінки, подані нижче, писалися протягом тривалого періоду. На розмаїтих витках неспокійного сучасного життя держави та її народу, зокрема останнього п’ятиріччя, автора не полишало почуття дискомфортності і тривоги: що з нами усіма далі буде? куди штовхають Україну? як нам жити? доки нас будуть обманювати і обкрадати?

По-перше, життя народу ставало гіршим, біднішим — українська наукова і творча інтелігенція — еліта нації — ледве зводила кінці з кінцями, робітники втрачали працю, тому що закривалися місця їхньої роботи, а колись славетне українське село потихеньку спивалося, вимирало, молодь традиційно втікала за кордон або до міста, бабусі з дідусями, які залишалися жити біля поля, були фактично приречені. Натомість в українське село почали активно переселятися незвані гості з півночі, сходу, півдня, скуповуючи за безцінь хати, городи, садки… наше село заполонили чужинці. Нечувано зросла еміграція — жінки виїжджали на заробітки без чоловіків, а чоловіки — без жінок, діточок залишали напризволяще, самих… До п’яти мільйонів осіб опинилося поза Україною. Небачена за масштабами четверта хвиля української еміграції… У містах на вокзалах, ринках, біля магазинів рилися в ящиках для сміття бідні люди, визбируючи кинуте… шматок хліба, порожню пляшку… Вражала сила-силенна безнадійно спитих, бездомних кльошарів¹, а головне, діточок виразно безпритульного ґатунку — і це краяло серце. «…Дайте на шматок хліба…», «…дайте копійку», — збиралися в зграйки, курили цигарки, траплялося, якусь траву-дурман… зростала наркоманія серед дітей. Зросла нечувана кількість занапащених, спитих, безнадійно спустошених чоловіків, жінок, велике число їх по містах, селах не налаштовувало на радісне сприйняття реалій. Доки так триватиме? Чому люди втікають з рідної землі, шукають притулку по чужих закутках? Чому втрачаються людська гідність, честь, гордість, чому правду підміняє брехня?

Київ між тим перетворився в одне з найбагатших міст Європи, його вулицями, проспектами гасали елегантні, найдорожчі в світі авта, що їх рекламують престижні автомобільні концерни найбагатших країн. У Києві концентрувався фінансовий капітал, збільшувалося число банків, біржових компаній, адвокатських фірм, будівельних корпорацій, ексклюзивних магазинів. Таке саме спостерігалося в Донецьку, Харкові, Дніпропетровську — форпостах сучасної кримінальної маґнатерії й осередках концентрації московського капіталу, що інтенсивно почав проникати в Україну. На цьому тлі новітньої хижацької буржуазії («нові українці», «новиє рускіє» — у сучасній термінології), на тлі інстинктів дикої мамони — огром безпритульних дітлахів: скік-скок вони поміж усього цього багатства з чорними, сірими жвавими хитрими очками, подеколи затуманені хмелем… Невже цього ніхто не бачив, не задумувався над вислідом дикої моралі, ні в нікого не боліла душа? До мільйона безпритульних діточок в Україні!.. При тім немовби ефективно діяли, щось робили сумнівні дитячі фонди, міністерство, яке мало опікуватися родинним життям, дітьми, численні агентства, добродійні товариства, релігійні братства, що ініціювали привласнення, як правило, гуманітарної допомоги, одержуваної із Заходу. Рекламно всміхалася з екранів телевізорів перша добродійниця, «опікунка» дитинства в Україні Людмила Кучма, дружина тодішнього президента, яка, на моє переконання, кепкувала з усього українського — культури, традицій, мови… Не забажала опанувати мову свого народу — з отих самих діточок кепкувала… А з нею спільно кепкували над усіма нами сумнівного штибу розмаїті «доброчинці».

По-друге, Україна, зауважили те усі, немовби скочувалася донизу, крок за кроком опинялася в міжнародній резервації; якщо у світі щось писали про неї, то, головним чином, про скандальні на її території історії, що вражали дикістю моралі: справа з мільярдами Павла Лазаренка, псевдоплівки Миколи Мельниченка, загадкові вбивства журналістів, гравітація чиновницької державної влади до кримінального авторитетного світу, зросле число скороспілих мільйонерів, мільярдерів, інтеграція криміналу, — і кожного разу, скрізь, на цьому тривожному тлі засвічувалося прізвище Леоніда Кучми… Дійшло до того , що ніхто з міжнародних лідерів не бажав, просто не міг з ним вітатися, подати по-чоловічому руку,і тоді несподівано для усіх зачастішали політично-олігархічні, підозріло-авантюрні мандри збанкрутілого президента України до Москви… В особі російського президента Путіна знайшов підтримку, розраду, притулок, можливо, щось інше у нього шукав і знаходив, не без його лукавих порад, настанов. І те «інше» тривожило, пригнічувало, народжувалися опечалені думки, краяли сумніви… Про що домовляються ці двоє за зачиненими дверима? Що збираються знову ділити?.. Що розпродають одне одному?.. Пояс цинічного альянсу «Москва—Київ, Київ—Москва» затягувався для України модерним зашморгом.

