ВІД ПРОЛЕТАРСЬКОГО ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ — ДО «СЛОВ’ЯНСЬКОГО БАЗАРУ»

ВІД ПРОЛЕТАРСЬКОГО ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ —

ДО «СЛОВ’ЯНСЬКОГО БАЗАРУ»

Численні покоління, видатні особи заплатили життям в ім’я жертовності незалежної України, довівши дорогою ціною право українців на вільну державу.

Ми, як і наші попередники, запитуємо себе вкотре: чому загинув Симон Петлюра або Євген Коновалець? Відповідь проста: їх вбили вороги України — найманці Москви.

…Мартиролог 70-х — 90-х рр.:

Чому загинув в автокатастрофі отець Ярослав Лесів?

Чому загинув популярний пісняр Володимир Івасюк?

Чому загинув Василь Стус?

Чому загинула Алла Горська?

Чому загинув Олекса Тихий?

Чому загинув Валерій Марченко?

Чому загинули перші дослідники голодомору в Україні Галина і Володимир Маняки?

Чому раптово помер талановитий письменник Євген Гуцало, з яким — при здоров’ї ж був — ми бачилися перед тим на якійсь імпрезі в «Українському Домі», після публікації серії протиімперсько-московських публікацій, таких як «Знак Чечні», «Знак Хіви»? Остання завершувалася історичною констатацією психології завойовництва і нападництва: «Фігурально висловлюючись, Росія мічена знаком Хіви. «Бог шельму метит». Цей знак можна назвати й знаком Чечні. Знаком Константинополя. Знаком Криму. Знаком України. Хоч як назви, а суть залишається споконвічно незмінна!»¹. Аналітичні роздуми популярного письменника про технології московського імперіалізму склали книгу «Ментальність орди». Її він не дочекався: може, за свої нариси поплатився життям.

Чому на початку 90-х рр. зник секретар Народного Руху України Михайло Бойчишин?

Чому і ким, за чиєю вказівкою був здійснений розкол Народного Руху України, і чому, врешті, при загадкових обставинах трагічно потрапив під колеса автомашини воістину народний лідер, державотворець, будівничий незалежності України Вячеслав Чорновіл?

Чому був жорстоко вбитий журналіст Георгій Гонгадзе?

Чому намагалися отруїти Віктора Ющенка в годину його передвиборної боротьби? Що це за садистські замовлення діоксинового штибу?

У цьому списку немає — і далі не буде — кінця. Бо мало не щороку гинуть Патріоти, а наймані вбивці залишаються невідомими або непокараними. Терористи!

У листівці «Українці! Співвітчизники!», що була оприлюднена в дні вбивства Георгія Гонгадзе, прозвучали полум’яні слова заклику: «Виходьмо на вулиці! Приєднуймося до акцій протесту «За Україну без Кучми!».

Це був початок великого протесту — перший крок до Майдану 2004 р.: «Доки ми мовчатимемо, доки коїтимуться політичні вбивства і закриватимуть газети, які ще наважуються писати правду? Доки нас вбиватимуть поодинці? Доки наші рідні зникатимуть безвісти? Доки ми житимемо в атмосфері страху?

Доти, доки ми не згуртуємося, доки не перестанемо боятися, доки наші голоси не зазвучать у єдиному потужному голосі — голосі добре організованої багатомільйонної маси. І нехай смерть Георгія послужить справі нашого об’єднання у єдину потужну силу. Нехай вона з натовпу зробить нас Народом!»

Йшлося: правда про Георгія Гонгадзе стане для України початком очищення.

…В історії України впродовж усього ХХ ст. можна поставити мільйони запитань: чому?.. Оглянімося назад, в історичний простір після 1917 р., коли Україну сколихнула народна боротьба за визволення від смертельних обіймів Москви. Тоді вперше на повну силу почала діяти пекельна гільйотина, що її садистично розкрутив ЧеКа.

Голодомори 23-го, 33-го, 46-го — усе це відбувалося в Україні. Вона втратила тоді мільйони людей. Чи не є це геноцид народу, зроджений у божевільні Кремля?

