Державні і партійні діячі совєтської україни

Учора вони ще були в розкішних апартаментах різних установ. А сьогодні блукають коло Успенського собору в соловецькому Кремлі – голодні, обшарпані, упосліджені. Доля їх тяжча, ніж у багатьох інших в’язнів. Намагалися вони зберігати душевну рівновагу, але більшість тяжко страждала. Дехто з них справді не знав, куди йому голову прихилити й що робити.

Микола ЛЮБЧЕНКО

^* Про долю М. Любченка читайте далі.

Перед нами Микола Любченко (літ. псевдонім Кость Котко). Свого часу на совєтській Україні обіймав він високі посади.

Сірого ранку з’явився він з групою новоприбулих українських комуністів на «розводі» коло північної брами Кремля. Тут у перший же день зустрів свого давнього товариша часів революції, потім непримиренного ворога Генадія Садовського. Тяжка це була зустріч…

З першого ж дня пішов Кость Котко на сільськогосподарські роботи. Мучився він тут тяжко, аж поки з моєю й інших товаришів допомогою не став за вагаря на возових вагах. Там, сидячи в кабіні, новоявлений вагар розповідав чимало цікавих справ і не раз провадив зі мною дискусії на політичні теми.

Мушу сказати, що Любченко, опинившись на острові, від самого початку тримався осторонь від української громади. У розмовах зі мною він завжди обстоював «генеральну лінію». Саме цим Любченко відбився геть від української громадськости і, як я помічав, шукав спільників між усякими російськими і міжнародними покидьками, людьми, що і на Соловках старалися бути правовірними.

Остаточно Любченко порвав з українською соловецькою громадою після інциденту зі Степаном Запорованим, якого він назвав у присутності цілої камери фашистом і петлюрівцем. Той же, не довго думаючи, ударив його по фізіономії, промовивши: «Це я тобі не за це, а за інше!»

Звичайно, цього інциденту ні Любченко, ні хто інший не розголошували, і в мене немає ніяких підстав думати, що Любченко в цьому випадку провокував Запорованого. Він дуже страждав від самітности та сумнівів.

Ще до самогубства Панаса Любченка – то М. Любченко якось нарікав на нього. Після смерти П. Любченка становище Миколи Любченка ще погіршало. Його почали викликати до третьої частини. Тепер остаточно розвіялися надії на швидке звільнення з Соловків.

Страшенно ненавидів Постишева. Коли у «Правде» з’явилася перше замітка, спрямована проти Постишева, Любченко, читаючи газету, веселенько виспівував імпровізовану пісеньку:

Проміння в очах:

Павло Петрович Постишев

Уже на Соловках.

Називав його не інакше, як «мальчиком для битья». Так само недолюблював і Петровського і натякав на те, що й Петровський сприяв його арештові.

Любченко вихваляв Лазаря Кагановича, у якого він був за секретаря, коли той очолював ЦК КП(б)У. Між іншим, Любченко розповідав, що за тих часів Володимир Винниченко ніби знову не раз звертався з проханням про дозвіл повернутися на совєтську Україну. І коли Каганович запитував Любченка, яка його думка про це, то він категорично заперечував, і дозволу Винниченкові не дали.

Одинокий і засмучений, жив він у Кремлі. Здається, єдиною для нього втіхою була його родина, а надто маленький син, якому писав предовгі листи-вірші, як і завжди російською мовою. Та й така поведінка не врятувала Любченка, і він виїхав із Соловків разом з багатьма українцями.

Олександр ШУМСЬКИЙ

* Народився 2 грудня 1890 року с. Борова Рудня (Хорошівський район, Житомирська область) в родині лісничого, що мав шляхетне походження. Один із лідерів боротьбистів.

Нарком освіти в українському уряді, нарком внутрішніх справ. Був редактором журналів «Червоний шлях», «Радянська освіта».