Між людьми роїлися болісні чутки: приватизують заводи, фабрики, надра землі, будинки, санаторії, заповідні землі з озерами, ріками, морем… Якось крилатою фразою пролетіло тривожне, що його банально кинув у повітря знаний, досвідчений московський політик, магнат Чубайс: «Ми їх візьмемо економічно… розкупимо у них потихеньку усе…» Ходило немало історій поміж людьми про політичне втручання Московської Патріархії через церкву та її священиків у державні справи України… Зменшувалася, різко падала потуга національного капіталу, повсюди зростала міць, агресивна налаштованість московського… Знову залунали політизовані гасла про двомовність, московська попса посунула на українську сцену ордою, екрани телевізорів шокували безсоромним калейдоскопом епітетів про сучасний московський рай. Політична брехня, авантюризм, нарваність шокували, бо чорне видавалося за біле, а із шухляд витягували на Божий світ запліснявілі гасла про братерство, дружбу, про спільне коріння, про інтернаціоналізм. Христе Боже, що вони роблять з отим бідним, одуреним народом?

З екрана телебачення всміхався інколи п’яними очима Леонід Кучма… у народі під прізвиськом «Льонька-ґітаріст»… Куди ми йдемо? Чого хочемо? Яке місце України серед інших держав? Що буде далі?..

Траплялося, в останні два роки (2002–2004) президентства Кучми приїжджали до Києва з офіційними візитами другорядні особи. Не було жодних міжнародних домовленостей, не було що підписувати з непевним, ненадійним Кучмою, його відверто не пошановували… Щоб вирости в очах того чи іншого лідера, якось підняти збанкрутілу особисту репутацію, самочинно давав розпорядження: «Передайте з України культурні цінності…» Так опинилася у Нідерландах графічна колекція Кенігса унікальної вартості … Такий безцеремонний жест президента України шокував кола української інтелігенції, депутатів парламенту. Автор цих рядків, що відповідав у державі за переміщення культурних цінностей, звернувся перед тим листовно до Президента не робити цього, а згодом, коли не одержав відповіді, опублікував «Окрему думку» у пресі.

«23 червня 2004 року Королівству Нідерланди була передана частина колекції Ф. Кенігса (139 рисунків і 3 гравюри). Ця передача була здійснена в односторонньому порядку всупереч моїм переконанням, запитам депутатів Верховної Ради України, негативному ставленню науковців, громадськості до такого рішення.

Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України послідовно відстоювала позицію про здійснення передачі колекції Кенігса за умови взаємної реституції — повернення в Україну нідерландською стороною двох малюнків А. Дюрера «Кінь» та «Мадонна».

Переміщення зазначених культурних цінностей на паритетних умовах відповідало б дорученню Президента України Л.Д.Кучми, Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», Угоді між Україною і Королівством Нідерланди про культурне співробітництво від 18 липня 1996 р. щодо взаємного сприяння у справі розшуку культурних цінностей, переміщених під час та внаслідок Другої світової війни.

Інформую, що я звертався до Президента України Л.Д. Кучми з пропозицією про дотримання принципів взаємної реституції (лист від 19.03.04 № 28/137).

Вважаю, що ініціатива посадових осіб по здійсненню передачі Нідерландам колекції Кенігса в односторонньому порядку є порушенням ст. 5 Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей». Така акція принижує українську національну політику, авторитет нашої країни, порушує політичні інтереси нашої держави.

Голова Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей, доктор мистецтвознавства, професор, академік Академії мистецтв України

О. Федорук».

Несподівано болісним був офіційний самовідвід досвідченого дипломата Антона Бутейка — відмовився виконувати функції посла держави, бо не мав довіри до її гаранта: за таких несприятливих умов здійснення міжнародної політики ігнорується праця української дипломатії.

Росло незадоволення серед населення, відверто, без страху лаяли Кучму і його лакеїв-прибічників… Просочувалися хвилі опору через опозиційну напівлегальну пресу, яку поширювали у завулках, біля під’їздів, в електричках, у метро… Кучма закручував гайки: усім рекомендувалося йти в одній шерензі, офіційні мас-медіа (а вони поступово перетворилися на одностандартні гучномовці, за винятком «Літературної України», «Сільських вістей», « Українського Слова», «України молодої», популярного тижневика «Дзеркало тижня»), як у брежнєвські часи, кадили фіміам «процвітанню економіки, народного добробуту».., — ніби зростали пенсії, заробітна платня, але, випереджаючи їх, піднімалися ціни за комунальні послуги, на ринках, у продуктових магазинах; поступово, немовби непомітно, але невблаганно методично зростали податки, і це відчувала кожна родина, кожна жінка, на плечі якої лягли домашні турботи… Колесо економіки невблаганно котилося до прірви.

Вибух народного гніву, велетенський протест скривджених, обманутих, незадоволених автократичним режимом стався — це мало прийти, здійснитися, вибродити. І це відбулося — в єдиному пориванні, клекоті багатомільйонного народного опору увійшло в історію як Помаранчева революція!

Революція винесла на рамена політичного життя ім’я Віктора Ющенка. Революція зробила це ім’я символом, надією, вірою й любов’ю — і найпалкіше цю помаранчеву зорю сприйняла юнь, прекрасна золотоока юнь України, що злетілася птахами з усіх куточків на київський Майдан; ця помаранчева юнь свою симпатію й довір’я принесла на вівтар безкровної революції через ім’я Ющенка.