Американські вчені Дж. Мейс, Р. Конквест дослідили причини голодомору в Україні, що спричинився до мільйонних безневинних жертв українського народу. Свідчення Мейса, що Сталін, Каганович, Постишев запланували в Москві штучний голод для України, і Конквеста — «Українських селян нищили не тому, що були селянами, але тому, що були українцями-селянами»², — свідчення цих дослідників поставили крапки на питанні про причини штучного голоду в Україні 1932–1933 рр. Це був небачений за масштабами етноциду злочин, якого не знала історія людства і про який Московитія «сором’язливо» не любить згадувати. Треба було знищити українське село, довести його до руйнації, в порошок стерти уявлення про традиції, мораль, звичаї українського селянина, — і тоді, вороги були впевнені, Україна приречена. Бо для України село — її животворний, незнищенний і нескорений дух. Український селянин — велич, піраміда духовності, крицева сила України!

Про український голод, смерть українського села, про етноцид — фактично фізичне і духовне знищення Москвою української нації, написано ще дуже мало. Асоціація незалежних дослідників голодомору, видання, що їх зініціював інтелігент з великої Літери, великий християнин-патріот Маріян Коць, — ось, мабуть, усе, що становить ґрунт для громадських добрих діянь із збереження і вшанування пам’яті про мільйони замучених совіцько-московською Системою, на тлі свідомої державної інерції, апатії й бездушного мовчання. Москві це мовчання, ота апатія на руку, вона звикла трубити на всенький світ про братерство, дружбу народів, замовчуючи наявність історичної колиски, що довела українське село до тотального голодомору.

Репресії 20–70-х років — це мільйони жертв мучеників, насамперед українського селянства та інтелігенції. Вирізали їх в пень і, аби не допустити жодних пагінців, дорізали в наступному коліні. На полі українському запала мертва пустка і тиша, позаяк зродилися покоління малоросів-манкуртів.

Мільйони безневинно убієнних українців — за наказами Москви і за велінням влади вбивць! У книзі «Вінниця: злочин без кари» зусиллями багатьох свідків оприлюднено факти, документи про каральні операції на Поділлі протягом 1937–1938 рр., здійснені Москвою через катів з НКВД³. Таких знущань над своїм народом людство не знало. Замордовані у Вінниці мирні жителі були ланкою в механізмі чітко запланованого стратегами Москви геноциду проти українців. Якщо не голодомором — то фізичні наруги в катівнях! Докорами нашій апатії, байдужості, забудькуватості стоять монументи батькові концтаборів Леніну в багатьох містах і селах України! І несуть йому до підніжжя нащадки енкаведистів гвоздики!

Кров людська лилася рікою, земля червоніла від крові, і поля зацвітали кривавим цвітом сліз. Такого глуму над людиною світ не знав і не знатиме, такого насильства і в найтрагічніших фантазіях Достоєвського чи Кафки неможливо було придумати. Цей глум творився в Україні під омофором московського совкового пролетарського братерства і дружби. Мільйони народів переселяли з України в Сибір, на далеку Північ, а з московської землі на їхнє місце, в Україну, привозили мільйони нових переселенців. Всемосковське переселенство здійснювалося, аби знищити в українських дітей пам’ять про батька і діда, аби знекровити українську багатостраждальну землю.

Жовтневий палац у Києві, так само, як і будинок на Липській, 16, колишнього обласного КДБ, був у 30-ті рр. місцем катувань, фізичних знищень невинних, а в 50-ті і наступні роки аж до нинішніх днів — ганебним збіговиськом псевдомистецьких сатурналій. Під підлогою, в казематах, у льохах, у 30-ті рр. катували, і стіни просякли людською крівцею. Жовтневий палац у Києві є символом ганебної амбівалентності: забудькувата людська пам’ять змирилася з тим, що на місці Голгофи, де розпинали людей, проводяться сьогодні розмаїті мистецькі акції та ще й ніби «міжнародного» масштабу. Ось де Палац людського Плачу! Замість того слід було б поставити пам’ятники, організувати музеї Геноциду, де були безневинно замордовані сотні тисяч жертв московсько-сталінських репресій…

Пам’ятний знак, поставлений вже у 90-ті рр. товариством «Меморіал», нагадує при тім, що тут були убиті і закатовані мученики репресивної тоталітарної системи, яка жила за вказівками з Кремля і Луб’янки.