26 квітня 1926 року Сталін поклав на Шумського відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні. З іменем Шумського був пов’язаний національний ухил – «шумськізм». Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У визнав «помилковість» своєї позиції. Звільнений з посади наркома освіти 1927 року й висланий до Москви на другорядну роботу в профспілці.

Заарештований 13 травня 1933 року за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО) та засуджений до 10-річного ув’язнення у виправно-трудовому таборі.

У 1933—1935 рр. перебував на Соловках. 9 жовтня 1937 р. тяжко хворого Шумського знову заарештували у зв’язку зі справою боротьбистів. У листопаді 1939 р. справу через хворобу й відсутність матеріалів, які б свідчили проти нього, було припинено. У роки війни домагався реабілітації. Після закінчення терміну заслання (13 травня 1943-го) через хворобу змушений залишитися у Красноярську. Працював над монографією «Малороси», текст якої знищив у липні 1946 р., прийнявши рішення про самогубство (про це рішення повідомив в особистому листі до Сталіна). Однак спроба самовбивства виявилася невдалою.

Убитий 18 вересня 1946 р. Судоплатовим та Майрановським за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича по дорозі з Саратова до Києва.

Олександр Шумський потрапив на північ тоді, коли Сталін криваво перекреслив не тільки його ідеї, але так само знищив усіх його однодумців і товаришів.

Олександр Шумський в добу визвольних змагань був центральною постаттю серед тої лівої – «боротьбістської незалежницької» групи, що виступила проти Симона Петлюри і УНР, стала на позиції УСРР і прагнула створити та розбудувати незалежну соціялістичу українську державу. Він же був ініціатором та надхненцем створення УКП (Української комуністичної партії), що мала бути одинокою партією, яка репрезентувала би Україну.

Коли пізніше, вже 1926 року, в політбюро КП(б)У розпинали Шумського і дорікали йому, що він есер, то він відповідав: «У мене, крім боротьби за класове та національне визволення робітничої кляси з селянством, ніяких інших традицій не було. Від цього я протягом своєї революційної діяльности, починаючи з 1919 року, ані трошки не відступав. Ні від чого в своїм минулім я не відмовляюся і вважаю, що боровся так, як належало большевикові-ленінцю за умов української дійсности, хоч не був тоді ще в партії Леніна. Я від цього (минулого) не відмовляюся, навпаки, горджусь своїм минулим».

Але політбюро ленінізм Шумського могло легко відкинути, бо Шумський:

1. Створив УКП в противагу КП(б)У, і КП(б)У називав не інакше як «організацією московських окупантів» та вимагав її ліквідації.

2. Протиставляв Радянську Україну – Радянській Росії та вимагав створення окремої Української армії і виводу окупаційної армії з України; вимагав повної господарської та культурної незалежності для України.

3. Російських комуністів і ВКП називав «носіями» російського шовінізму.

4. Називав українських комуністів, що підтримували КП(б)У, – «зрадниками, «ренегатами», «презренними малоросами» та вважав, що комуніст-українець в КП(б)У дійсно почуває себе за пасинка в партії.

5. Вимагав найвищого темпу українізації та цілком підтримував усе, що тільки було спрямоване проти уніфікаційної політики Москви.

6. Нарешті, його діяльність спричинила розлам КПЗУ та диференціацію українських комуністів на комуністів-патріотів і комуністів-прислужників.

І чи на партійній, чи культурно-освітній ділянці працює Шумський, чи в ролі судді, чи в ролі наркома освіти, він завжди провадив свою лінію – лінію боротьби за незалежну соціялістичну Україну, і за ці ідеї і за цю діяльність Шумський опинився на півночі.