Над Майданом у листопадово-грудневі дні летіло, неслося луною через гори і долини, моря і океани скандоване дзвінко-весняно: Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!

Майдан ознаменував початок нового життя в Україні! Він метафоризував агонію режиму Кучми і його звироднілої команди.

Прокотилося над мільярдним людом планети київсько-українське з Майдану, помаранчеве, усміхнене, гостинне, виношене з добра до людей — сусідів близьких і далеких, нове, на новітніх стандартах мислення настояне, оте демократично нове життя!

Події заторкнули і пронесли ідею політично-культурних відносин офіційного Києва і Москви. Що є домінантою внутрішнього і зовнішнього життя незалежної України? Насамперед ставлення до неї Росії як близького сусіда. Кордон між Україною й Росією — це тисячі кілометрів. Що несе той кордон народам України й Росії — симпатію, довір’я — або підозру, непевність? Мало кричати на Красній площі: «У нас спільні корені… мої предки з України…» Якими є оті волання: щирими, добросусідськими чи, в догоду Кремлю, політичними гаслами, жуйками популістів, залежно від хитання політичної амплітуди чи ваги на економічному канторі?

Століттями сфальшивлене тривало те — «Ми — брати», «старший» крутив-вертів «молодшим», як хотів; якщо не подобалося те «братство» «молодшому», скручував його «старший» в баранячий ріг.

У «молодшого» віками відбирали його генетичну пам’ять, змушували жити за законами, ствердженими у Кремлі «старшим»; вивищував той «старший» своє верховенство, а як хто не сприймав такої фальшивої гри і не мирився з наругою над його вітцівщиною чужинців, тоді «старший» вишкірював свої вовчі зуби. Чимало сторінок написано про цю московську «любов», чимало настраждалися від цієї «любові» на українській землі. Прослалася ця «любов» у сибірських нетрях сотнями тисяч патріотів — діячів культури у ХVІІІ—ХІХ ст., а у ХХ ст. — мільйонами жертв української інтелігенції — від мордовських до магаданських концтаборів, — колючими дротами і розсипом вишок з вартовими скрутився тернистий той шлях.

То чи треба пам’ятати про кров безневинно убитих мільйонів українців, а може, в ім’я «любові» забути про цю кров, що рікою лилася по нашій землі?

Яким чортополохом лицемірства треба обрости, щоб забути, яничарським димом себе обкадити, щоб вивітрити думку про наругу над українським народом — селянством, у першу чергу, та інтелігенцією? У тому Кремлі, який у ХХ ст. намагався довести, що він святіший од папи римського, — для українських селян, робітників та інтелігенції людиноненависні Ленін і Дзержинський придумали форму фізичного і морального знищення — концтабори. Потім цю науку від них перейняли у 30-ті рр. німецькі нацисти, що стали послідовними учнями більшовицьких вчителів. Але про цю науку в Московитії не люблять згадувати.

Нацизм людство засудило — більшовизм досі не засуджений, і в цьому основа трагізму суспільних перипетій ХХ ст. Історична помилка Заходу полягає у тому, що він до кінця не усвідомив механіки кривавого експериментування представників однієї нації («старшого брата») над іншою нацією («молодшим братом»). Адже більшовицький експеримент бумерангом заторкнув також долі мільйонів людей на Заході, вплинув трагічно на розвиток історії після Другої світової війни.

Не можуть бути щирими волання про дружбу і братерство, якщо забуті криваві сторінки історії про знущання над українським народом. Москва прикидається ангелом, коли їй це вигідно, але вона ж скидає покривало цноти при першій-ліпшій нагоді, демонструючи якості чорної сатанинської сили.

Москва хизується агресивною поведінкою сеньйора перед слабшими від себе васалами. Її імперські апетити знані віддавна. Зверхня расистська, шовіністична політика Москви стосовно народів, які живуть на території Російської Федерації, в очах демократичного Заходу виглядає як відверте знущання з основ демократії. Усі знають, однак, що демократія закінчується там, де починається територія зазіхань Москви. Столиця великої колись імперії є столицею євроазійського штибу з орієнтацією на унітарний, а не федеративний спосіб мислення: усі, крім росіян, — люди другого сорту.

Нелегко живеться українській спільноті на просторах московської федерації. України, української культури, моралі, мови, церкви, школи шовіністична Москва не визнає, не може допустити, щоб Україна розвивалася на засадах демократії як європейська держава. Після 1991 р. Москва «лише змінила прапор, але не відмовилася… від «особливої ролі в Євразії…»².

З болем думаю, з гіркотою відчуваю свою дискомфортність у шовіністичній Москві, де все українське має непошанування, зведене до меншовартості. Українська спільнота в Москві не відчуває затишку, позбавлена гарантій на нормальне культурне життя як національна меншина; на величезних кремлівських просторах — із заходу на схід — українська меншина по суті перебуває в колоніальній залежності, культурній резервації — без українських книжок, бібліотек, газет, журналів, музеїв, телебачення, радіо, з монополізацією однієї конфесії… Український національний дух, його корені затиснуті у жорсткі лещата кремлівських норм,що їх автор об’єктивізує як імперіалістично-феодальні.