Зрештою, постріли лунали на усіх просторах СРСР. Гинули представники усіх професій, в тому числі військові: «з п’яти Маршалів Радянського Союза троє були розстріляні. Із 16 командармів загинули 15; з 67 командирів корпусів — 60; із 169 командирів дивізій — 136; із 397 командирів бригад — 221; із чотирьох командирів флоту загинули усі; із шести командирів 1 рангу загинули усі; із 15 командирів 2 рангу загинуло 9. Були арештовані й розстріляні тисячі командирів полків, батальйонів, ескадронів та рівнозначних їм», — цифри історика і письменника Дмитра Волкогонова з нарису «Маршал Ворошилов»⁴. Енкаведисти розстрілювали, мучили військових, а військові, що вціліли, поповнювали ряди енкаведистів, — колесо катівень набрало обертів і не мало зупинок. Так тривало до самої смерті Сталіна — одного з найбільших катів людства… Через якихось десять років після того, як Вождь сконав, колесо було запущене знову, на той раз з волі КДБ воно закрутилося по мордовсько-сибірських концтаборах…

Насильство над чеченським народом, описане у праці Олександра Автарханова, — це замовчувана сторінка в житті майстрів геноцидної справи⁵. Москва викохує лужкових, а лужкови роблять криваві експерименти над народами!

Немало правдивих сторінок написано про страждання корінного татарського народу в Криму, особливо за Сталіна, а також до нього, бо боротьбу з «татарським буржуазним націоналізмом» започаткували за часів Леніна. Жорстоко переслідували послідовників просвітителя Ізмаїла Гаспринського⁶.

Цілий народ острова був оточений армією енкаведистів і вивезений у травні 1944 р. за одну ніч у товарняках у невідомі краї на вимирання — на північ, схід, де жорстока зима, і в Середню Азію⁷. Десятки тисяч безневинних татар були приречені на голодну і холодну смерть. Винищення маленького народу здійснювалося з садистською жорстокістю, і цьому є численні офіційні свідчення енкаведистських служб. Братню підтримку татарам подав узбецький народ, — і те впродовж десятиріч їхнього вигнання робилося щиро й дало татарам змогу вижити і самоствердитися. Як вважає дослідниця проблеми геноциду татарського народу Гульнара Бекирова: «Роки заслання були найжахливішими в житті народу. Порядок відносин з спецпереселенцями був законодавчо закріплений Указами Президії Верховної Ради СРСР 1945 і 1948 рр. Відповідно до цих документів життя спецпереселенців було зведене до важкої фізичної праці в місцях спецпоселень, з повним закріпленням за ними спецкомендатур — адміністративних органів влади на місцях»⁸.

Страждання татарського народу впродовж десятиріч не бралися до уваги. Не цікавили вони нікого: ні московських бонз, ні совєтологів на Заході. Лише з отриманням незалежності Україна повернулася обличчям до кримськотатарського населення. Зрештою, вільна незалежна Україна принесла усім національним меншинам, в тому числі татарам, свободу. Росіяни, поляки, болгари, німці, вірмени, євреї, угорці, чехи та інші етноси були зрівняні у правах конституцією, іншими законодавчими нормами⁹. Роз’яснилося, розвиднілося… та не зовсім, бо далі в Криму Москва культивує шовінізм, расизм, ненависть до усіх етносів, окрім росіян, бо далі в Криму, безпардонно втручаючись в інтереси сусідньої їй держави, Москва безцеремонно веде антиукраїнську пропаганду.

Дії сучасної Москви нагадують дії фашистського Берліна напередодні 1939 р.: тоді безпардонно поширювалися ідеї про армійське месіанство, тепер «месіанство московське» багатьом затуманює розум.