Я зустрів його 1933 року, власне, не на самих Соловках, а, так би мовити, в передпокою Соловків – на Поповому острові, де був порт, що звався «Морсплав». На тому «Морсплаві» Шумський користувався з політрежиму, але був під пильною охороною; міг, проте, розмовляти з усіма ув’язненими, хоч до того не виявляв жодного інтересу. З в’язнями, навіть колишніми видатними партійними діячами, говорив мало і висловлював гадку, що їх, очевидно, посадили не випадково, бо вони, мабуть, таки справді контрреволюціонери. З того ж таки «Морсплаву» особливим конвоєм відправлено його до Москви, і я більше вже його не бачив.

Петро СОЛОДУБ

* Петро Кирилович Солодуб народився 1893 р. в Заславі на Волині.

У 1919 році обраний депутатом Трудового конгресу України від селян Ізяславського повіту Волинської губернії.

Був керуючим справами РНК УСРР (1920—1923), очолював Укрдержстрах (з 1923 року), був членом колегії Наркомату фінансів УСРР, вищої технічної ради ВРНГ СРСР, Науково-технічного комітету машинобудування та військової промисловості, начальником сектора планування Наркомату важкої промисловості СРСР (1931— 1933). Доцент Політехнічного інституту в Ленінграді.

У травні 1933 року заарештований за звинуваченням в участі в УВО. Засуджений Колегією ОГПУ 5 вересня 1933 року за статтями 58-4-11 КК УСРР на 10 років виправно-трудових таборів. Відбував покарання на Соловках, працював діловодом фінансової частини. Особливою трійкою Управління НКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищої кари. Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

Посада уповноваженого наркомату закордонних справ на Україні трохи нагадувала посаду наркома пошти й телеграфу в Москві, яку, як правило, давали тим, хто потрапляв у неласку. За цією посадою нарком сподівався розстрілу, тюрми чи, в кращому разі, виходу з тиражу. На Соловках був один уповноважений «наркомзаксправ» – Солодуб, що прибув туди наприкінці 1933 року.

Солодуб – старий член партії і свій арешт пов’язував з внутрішніми, так би мовити, сімейними, партійними інтригами, а не з загальною політикою. Користуючись з «політрежиму» і маючи відносну волю на острові, Солодуб передусім заходився аналізувати другий п’ятирічний план господарчого розвитку СССР. З усією серйозністю намагався він доводити нам, що коли той геніяльний плян здійснять, то й соціялізм у Совєтському Союзі буде здійснений.

Треба сказати, що ніде в Совєтському Союзі не було такої, справді, всебічної політичної школи, як на Соловках. Це була своєрідна соловецька академія, з якої виходили люди вже з ясними головами. Кинуті в страшні умови острівної тюрми, люди починали-таки усвідомлювати, «хто вони, чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті». Далі поступово з болем і важкими моральними муками засуджували пройдений шлях; перекреслювали своє минуле, народжувалися знову і всі сили клали на збереження свого життя, щоб, як прийде час, виправдати себе в очах свого народу.

Такий приблизно шлях пройшов і Солодуб. Він почав з аналізи п’ятирічного пляну, захоплювався стахановським рухом і, нарешті, прийшов до зовсім інших висновків. Живучи спочатку окремо, поза Кремлем, він кинув той свій скит і пішов між люди в Кремль. Чим довше жив на острові, і чим більше виявляла себе показнішою сталінська політика, тим більше наближався Солодуб до української соловецької громадськості. Він поділяв болі її. Ця талановита, повна сил і ініціятиви людина поступово знайшла себе. У Кремлі був завжди одягнений у своє, чисто голений, а манерами своїми нагадував військового. Від 1937 року брав жваву участь у справах української соловецької громади, входить у саму гущу соловецьких українців.

Семен СЕМКО

* Семен Михайлович Семко-Козачук народився у 1889 році на заході України. До революції – офіцер австро-угорської армії. Пізніше – член ВКП(б) та член ВУЦВК.