У Москви є одне сатанинське, з політичним присмаком ненажерливе, з апетитом голодного звіра оте політично імперське незмиренне бачення «єдіной-нєдєлімой». Усі держави забули про свої колонії XVII—XIX ст., їх давно не згадують, лише Кремль оплакує втрату «потуги» СРСР наприкінці ХХ ст. — по суті колоса на отих самих глиняних ногах. І це — правда, і це є політичне жонглювання команди сучасної Москви, яка з легкої руки провокатора — мера Москви Юрія Лужкова — створила образ українського націоналіста чи видумала міф про терориста в образі людей кавказької національності. З легкої руки Лужкова нудотливим соусом розтікається расизм по московських бульварах… Хотілось би, навпаки, аби лунали по цих бульварах пісні, світилися привітні усміхи.

Мотивації думок цієї книги становлять міркування про імпульси агресії, неприязні, що їх культивує офіційна Москва до інших народів — поляків, німців, українців, американців, євреїв… Зав’язується гордіїв вузол інтерпретації США як світового гегемона, спотворюється образ Японії, мовляв, там «япошки», — такого розмаху несприйняття ідентичності інших народів Росія XIX ст. не знала. Схеми бруду і патологічної зверхності ретушуються спеціально для України, неначе жала гаддя сприймають українофоби її державну самодостатність. Москва переповнена флюгерами расизму… Таке її сьогодення. Можливо, це хвороба певної історичної доби, спровокованої помилково наперед заданої ментальності? Заздрість, що є «український прорив» (формулювання А. Кінаха)? З цим треба розібратися і, в першу чергу, не нам, бо ми в Україні протекціонуємо мир і рівність між народами, створюємо власні гармонійні моделі політичного, економічного і культурного розвитку Держави, — з цим треба розібратися в Москві, що перерозподіляє засоби для нескінченних підступних політичних інсинуацій і чорних піарів.

Моделі підступного хижака, ворога Кремль почав розробляти негайно після розвалу СРСР… Промисловість Москви далі була налаштована на «оборонку»… Скрізь і всюди, уже на різних неросійських територіях стояли напоготові московські штики. Немовби вулканічна магма, прорвалася драма брудної війни з Чечнею. Ця війна не була випадковістю: вона виношувалася в Кремлі, її випестили багатозіркові генерали.

Було очевидно: Москва покінчить з Чечнею — і негайно візьметься за Україну, передбачали кремлівські футурологи, що ось-ось загримлять литаври перемоги. Передчували, аж прицмокували губами від радості, неминучий початок нового «приєднання», що викохувався в луб’янківських лабетах, і знайшлися уже мисливці, аби закинути на шию української незалежності зашморг.

З Чечнею не так легко, як здалося кремлівським політтехнологам і войовничим генералам, покінчити (не випадково в Україну після Ічкерії прислали спостерігачем на президентські вибори 2004 р. «спеціаліста» по Чечні, генерала В. Рушайла).

Не розрахували амбітні керманичі Кремля, що гордий, невеликий, мужній народ Ічкерії скоріше помре, аніж скориться, що саможертовний народ захищатиме прадідівську землю і не схитнеться, не зрадить пам’яті дідів, не відступиться від своєї землі (чи не виганяли чеченців світ за очі з рідних сакль у 1944 р.? Згадаймо трагедію селища Хайбаха, тих обездолених, яких енкаведисти спалили живцем!), — увесь цей забутий усіма цивілізованими державами гірський нарід — від найменшої дитини до найвродливішої жони, од наймудріших аксакалів і немічних бабусь до дванадцятирічних малюків — заявить про законне право на свободу і незалежність, право на власну землю, вільну від чужинських зайд, — цей народ оголосить територію Ічкерії суверенною (з інституціями повної державності, яку до кінця відстоював народний герой Джохар Дудаєв, а потім, після його героїчної смерті, повів її далі безкомпромісно Аслан Масхадов). Це був найпевніший аргумент випробування на істину, що люди, які одностайно чинять опір кремлівським найманцям, доросли до права на незалежність і відвоюють свій привілей на Свободу — рано чи пізно.

У помаранчеві дні, поруч з тисячами інших, ласкаво посміхалося мільйонам на Хрещатику гасло: «Чечня с вами!..».

На будинку однієї з вулиць Києва, у Липках, в самому центрі міста, є меморіальна дошка, облаштована на честь Шаміля — видатного героя національно-визвольної боротьби чеченців проти окупантів на початку XIX століття. Малярська робота культури Європи середини ХІХ ст. оспівує романтичну волелюбність чеченців. Шаміль захищав отчу землю від російського царизму. Він програв за нерівних сил цю війну і був вивезений до Петербурга як полонений. Поклонімося пам’яті Героя, його святій ідеї поклонімося, бо герой є той, хто зцілює дух народу і не залишає йому ні краплини зневіри у власні сили, веде його вперед за ідеали прадідівської моралі!