Послухаймо, вчитаймося в слова фюрера Гітлера, мовлені з арійською відвертістю 22 липня 1942 р. у «Вервольфі» — його ставці в районі Вінниці, де цинізм, садизм, відверта ненависть до слов’янства поєдналися, а на практиці реалізовувалися в масовому знищенні людей, що працювали над спорудженням «вовчого лігва», справді вовчого, бо масові вбивства безневинних були основою системи біснуватого… Отже, цинічно відверто 22 липня 1942 р. пролунали слова Гітлера якраз у «Вервольфі»: «Надзвичайно важливо стежити за тим, щоб будь-яким чином не пробудити у місцевому населенні почуття власної гідності. Тут належить бути особливо обачним, адже саме її повна відсутність і є однією з головних передумов нашої роботи». І далі з тим самим цинізмом, неприхованою ненавистю: «Ми зацікавлені в тому, щоб ці росіяни чи так звані українці не надто сильно розмножувалися…»¹⁰.

У Сталіна були однакові з Гітлером засади цинізму: він сам особисто стежив, аби в українства знищити «почуття власної гідності», прищепити почуття меншовартості, виховати рабське запобігання перед величчю Москви. Фактично народ привчали до феодальної покори: авторитарне слово з Москви у будь-якій ділянці реального життя виглядало як слово безапеляційно істинне. Потім достойні учні, послідовні сталіністи-практики придумали теорії про «єдиний радянський народ», і треба було пережити націям цю брехню! А нинішні політикани-циніки та дехто в Україні спекулюють на московських почуттях державної двомовності, московській потребі прозорих кордонів (читай: контрабанди, протизаконної міграції)… циніки, політичні авантюристи, лицедії з провінційних театрів, дзюганови-симоненки: що гірші для них справи в нашому домі, то більший вереск зчиняють: «ми за соціальну справедливість». Плачуть вони, звісна річ, за традиціями гулагів, обманюють більшовицькими гаслами про соціальну «рівність і справедливість». Як оскомина їм — незалежна, вільна, щаслива, соціально рівна Україна!

Сьогодні лунають волання шовіністів про насильницьку українізацію в нашій державі, ведеться войовнича наступальна пропаганда проти суверенітету України в ім’я «етнічної російської карти», різні підозрілого типу товариства, організації здійснюють розкол суспільства, що аргументовано довів А. Погрібний у статті «Чи браття «братья славяне?», стверджуючи, що «українські товариства на російській землі, як і національне відродження українців у самій Україні — неприпустимо… перші ж кроки у напрямкові все ще відсутньої на сьогодні допомоги українцям у Росії — це державна небезпека, це — сепаратизм»¹¹. Політики різного рівня в ім’я своїх амбіцій, з розрахунком на майбутні вибори до Верховної Ради України розколюють суспільство, брехливими заявами провокують неспокій у державі, фактично виступаючи зачинателями дестабілізації в регіонах, відверто ігноруючи Конституцію й закони України.

На тлі войовничих антиукраїнських гасел, антидержавної символіки засівається бур’ян слов’янського панславізму, який в умовах перехідної пострадянської ситуації розквітає у вигляді московського «слов’янського базару». За своєю прихованою суттю ця відчайдушна спроба роз’єднати українство, відлучити його від проблем, що постали перед молодою державою, є намаганням вивісити шилди з зіжухлими кольорами про братерство народів, перспективу, об’єм і міру яких визначають московські авантюристи-оракули. Формальними ознаками ідеологем «слов’янського базару» є спроба реваншу, бажання відвоювати втрачені позиції Москви, а також намагання диктувати свою волю народам, які вирвалися з її «братерських обіймів». В останні 5–7 років за підтримки влади Л. Кучми, В. Медведчука на українському ґрунті, не без настанов Москви, розпочався розгул регіоналізму, штучний поділ України на Схід і Захід, їх протиставлення й навіть подеколи протистояння, форсувалися моделі «бандеровци—москалі, кацапи», здійснювалася насильно ізоляція населення східних областей від усієї України, їхній простір був закиданий сітями газетної, телевізійної дезінформації, фальсифікувався спосіб життя народів Європи, Америки, цілого світу.