Працював завідувачем Держстраху Наркомфіну УСРР, ректором Вищого інституту народної освіти в Києві (1926—1929). Далі працював у Наркоматі освіти як завідувач методсектора НКО УСРР (1930) і відповідальний редактор історико-архівознавчого журналу «Архів радянської України» (1932—1933). Заарештований 8 січня 1935 р. Засуджений до 7 років виправно-трудових таборів. Перебував на Соловках. 17 лютого 1938 року за «контрреволюційну агітацію серед ув’язнених» розстріляний.

У невеличкому скиті, Філітоні, в окремій кімнаті самотньо жив Семен Семко, колишній ректор Київського університету, пізніше голова Українського центрального архівного управління. Поруч його жив колишній архієпископ Харківський і Полтавський Воскресенський та кілька священиків. Проте Воскресенський і ті священики були Семкові цілком чужими людьми і з ними він не мав жодних стосунків. Він, як і Солодуб та Полоз, користувався з політрежиму, отже, мав у своєму розпорядженні час і можливість думати та передумувати.

Ми зустрілись, як давні добрі знайомі. Одразу ж сказав, що він, власне, не дивується, чому я на Соловках: бо мені, мовляв, сюди давно слалась дорога, ще за його ректорування, коли мене звільнили з університету; але чого він тут, разом зі мною, – над цим він думає.

Тоді я йому відповів, що він так само «по закону» на Соловках, бо: а) він – українець, б) колишній член партії українських есерів, що перейшов потім до КП(б)У, в) що він не хотів мене виганяти з університету і зробив це під тиском спецвідділу, г) що мені відомо кілька подібних справ по університету і, нарешті, д) бувши головою Укрголовметодкому, а пізніше Укрцентрархіву, завжди провадив українську лінію. Не думаю, що мої аргументи справили на нього враження, бо лишився Семко смутний і розгублений, а закінчуючи розмову, сказав: «Якщо все те, про що ви говорите, є істина, то тим гірше для фактів; а я думаю, що це, мабуть, не так».

Михайло ПОЛОЗ

* Михайло Миколайович Полоз (23 грудня 1891 р., Харків – 3 листопада 1937 р., Сандармох) – український радянський політичний діяч. Постійний представник Ради Міністрів УРСР при Раді Міністрів СРСР, народний комісар фінансів УСРР. Член ЦК КП(б)У в листопаді 1927 – січні 1934 р.

Народився 23 грудня 1891 року в Харкові у родині акцизного чиновника з дворян. По закінченні реального училища навчався в Московському міському народному університеті імені Петра Шанявського (1910—1912) та в Петровсько-Разумовській сільськогосподарській академії (1912—1915).

Під час Першої світової війни закінчив льотну школу (1915) і в чині прапорщика воював на румунському фронті.

Ще студентом вів активну політичну діяльність. Уже 1906 року він був членом Харківського союзу учнів соціял-революціонерів, а через два роки вперше заарештований. 1917 року представляв у Центральній Раді Українську партію соціялістів-революціонерів (УПСР), був членом Українського військового генерального комітету та членом української мирної делегації в Бересті. У 1918-му при підході до Києва армії Михайла Муравйова арештований за зв’язки з більшовиками і засуджений до розстрілу, врятували його козаки.

Належав до лівого крила УПСР, після розколу есерівської партії – до боротьбистів, один із керівників партії. Під час гетьманату був у підпіллі, брав участь у підготовці збройного повстання проти гетьмана. Член КП(б)У з 1920 року, працював по партійній лінії в Харкові й Москві.

Обіймав важливі державні й господарчі посади: член президії Укрраднаргоспу, голова адміністративно-фінансової комісії при Раднаркомі УСРР, повноважний представник УСРР у Москві (1921—1923), голова Держплану Української СРР (1923—1925), народний комісар фінансів Української СРР (1925—5 січня 1931), заступник голови бюджетної комісії ЦВК СРСР (1930—1934). Як спеціаліст із льотної справи заклав підґрунтя для розвитку цивільної авіації в Україні. 24 грудня 1927 року на громадських засадах очолив Український комітет охорони пам’яток природи, багато зробив на цій посаді для охорони культурних і природних пам’яток.