У книзі О. Уралова (О.Автарханова) «Народоубийство в СССР: убийство чеченского народа», що була видана 1952 р. у Мюнхені видавництвом «Северный Кавказ», на величезному фактологічному матеріалі описана трагедія кавказьких корінних етносів, в першу чергу чеченців та інгушів, які були приречені кремлівською системою на вимирання, знущання НКВД над мирними жителями. Доведені до відчаю люди чинили опір, організовували повстанські загони… То було в 30-ті роки… А уже в лютому 1944 р. був опублікований Указ Президії Верховної Ради РРФСР «Про ліквідацію Чечено-Інгушської радянської республіки і виселення її населення»… Народ був інтернований в концтабори і позбавлений права на життя³.

Через півтора століття Шаміля заступив Джохар Дудаєв. Народ, сколихнутий ідеєю незалежності, одностайно став під зелений прапор самостійності, і ось уже десятиліття проливається безневинна кров з обох сторін — тих, хто борониться, і тих, хто має наказ наступати. Таке уже траплялося в театральному дійстві кремлівської військової оперети з бездарною афганською вивіскою, ще за нашої пам’яті скривавлена ця ганебна війна Кремля на чужій землі — як привид тотального терору. Заради чого, в ім’я чиїх інтересів? А ще у пам’яті ратища на африканському континенті, у різних державах, зокрема в Анголі, — теж кремлівська захланна рука на короткому відтинку часу. То що це — не терор?!

Помиляється той, хто думає, що колесо історії повертається на старе місце. В цьому я схильний вбачати провидіння Долі, ясність логіки життя: настане час, прийде він, новий день, — і чеченський народ отримає державність як рівноправний серед інших рівноправних. Настане цей священний час, народе Ічкерії!

Кремлівські імперіалісти не чекали запальної рушійної сили опору народу Ічкерії. Вони сподівалися, що ракетними залпами і авіаційними бомбами зітруть у порошок дух непокори. Імперіалісти останнього звироднілого штибу були явно розгублені і вдалися до випробуваного методу: каральними способами почали сіяти тотальну смерть серед непокірного народу, нехтуючи цивілізованими міжнародними угодами, усілякими домовленостями, ігноруючи «червоні хрести», не звертаючи уваги на «оонівські базікання».

У каральних інсценізаціях імперіалісти мали неабиякий кров’ю безневинно убитих людей заплямований досвід: криваві розправи з вільнолюбивим духом Західної України, народами Балтії, кримськотатарським людом, стерильну працю танків у Кенґирському таборі і в безлічі інших концтаборів; вони це слово—терор (червоний, білий, припудрений, підрум’янений) — зродили в полум’ї більшовицького перевороту, у катівнях ЧК—НКВС—КДБ, і жили з ним постійно, аж врешті наприкінці ХХ ст. спрямували його на народи Грузії, Ічкерії, немовби чеченці самі придумали технологію терору, ніби чеченці сіяли смерть, а не вони, професійно вишколені, «доблесні воїни» кинджала і револьвера, по усьому наляканому комуністично-більшовицькою агресією світові. Починаючи з 1918 р., динамо-машина терору, запущена з несамовитою швидкістю, спрацьовувала то в Києві, то в Роттердамі, то у Мюнхені, то в Берліні, то у Харкові, то у Парижі; розкручувалася вона впродовж десятиліть з жорстокою, ненаситною жадобою до переділу територій, — усюди чорна примара більшовицького терору, зродженого у Москві й викоханого нею, зберігала автономію у тому її призначенні, яку тюремний наглядач застосовує щодо політичної жертви. Чи не була пекельна кремлівська карусель спеціально сотворена, аби сіяти страх і терор? Покоління людей були смертельно налякані нею, бо знали, що стіни мають вуха і очі… Ослячі вуха, додамо.

Але даймо спокій сумним споминам, отим паралельно історичним екскурсам: уся велетенська агресивно-імперська армада Москви нині лукаво волає про небезпеку чеченського терору і горлає з єзуїтською затятістю про підрив ним основ європейської демократії. Чи відповідає те правді? Перші особи в Кремлі далі дають жорстокі підступні накази, сіють розбрат, неспокій, зазіхають на чуже. Ось уже на радість тупому кремлівському генералітету підло вбитий Масхадов. Бідолашна, незряча демократія в Європі і США огорнулася плащем цнотливого сорому від лицемірної брехні. Конаюча під гусеницями танків і від вогню ракетних залпів, розчавлена чоботом агресії, Ічкерія нікого загалом не цікавить. Бо що там доля маленького героїчного народу, ніхто за неї не вболіває, окрім справжніх християн, для яких заповідь Божа є найвагомішим аргументом; перед правдою народу брехня і лукавість кремлівської пропагандистської істерії тануть, наче віск від полум’я. Але де оті християнські заповіді нині? Вони у самій Європі тепер нетривкі…