1998 р. у Донецьку невеликим накладом була передрукована брошура «Историческая правда и украинофильская пропаганда», яку 1920 р. написав в еміграції українофоб князь Олександр Волконський, котрий так часто міняв власні погляди, що врешті перейшов з православ’я на католицизм. Це, власне, його приватна справа, але брошура виповнена ненависті до усього того, що є українством або має означення території України, — і це сьогодні його, Волконського, з самого пекла заповіт сіяти розбрат на українській землі.

Може, з автором не варто сперечатися, він цього не заслуговує, та й уже його на світі давно нема. Але вступну частину до брошури написав такий самий українофоб, староста Конгресу російських організацій України О. Базилюк, який мріє про реставрацію старих московітських порядків, якщо не з чорносотенним присмаком, то, принаймні, в такому ж приперченому чекістському ракурсі, аби поняття «українець» було стерте з лиця землі. Пісенька його знана і така ж стара, мовляв, український сепаратизм, тобто націоналізм, кровно зацікавлений, аби розірвати кровні узи Малої Русі, Білої Русі, Великої Русі. Кожен рядок цього вступу перейнятий ненавистю до усього того, що є в сучасній Україні, — дістається політикам, вченим, діячам культури, мистецтва. Процитуємо рядок сірої маячні мовою оригіналу: «Целая армия наскоро испеченных за годы «независимости» академиков и профессоров поправляет прежнюю науку в соответствии с вышеуказанной геополитической задачей (тобто розділити українців і росіян, і нібито до цього колись закликав М. Грушевський, якого староста-оракул органічно не сприймає. — О.Ф.). Их мифическая продукция широким и могучим потоком растекается по всей территории Украины. В условиях идеологического потопа трудно отыскать клочок твердой земли, на которой мог бы стоять человек мыслящий и критически воспринимающий новые мифы и нынешний бедлам»¹².

Для невиліковно хворого на україножерство Базилюка брошура Волконського є тим самим «клочком твердой земли», її призначення —об’єднати духом попихачів типу Базилюка. Найбільша оскома в нього, зрештою, як і в автора брошури, від писань М. Грушевського, бо, виявляється, «пророчо» пише О. Базилюк, «известно, что в начале века по заданию австрийских властей «ученый-изобретатель» (лапки — «ерудита» Базилюка. — О.Ф.) М. Грушевский работал над созданием «научного языка»¹³.

На ці перли Базилюка не треба звертати уваги: не варті вони того! У брошурі Волконського заперечення України, українства, українськості є домінуючим. Це відверто шовіністична пропаганда, що йде від лукавого, і вона нічого спільного не має з істинним тлумаченням історичних фактів і понять. Не вступаючи в полеміку з анахоретом монархії Романових, усе ж зупинимося на очевидному збоченні автора, коли він починає тлумачити явища української культури. Такої в його уявленні і, звичайно, в затуманеній голові Базилюка просто не існувало і не існує. Аби не марнувати часу в читача, процитуємо відкриття й плачі Волконського: «Читаються за кордоном лекції про «українське» мистецтво, і мало обізнана в російському житті публіка довірливо слухає найнеймовірніші запевнення безсовісних лекторів»¹⁴. Авторові не подобається, що українська культура передує на Заході. Далі він так само безсовісно і безсоромно — курям на сміх — доводить, що українського мистецтва взагалі не було і нема. Критикує Грушевського, який нібито є фальсифікатором російської історії, видаючи твори російського мистецтва за українські (наприклад, дзвін, який відлито у Львові в 1342 р.).

При чому тут Україна? — репетує автор, перелічуючи пам’ятки давньокиївського мистецтва, в тому числі стародавні Софію, Лавру, Михайлівський та інші, як суто московські твори княжої доби*.

Він робить глибокодумний висновок: «Українського мистецтва» (взято ним у лапки. — О. Ф.) як такого не існує. Нема такого малярства, ані архітектури, ані скульптури»¹⁵.