Заарештований органами ГПУ 12 січня 1934 року в Москві. Слідство велося спочатку в Москві, потім справу передали до Харкова і далі до Києва. 4 червня 1934 року засуджений у справі Української військової організації до 10 років виправно-трудових таборів. 9 жовтня 1937 року особлива трійка засудила Полоза повторно – до найвищої кари. Розстріляний 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох у Карелії. Його дружину розстріляно на Колимі (17.11.1937).

Колишній нарком фінансів УССР Полоз на острови прибув десь року 1934-го і від самого початку аж до другої половини 1937 року перебував на території невеличкого скиту, що звався «Амбарная». Тут жив під суворим наглядом разом з відомим українським комуністом і політичним діячем Приходьком. Користувався з так званого «політрежиму». Отож мав право не працювати і одержував установлений законом для такої категорії в’язнів раціон. На «Амбарную» нікого, звичайно, не допускали. Тому в Кремлі висока, сутулувата постать Полоза поруч з Приходьком з’явилася лише після перетворення Соловків на «Соловецкую тюрму особого назначения Главного управления государственной безопасности СССР».

Відчуваючи на собі погляд не одного провокатора, Полоз тримав себе дуже скромно, ні з ким не приятелював, був обережним, неговірким. Саме в той час на острові лютував страшний терор. Тож немає нічого дивного, що обережний Полоз мусів бути стриманим. Проте з усього того, про що він говорив чи натякав, можна було зробити висновок, що цей український нарком нічим не різнився від тих, що почали свою політичну діяльність як есери, потім перетворились на боротьбистів та укапістів і опинились, нарешті, в лоні КП(б)У.

Стоячи, як і інші, при кермі так званої союзної держави, Полоз намагався все, що можна, утримати в своїх руках і коли-не-коли чинити хоч скромний опір зазіханням Москви та добивався від неї тих чи інших поступок для України. Москва ж, зважаючи на внутрішню та зовнішню ситуацію, мусіла ті вимоги якоюсь мірою задовольняти.

Це ж він, Полоз, разом із Скрипником заперечував проти заведення єдиного всесоюзного земельного наркомату і видання єдиного всесоюзного земельного закону, – мотивуючи тим, що видання такого закону перечить конституції СССР. Це ж він разом з іншими домагавсь максимальних кредитів для України. Усі ці настрої Москва відповідно фіксувала, аж доки 1938 року не заходилася впень нищити стару гвардію українських комуністів.

Іван ПЕТРЕНКО

Івана Петренка, колишнього уповноваженого наркомату закордонних справ на Україні, серйозного економіста, спершу соціял-демократа, а згодом і комуніста, я зустрів уже наприкінці його соловецької «кар’єри», бо року 1936-го він кінчав уже свій десятирічний термін ув’язнення.

Походив він десь із Переяслава, дуже хотів хоч на тиждень по звільненні поїхати туди і дізнатися щось про дружину, яку було так само заарештовано і з якою він утратив зв’язок. Та бажання ці не здійснилися, бо Петренкові довелося місяців зо три пересиджувати свій термін, поки Москва не вирішила його звільнити з тюрми, перетворивши на трудпоселенця в межах східної Карелії, але не нижче від 64 паралелі північної широти. Про свою «справу» він не розповідав, але сидів за «шпіонаж», хоч ніколи, звичайно, шпіоном не був.

Цікава це була людина. Освічена, з ясною політичною концепцією. Виглядав страшенно втомлено і змучено. Говорив якось про колоніяльну залежність Совєтської України від Москви і шкоду, заподіяну від неї українській економіці. Лишилося враження, що ця людина була не на Соловках, а в центрі політичного економічного життя Совєтського Союзу. Соловецькі українці щиро раділи, коли він кидав соловецьку каторгу.