Політологи, що передбачали тотальну ідеологічну агресію Кремля проти України з другої половини 90-х р., не помилилися. Москва, мовляв, виступає в очах світу гарантом свободи, маючи за мету лише розправу з чеченським терором, який нібито посягає на територіальну цілість федерації. Мудрі люди, які мають очі, бачать: то є фальшива декорація байки про доброго вовка і довірливу вівцю. Лукава Москва, передчуваючи радість перемоги (можливо, піррової перемоги) і кінець вільнолюбству Чечні, прораховує наперед нові, а по суті заяложені векселі політичних дивідендів, які має принести їй незабаром приборкана нею Україна. Кремль, як тільки постав, марить про загарбання України, вона для нього — земля обітована. Ленінове «без України Росії не буде», як і Солженіцинська колиска біжутерного «обустроя Росії», не дають спокою московським політтехнологам, які на свій власний народ, поза Москвою, давно махнули рукою (певні свідчення тому — кабально-феодальні умови бідування того самого, задурманеного «бормотухою», обездоленого народу на велетенських євразійських просторах, феодальні умови бідності на межі краю). Віддавна керманичі Кремля неситим оком зазіхають на землі сусідів, де культура, мораль, традиції народу були набагато вищими (якби його втнути так, аби і ніг не замочити і риба в сіті сама попала). Тож чи маємо нині дивуватись тій, яка розіп’яла Україну, — Катерині II, погромниці України? Чи ж не вона надсилала депеші генерал-губернаторові Малоросії: «По отношению к Малороссии иметь волчьи зубы и лисий хвост»?!

Україна — благословенна Богом «Малоросія», «Хохландія», країна «сала, молока і меду» — з давніх-давен, з прасизої давнини цікавила войовничих московитів, — і на цьому історичному моменті варто окремо наголосити. Ще б пак, «приєднання» 1654 року обернулося «возз’єднанням», а возз’єднання для українського народу направду стало тюрмою, каторгою, що для українських патріотично настроєних синів і дочок врешті-решт трансформувалося у сибірські концтабори («геніальний» винахід Леніна з Дзержинським!).

У ХХ ст. Москва стала засновницею терору, концтаборів, гулагів, трудоднів, куфайок, бормотухи, черг за продуктами, фальшивої офіційної пісні про «союз нерушимый республик свободных», ура-патріотичних гасел на кшталт «Мы новый мир построим». Добудувалися! — ось уже розвиднілося нове, третє тисячоліття, а людство досі не може прийти до тями, протирає перелякані очі. І вкотре запитує себе зваблене людство, коли то, врешті, скінчиться: часи імперій відійшли в історію, а кремлівська імперія, агонізуючи, зажерлива й надалі до інших територій.

Після Чечні Москва скерувала пенсне амбіцій до України. Були сфабриковані московсько-українські чвари — за газ; совіцькі борги; за Чорне море; двомовність; «поганого зятя й добру тещу»; легітимність кордонів — оцих резерватів міжнародної контрабанди; курорти Криму; Карпатські гори і кордони; херсонські верболози; донбаську ковбасу; за президента і уряд України; за єдине православне віросповідання, яке має традиційно контролюватися Кремлем, безцеремонно втручаючись у політичні державні справи, облаштовувати сфабриковані «хресні ходи», забувши про Бога, Віру, Мораль. Кремль щедро фінансує різні міжнародні інституції, агентури, політологічних, політичних, релігійних технологів для того, щоб працювали в межах компетенції й прозорої провокації проти демократичної влади України, розпалювали етнічно-територіальні чвари в Україні (таке саме бачимо в Грузії, у Балтії), аби врешті-решт загнати «молодшого брата» в глухий кут: сиди тихо. Для Кремля незалежність України — пляма на сонці, при тім, що усі втямили добре: незалежність України є гарантом спокою в Європі.

Москва відверто глузує з того, що є, власне, поза її юрисдикцією, і мріє, аби в сусіда хата згоріла, тому справжні тривоги, болі, переживання України їй як курці баян — Кремлю вигідно, щоб сусідові жилося гірше, а якщо іще не є так погано, то в Москви багато інтелекту, досвіду, «темних справ майстрів», які перетворять погане на гірше, а гірше — на ще гірше. Десять з гаком років самодержавності України показали, що Москва не хоче й не може змиритися з її незалежністю і буде шкодити процесам її демократизації, правам народу на вільне, щасливе, заможне і мирне життя. Не звикла Москва до миру і злагоди.

«Сильна рука», на «ура» прасує і молотить вона спочатку нею створених «справжніх» ворогів, потім немовби таємних, за ними тих, хто є у кремлівських списках під підозрою, опісля усіх загалом, розкриваючи «мережі», «запілля», «змови», зовнішні і внутрішні, і т. п. Йдучи навстріч побажанню трудящих, російська влада наводитиме дійсно порядок, десь навіть орднунг…⁴ — не помилялася у передчуванні недалекого потиску «сильної руки» авторка Тетяна Коробова у газеті «Грані плюс», як завжди безкомпромісна, здавалося б, жорстка, однак справедлива в оцінках об’єктивних реалій. Журналістка нічого не вигадала: вона оперувала фактами… Чи мало їх? Що не день — свіжі огірки цинічної брехні.

Москва, що звикла тримати Україну у винятково колоніальній залежності, не може оговтатися від удару, який об’єктивно завдали їй сучасні економічно-цивілізаційні рухи, — час імперій минув з першою половиною ХХ ст., і лише Москва до кінця 80-х рр. ХХ трагічного (через неї і завдяки їй!) століття зберігала імперські апетити від Балтії до Сахаліну, намагалася втримати струхнявіле територіальне тіло тоталітарної імперії, заслонити її зісмердлий дух від повітря європейської свободи. Москва робила дипломатичні вихиляси перед світовою спільнотою на кшталт повії, що твердить про власну незайманість. Москва залякувала ядерним потенціалом, ракетною могуттю, розмахувала червоним кулаком і золотим панікадилом, — народи мали коритися її деспотичній волі. Як той павук, обплела павутинням совіцької тиранії народи, які намагалася втримати у покорі.