Далі автор цинічно нав’язує думку, що російське населення називають українцями, мовляв, їх взагалі ніколи не було, а це витівки австрійців, які спільно з німцями та поляками нав’язали штучну «українську мову». І Волконський, і Базилюк ладні до пекла скочити, аби розсварити народи і довести, що усі біди від Заходу: «Пожалуй, самое грандиозное предательство совершают нынешние эрзацнационалисты (руховцы, куновцы и др.), помогающие Западу проводить колонизацию Украины и вовлекающие ее в НАТО, чтобы на века побить горшки с Россией и эту бесконечную вражду, как политический капиталец, заложить Западу»¹⁶. Побив горшки на власній голові Базилюк… Подібні провокативні антидержавні дії і цілі стали нормою поведінки деяких сучасних так званих українських політиків, які чесно відпрацьовують подаровані Москвою гроші. Такі політики часто-густо створюють штучну напругу в регіонах, вдаючись до лицемірних методів відстоювання історичної «справедливості» (пам’ять куца: голодомори, концтабори!), захисту прав громадян, боротьби за демократію і соціальні гарантії. Ясно одне: таким політичним провокаторам не по дорозі з незалежною Україною!

Істотним є спостереження за психологічним тиском, який протягом останніх п’яти—семи років скерований Кремлем проти уявної американської агресії, — цей настрій на примітивних інстинктах розкручується Кремлем з особливим розрахунком на «інтелект» дезінформованого українського простолюдина і має вироблений чекістською командою стереотип: янкі прагнуть до панування в Україні через європейські союзи, в тому числі НАТО. Разом з тим Кремль лицемірно б’є себе в груди, робив і робить колінця перед Бушем, Клінтоном — це така сама дипломатично-політична омана, якою є політична декларація в дусі відзначення Переяславської угоди про споконвічне кремлівсько-українське державне єднання. Зрозуміло, що Москва протиставляє себе Заходу, вона орієнтує пострадянські держави на відрив від західноєвропейських, американських цінностей демократії й свободи. Образ унітарної повелительки, який Москва мала до початку 90-х рр. ХХ ст., їй хочеться повернути будь-якою ціною.

Антиамериканська істерія, яку розпалює сьогодні автократичний Кремль, нагадує за сценарною схемою примітивні шовіністично вульгарні пасажі хрущовсько-брежнєвської доби.

Український народ прагне дружби з російським і американським, усіма іншими, в тому числі польським, німецьким, французьким народами, і розраховує на їхній вільнолюбивий дух, й чекає з їхнього боку підтримки в боротьбі з волюнтаризмом, деспотією, олігархією, клановим перерозподілом ринків, цензурою; у боротьбі з політичним тиском шовіністів спирається на демократичні інституції свободи слова, релігії. Павутиння сьогоднішнього шовініста для мене є тим самим, що загроза терориста, виконавця вельможного замовлення — кіллера!

Але кинемо з радістю прощальний погляд на зловісну тінь волконських-базилюків та подібних до них. Помаранчевого кольору вони не терплять так само, як їхні кремлівські хрещені батьки. Москва викохувала ненависть до українства здавна. Московська пропаганда як царська, так і більшовицька принципово сходилися в одній монополії: України нема.

То чи може бути вільна українська мова, культура, релігія за таких умов?

Звернемося до авторитету спеціаліста з проблеми націоналізму в Центральній та Східній Європі, співробітника Інституту російської історії Російського державного гуманітарного університету Олексія Міллера, який в серйозному науковому дослідженні «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX века)» зважує «русифікаторську програму» і опозиційну до неї діяльність «українських націоналістів». Царський уряд розробляв тотально проблему змосковщення Західного і Південно-Західного краю. Дослідник, вивчивши доповідні записки царських чиновників на ім’я міністра внутрішніх справ, наводить лист подільського цивільного губернатора Р. Брауншвейга до Валуєва (4.VI.1860 р.): » Спостерігаючи становище тутешнього краю протягом трирічного перебування мого у ньому, я прийшов до переконання, що єдиний засіб зміцнити тут спокій і забезпечити край від випадковостей і політичних негод — це розвинути в ньому російський елемент і зробити його панівним не в одній адміністрації, а в усіх виявах народного життя, у масі населення…»¹⁷.