Юрій САМБУРСЬКИЙ

* Юрій Якович Самбурський, 1883 року народження, народився в місті Звенигородка Київської губернії, українець, безпартійний, консультант Постійного представництва УСРР, проживав у Москві за адресою вул. Каретний Ряд, буд. 14, кв. 10. Засуджений Колегією ОГПУ 28 вересня 1933 року за статтями 58-4-11 КК РСФРР на 10 років ВТТ. Відбував покарання на Соловках (на командировці Філімоново й табірному пункті «Кремль»). Особливою трійкою УНКВД ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищої кари. Розстріляний 3 листопада 1937 року в Карелії (Сандармох).

На Бутирському тюремному вокзалі познайомився я з Юрієм Самбурським, на той час літньою людиною. З розмови виявилося, що його, як і мене звинувачено в участі у мітичній підпільній організації «Союз Кубані і України». Сміялись ми з цього продукту творчости ГПУ.

Юрій Самбурський до арешту репрезентував український совєтський уряд у Москві, коли мова заходила за культурно-національні справи української меншості в РСФСР. У самій Москві до нього могли удаватися й удавалися українці. Коли ж 14 грудня 1932 року за постановою ЦК ВКП(б) ліквідовано всі українські інституції на території РСФСР та інших совєтських республік, а на Україну надіслано Постишева, – незабаром заарештовано й Самбурського.

Тоді ж заарештовано й усіх професорів та доцентів Благовіщенського українського університету («Зелений клин»), Краснодарського інституту, педагогічного технікуму в станиці Полтавській (на Кубані), Білгородського педагогічного інституту (на Курщині). Одночасно посаджено до в’язниці й співробітників багатьох середніх та вищих українських учбових закладів, видавництв, музеїв тощо, заснованих заходами Миколи Скрипника на колонізованих чи здавна належних до України, але навмисне одірваних від неї Москвою землях.

Юрій Самбурський дивився на речі тверезо. Був свідомим українцем, але на свою минулу діяльність дивився, як на справу, що все ж була корисною українській нації. «Я знаю, – казав він, – що майбутні покоління судитимуть, і може, й прокленуть нас, українських комуністів. Але те, що навіть за тяжких умов, в які ми і наш народ потрапили, – ми чи наші проводирі вже на сьогодні, з погляду національно-державного, зробили для нашої нації, є більше, ніж зроблено за всі минулі 200 років».

Якось, ще сидячи в «Крестах», він говорив: «Я, голубе, вже старий. Як заженуть на Соловки, – все одно загину. Коли хочеш, тікаймо за кордон». Ми почали обмірковувати цю справу; проте в Ленінграді здійснити це було неможливо. Коли ж нас привезли до Кемі, то ні я, ні він не могли стояти на ногах, бо були замучені голодом і «исправительним» режимом ГПУ. Тим часом сталося так, як передбачав Юрій Самбурський: він тяжко занедужав і ввесь час лежав у соловецькому госпіталі. Пробув на Соловках до кінця 1937 року, і його хворого вивезено разом з українським етапом. Та проте не було жодної української акції на острові, щоб він нею не цікавився. Доклав усіх сил, щоб і в такому стані бути корисним товариству.

Никифор МИКОЛЕНКО

* Никифор Миронович Николенко (Миколенко Ничипір) народився в с. Шилівка Путивльського повіту Курської губернії. Навчався в Курській учительській семінарії, продовжив навчання в Харківському комерційному училищі.

Вступивши до КП(б)У, перебував на партійній роботі. Згодом став ректором Київського інституту народного господарства (1927—1930). Але змушений був піти з цієї посади і зайняти посаду директора Всенародної бібліотеки України.

У 1933 г. бібліотеку відвідала держкомісія і виявила «целое гнездо националистических классово-враждебных сил, которые всю свою деятельность направляли на пропаганду нацдемовщины, внедряя в жизнь ВБУ методы буржуазной библиотечной практики и насаждая вражеские теории в библиотековедении». В результаті майже 40 осіб були визнані «национал-фашистскими вредителями».