Плутана, фальшива, нещира ця офіційна Москва з її віковічною зажерливістю, жадобою крові чужих народів, ніби в ім’я захисту російських патріотично-національних, а по суті загарбницьких інтересів, з налаштованістю на метафізичну стабільність тепер уже тоталітарного стану, — а до того однаково, чи царського, чи скорумповано-більшовицького, і уже на останньому витку модерної історії постбільшовицької захланної влади — з таким самим общипаним віялом захисту псевдонаціональних московських планів на чужих етнічних землях (як ґвалт проти народів Балтії, які, мовляв, принижують місце і гідність тих осіб, які стали поза усвідомленням тожсамості Балтії) і плутано-покручених дефініцій хитросплетеного, але направду недолугого оксюморона СНД. Бо що таке Союз Незалежних Держав? Хіба можуть незалежні держави бути в якомусь ефемерному союзі, окрім того напівфеодального желе, що було і загуло? — як страшний сон, оте павутиння СРСР з кремлівським павуком. І оте напівфеодальне желе сьогодні — це СНД, крок назад від світової цивілізації і два кроки вперед до євразійської брехні про обіцяний московський рай, про райські ж яблука на мордовсько-магаданських ялицях, про славу «російського оружія», а по суті неславу загарбницьку.

Москві після 1917 р. завше були на руку оксюморони: чи на Далекому Сході — у вигляді сепаратистських більшовицьких маріонеток, чи на усій території України — з мігруючими кремлівськими десантами (на кшталт республіки в Донбасі або оперативного збіговиська злочинців у Харкові 1918 р.), чи, врешті, у 90-х рр., на перших кроках після колоніального розкладу, вимучено-припудреному СНД, а з другої половини 90-х рр. ХХ ст. — у тотально безпардонному демарші на суверенні інституції України, що були закріплені Конституцією нової держави. Усе чуже Москві: і наша конституція, і прапор, і народ — від Луганська до Ужгорода!

Україна — є! Але Україну офіційна, лужковської ментальності Москва не хоче визнавати. Для України лужкови усіляких ґатунків є персони non grata. Що рідше їх бачимо і чуємо — то краще для нас. До Каноси ми не збираємося. У свідомості московського чиновника Україна, що протягом віків була безкорисливим інтелектуальним, консультаційним, туристично-географічним донором, перетворилася на об’єкт, відірваний, якщо хочете, несподівано вирваний від апетиту відомих московських гурманів. З чужою кров’ю (наприклад — чеченською) Україні не по дорозі. В уяві пересічного московського чиновника Україна — іщіте і обрящете, красномовний приклад спорідненості двох націй — росіян і хохлів (через міграційні процеси, етнополітику, донорство і т. д.), це живе тіло, яким можна жонглювати, подавати, скажімо, як десерт для цирково-політичної забаганки у вигляді екстатично піднесених гасел (приміром, офіційне відзначення у 2004 р. ювілею Переяславської змови, згуби, зради — але не ради!), надуманих свят, політичних побрехеньок. Бідолашний пророк у своїй вітчизні Лужков — скоріше волосся відросте на його лисому черепі, аніж станеться те, що вимріює!

Оксана Забужко логікою однієї з публікацій довела, що Одіссей — цар Ітаки — після довгих мандрів не знайшов Ітаки там, де сподівався на зустріч з нею. Необхідно втямити кожному, хто тверезо дивиться на події, аналізує явища і зіставляє факти, трагічні процеси сучасного політиканського життя, що в «ситуації Одіссея приречений опинитися кожний народ, який переходить від колоніальної залежності до самовладного й самочинного існування»⁵. Це було дотично до Грузії зі спровокованими Кремлем абхазько-грузинськими конфліктами, з втручанням Москви у життя народу Грузії, також і до нас, зокрема до суверенної України, що на початку третього тисячоліття уже нібито мала бути сама господинею в своєму власному домі, уже повинна була перетворитися в уяві Лужкових і Со на слухняну служницю того самого московського пана, держиморди.

Для активізації імперських ревеляцій Москва у вигляді спеціального сюрпризу Україні прислала свого часу до Києва посла Віктора Чорномирдіна з надзвичайними і незвичайними для нас повноваженнями — талановитого, ініціативного політика, що, однак, підняв своє кремлівської ваги ім’я московицькими ідеями підбити, поставити на коліна народ «дорогої» йому України. Чорномирдін щиро прагне навести порядок у нашому домі з поштивою «делікатністю» і не менш поштивою затятістю «старшого брата». Отже, ініціативний, енергійний Чорномирдін знає, як себе поводити в постколоніальній державі, пригріваючи під своїм крилом секретні служби і підривно-шовіністичну агентуру (аж кишить од них!), різного роду добродійно-месіанські інституції (на кшталт царської пам’яті слов’янофільство, русофільство), опікунські осередки із захистом російської мови, педалюванням двомовності (і тотальним витісненням української мови з усіх ареалів суспільного уживання).