Русифікація краю, завдяки інтенсивним репресивним заходам царизму, перетворилася на суттєвий момент внутрішньої політики уряду (в результаті виник відомий валуєвський циркуляр). Але то була дитяча забавка у порівнянні з глобальною русифікацією більшовицького стандарту! Протягом 30–90-х рр. ХХ ст. більшовицький режим довів механізм русифікації до абсурдної ситуації, коли на усій совєцькій території почали виховувати місцеві етноси в дусі яничарства.

Що й казати, такі елементи проторусифікації, як шовінізм, асиміляція українського етносу, суржик, двомовність, московізація церкви мають давні корені в сучасній Україні.

Уже в пострадянський період, коли діточки довірливо запитують матерів: «що таке СРСР?», народилося опереткове карликове поняття, крім СНД, ще й «єдиний економічний простір», сумнівна торпедизація екс-більшовицької єдності культурсовіцької приправи — це така собі примарна новітня спроба загнати розвиток кожної творчої особистості до тоталітарної колективної дисципліни єдиного запланованого кремлівськими оракулами московіцького спектру меншовартості. Слов’янський спосіб «базарної мімікрії» є наслідком «базарної» політичної та економічної низької культури. Слов’янський базар — нащадок російського панславізму, народжений не культурою, а безкультурністю, і в орбіті його дії некультурність є агресивною силою, що в палітрі барв визнає лише один безликий колір.

Знані московізатори К. Затулін і О. Севастьянов у статті «Дружба, сотрудничество и партнерство между Россией и Украиной» вперто проводять лінію московізації: «російсько-українська реінтеграція можлива єдиним шляхом: шляхом поглинання української економіки російськими ФПГ. З усіма необхідними політичними наслідками»; «Яку ціну Росія запросить за підтримку Леоніда Другого?»; «…легковажно з боку Росії… ігнорувати потенціал такого політичного важеля, як російський фактор в Україні»; «це посилення етноциду (? — О.Ф.) стосовно росіян та російськомовних людей в Україні»; «Духовним спадкоємцям Мазепи, Петлюри і Бандери треба відбити пальці»; «В Україні сьогодні припадає по дві російські книги на людину»; «національне пригнічення росіян» (автори безсоромно відверто брешуть. — О. Ф.), «у виборі пріоритетів нової російської політики на першому місці за значенням — становище росіян (і російськомовних) в Україні»; «ви хочете будувати «незалежну державу», «українську політичну націю» (автори свідомо беруть у лапки, вкладаючи іронічний зміст. — О.Ф.)? Господь з вами! Це ваше право, але при чім тут наші люди? Залиште їм їхню національність, їхні традиції, історію і культуру»…¹⁸. Не вмер Данило — його болячка задавила. Вилами по воді писані оті волання затуліних-севастьянових, що, засліплені олжею, а може, навіть патологічною ненавистю, не можуть спокійно спати, бо в сусіда краще ґаздівство. А іже з ними сила-силенна, величезна кількість істеричних волань, расистських псалмів у московській пресі, звичайно, приперченої дозами діоксинової дезінформації! Яка далека така писанина від щирих намірів добросусідства, освячена диявольською водою шовіністичних повчань і посягань, якщо хочете, навіть на місячне світло! І яка вона традиційно виколисана жупелем винятковості і водночас яка вона убога в своїх вселенських посяганнях — ота нинішня офіційна Москва!

У Московитії затуліних — відвертих і прихованих — як бліх розвелося: то в образі Д. Рогозина, спеціаліста з «Єдіной Росії», вони копаються у гнойовищі українських негараздів, то через трубадурів «Русского блока», «Русского Движения в Україні» в образі О. Свистуна — легітимного лідера «п’ятої колони» у Києві. Вони розклеюють на стінах українських будинків, на парканах у містах і містечках антиукраїнські гасла, по суті вбивають клин у здорові добросусідські стосунки українців і росіян. Комусь вигідно каламутити воду в криниці державності!