На заслуховуванні персональної справи Миколенко відмовився давати пояснення, заявивши: «Що б я не говорив, це не вплине на їхнє рішення, бо я винен уже в тому, що я українець». І, кинувши партбілет, покинув зал академії.

За цей вчинок його арештували. Відтак засудили до 5 років. Так він потрапив на Соловки, а 8 грудня 1937 року його розстріляли в Ленінграді.

Керівник одного з секретарів Головного управління науковими установами, а згодом директор київської Всенародної бібліотеки, Миколенко на Соловки прибув 1935 року і відразу виявив себе як порядна, чесна, культурна й діяльна людина. Не знаю, як він поводив себе в НКВД, але на острові він із самого початку був у центрі всіх подій української громади і не раз починав цікаві дебати чи був ініціятором громадської акції.

Веселий, він і на Соловках підтримував добрий настрій серед товариства, бо вірив, що все буде добре.

– Майте на увазі, – говорив він, – ви стоїте, товариші, на найкращих позиціях. Бачите, які діла творяться в нашій славній Україні. Там і землячки і приятелі наші свої руки сьогодні прикладають. А прийде час, я певен, що він буде, прийдуть нові люди і запитають: «А що ви, товаришу, робили тоді й тоді?» Тоді ви спокійненько скажете: «Тоді я сидів на Соловках; а те, що я робив до Соловків, то вже спокутував і маю перед батьківщиною нові, в чесному бою здобуті заслуги». Проживете ви собі спокійно свій вік, а як помрете, то про вас ще й некролога Жора Шкурупій віршами напише». Звичайно, промови такі підтримували серед нас добрий настрій і на якийсь час викликали жваві розмови, іноді співи.

Роман ЗАКЛИНСЬКИЙ

* Насправді Ростислав Романович Заклинський. Народився 20 жовтня 1887 р. в Станиславові (нині – Івано-Франківськ) в родині вченого, етнографа Романа Заклинського.

Закінчив Станіславську гімназію. Навчався на юридичному факультеті Празького, Львівського університетів, закінчив юридичний факультет Віденського університету (1913), географічний факультет Самаркандського учительського інституту (1941).

У Галичині займався журналістською діяльністю, редагував ряд видань, мав ліві погляди, що й привело його в УРСР, де він у 1921—1929 рр. стає викладачем Кам’янець-Подільського інституту народної освіти, а потім у 1926—1933-му – викладачем у Київському сільськогосподарському та художньому інститутах.

Належав до літературного об’єднання «Західна Україна». Автор літературознавчих статей.

31 серпня 1933-го звільнений з роботи і висланий до Сибіру, згодом – до Карелії, Середньої Азії. Брав участь у будівництві Біломорканалу.

У 1948—1951 рр. вчителював на Станіславщині. З 1960-х жив і працював у Малих Кривчичах Львівської області. Помер 18 вересня 1974 р.

Найскромнішою постаттю між цими українцями на Соловках був Роман Заклинський, директор Київського історичного музею імені Шевченка. Він прибув на острів десь 1935 чи навіть 1936 р. Живучи в першій колонії, якийсь час працював у лісі, а згодом дістався на сільськогосподарські роботи і жив у третій колонії. З того часу якось почав більше виділятися серед української громади. Був надзвичайно змучений та разом з тим заклопотаний власним життям, переглядом і переоцінкою власних позицій, вірувань та уподобань.

Закінчуючи спогади про колишніх партійних володарів, що опинились на Соловках, мушу сказати, що всі ці люди далеко більше страждали по нетрях соловецьких, ніж ми, непартійні.

Треба було справді переглянути свої позиції, зважити минуле й обрати новий шлях життя і боротьби.

Це найбільше хвилювало названу категорію соловчан, і я мушу сказати, що наші українські комуністи в переважній своїй більшості зайняли позицію української національної демократії, оборонців прав Українського Народу.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.