Наберімося терпіння й прочитаймо цитацію з опозиційної газети «Інформбюлетень»: «…він отримав посаду посла Росії в Україні. Ця посада видається ідеальною для Чорномирдіна. Він знову опинився серед друзів. Чорномирдін як голова Газпрому підтримував тісні стосунки з Павлом Лазаренком, Ігорем Бакаєм та іншими українськими високопосадовцями і проводирями енергетичного бізнесу.

Перше, що зробив Чорномирдін на своїй новій посаді посла Росії в Україні, — це придбав літню дачу на Дніпрі колишнього першого секретаря Центрального Комітету Комуністичної Партії України — Володимира Щербицького. Власне, Чорномирдін цю дачу купив у Ігоря Бакая, дискредитованого і звільненого з посади голови Нафтогазу України — державної газової монополії, що співпрацювала з Чорномирдіним, коли той головував у Газпромі — російській газовій монополії. Ігоря Бакая тоді звинуватили у присвоєнні мільйонів доларів від Газпрому та від газпромівського партнера — компанії Ітера. Але виділивши величезні суми на спонсорування виборчої кампанії Леоніда Кучми, Ігор Бакай уникнув у такий спосіб офіційного слідства в цій справі»⁶. Ось такий він, цей політичний альянс… Кучма—Чорномирдін—Бакай (через кілька років Кучма згадає «послуги» молодого хижака Бакая і підшукає для нього посаду голови державного управління справами адміністрації президента — щуку кинули у річку!..). Де сховався сьогодні від українського закону державний злочинець Бакай? Цей державний злочинець, зрадник України, її народу знайшов у Москві притулок! Москва пригріла злодія і бандита Ігоря Бакая — їй це вигідно і потрібно. Злочинці усіляких мастей гріються під кремлівськими зорями, знаходять притулок у «зореносній»…

Український народ прокляв Бакая і увесь його бакаївський рід. Віровідступник він, вбивця і ненаситний кровопивця, вовчиця вигодувала його своїм молоком, тхір виховував, а не батько Михайло. На посадах в «Інтергазі», «Укрнафтогазі», у недоброї слави ДУСі (Державне управління справами Президента України) — кров, кров, кров — під янгольським крильцем Леоніда Кучми. Хто з вищих посадовців московсько-кучмівського клану думав про український народ? Хто дбав про престиж держави?..

Любов до рідної землі, отчого дому, батьківського гнізда робить нас добрішими, поряднішими, шляхетнішими, — про це писалося у різні часи і різними людьми не раз. І щоразу на новому колі життя ті, які народилися, аби творити для добра, переконувалися: найкраща та земля, що пов’язана з дитинством, материнською усмішкою, батьківською теплою долонею. Сьогодні ми вкотре повторюємо сказане нашими попередниками, вкотре засвоюємо на прикладі власного досвіду: рідна земля починається з рідного села, міста.

Життя людське справді нагадує коло, початок якого означений народженням, а кінець звістує відхід у Вічне життя. У цьому колі ми зачаровані любов’ю до близьких, інших людей, тих, що означують наше спільне сходження по колу, тих, що їх з любові до Бога називаємо братами і сестрами. Кожна людина має призначене для неї коло. І кожне покоління живе в одному колі пам’яті, історії, знань. Через те історія кола України є історією багатьох поколінь, що мали і несли любов до рідної землі, любов до Божого Дому, де перебувала в усі часи — спокою чи неспокою, мирної злагоди чи ворожої навали — особлива благодать. Це є любов, що властива кожному народові.

Найбідніший пастух, плугатар, чумак, візник, швець, коваль, бондар, сирота безіменний у храмі Божому шукав прихистку, заспокоєння, благодаті, і поспішав він до цього храму на богослужіння стишений, з полегкістю й радістю. Церква була для нього пам’яттю, що простилала ясну нитку любові і добра від покоління до покоління.

Є місце для щастя на землі, і місце для радості, і для вспокоєння спраглості життя. Україна знає ціну людському терпінню й людським сльозам: люди живуть на цій землі красиві і горді, сильні і мужні. Як співається у пісні: «А ми тую червону калину підіймемо. А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо», — це символ нашої надії й віри, образний знак, що прийшов з минулого до оновленого краю нашого з вами щастя.

Віримо, знаємо, передчуваємо: люди заживуть в Україні новим, щасливішим життям. Маємо переконання — станеться то скоро!

_______________

¹ Від clochar — бездомний жебрак (з французької).

² Гринів О. Україна і Росія: партнерство чи протистояння? — Львів, 1997. — С. 295.

³ Уралов А. (Автарханов А.) Народоубийство в СССР. Убийство чеченского народа. — Мюнхен: Свободный Кавказ, 1952. — С. 69.

⁴ Коробова Т. Страшное шоу под названием «мочило» // Грані плюс. — Київ. — 2002. — 28.Х—3.XI.

⁵ Забужко О. Хроніки від Фортінбаса. — К., 2001. — С. 91.

⁶ Купчинський Р. Повноважний посол — мільярдер // Інформбюлетень. — Кременчук. — 19–25 червня 2002 р.