Йти до «слов’янського базару» Москви так само безглуздо, як, взувши нові черевики, йти одразу не тротуаром, а через калюжі і багнюку. Йти до «слов’янського базару» Москви — це знову загнати себе назад на 70 років в тенета ідеологічного дурману, терору, волюнтаризму, бездарного керівництва, чиновного хабарництва, корупції, расизму. Як показав сумний досвід зродженого з примітивної брехні президентства Кучми, додамо: державної корупції, махінації, маніпуляцій з так званою демократією, якої насправді не існувало, з так званою свободою, що визнавалася лише для тих, хто служив вірою і правдою верхам — медведчукам, бакаям, азаровим, тигіпкам та сукупно з ними, — це теж «досвід», що працював на догоду Москві.. Йти до «слов’янського базару» — рівнозначно зраді ідеям суверенності.

Не може бути вільна культура там, де не забезпечено місця для її вільного розвитку. Чи може бути вільною культура за умов безграмотно-нікчемного есендівського господарювання, де параграфи відносин підводять до одного правила — меншого треба більше грабувати? Чи може сучасний «слов’янський базар» претендувати на рівний розподіл рухомих пам’яток культури, тоді як культурні цінності колишніх пострадянських держав упродовж десятиліть, століть розкрадалися імперією? Чи не є «слов’янський базар» новітньою облудою політиканів-крикунів, яким байдужі народ та його право на нормальне людське життя? «Слов’янський базар» придуманий штучно. Чи не є «слов’янський базар» черговою бульбашкою, скажімо, про вищість деяких слов’янських культур над неслов’янськими?.. «Ох, і живучий Катков, ох і живучий! Порівняно з серединою XIX ст., він навіть термінології своєї не змінив. Це ж на кожному кроці, у зв’язку з Україною, він і нині вигукує: сепаратизм!» — іронізує А. Погрібний. Справді, переконуємося, що сучасні неонаці — «братья славяне» «усерйоз вважають, що на світ Божий народився цілком окремий, нечуваний національний етнос під назвою «русскоговорящие...» Кожне сучасне явище «суспільного характеру природою пов’язане з минулим, як ось, приміром, «братья славяне» — за хрещених батьків у них панславісти, але корені тут значно глибші… «І як, до речі, не згадати послання київського воєводи Д. Голіцина до царя Петра I», — розмірковує далі на цю тему А. Погрібний. Адже Голіцин, як й інші московські вельможі, так уявляв тактику російських дій в Україні: «Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие»¹⁹.

«Вищість однієї культури», «посеять несогласие», — знайомі сьогодні лейтмотиви!.. Вони з петровської вицвілої епохи… Хистким мостом «братья славяне», «слов’янський базар» докотилися до наших днів.

Не оминемо увагою авторитету Івана Дзюби, його повсякчасної об’єктивної оцінки актуальної проблеми. На зорі ХХ ст., як пише, «київські «русские» повели широким фронтом наступ на паростки українства в київській же пресі, викриваючи «мазепинців» і «сепаратистів», висміюючи українську мову, а в «наукових» працях «доводячи» штучність української мови, безперспективність української культури і необхідність утвердження «единого (або триединого) русского народа», «единой (або триединой) русской культуры». Дивним чином ці замшілі тексти київських «русских националистов» через століття витягують і, не провітривши, передруковують і використовують в українофобській пропаганді як московські «слов’янолюби», так і київські «інтернаціоналісти…»²⁰. Будителі «слов’янського базару» сплять-мріють зашити подерте полотнище «єдиного» радянського простору. Але яким робом зашити те, що розлізлося старим лахміттям? Сидять на подертому полотнищі, охопивши його руками, і товчуть у ступі зіпріле зерно брехні.

Допоки живе національна ідея, живе повага самих до себе, живе повага внуків до дідів, стверджується на демократичних засадах українства українська культура і українська соборність, до тих пір актуальними залишаються права народу на їх реалізацію й воля кожного інтелігента до праці на вівтар національної нашої ідеї.. Саме тому не втрачають своєї ваговитості слова Симона Петлюри, кинуті в обличчя українофобу П. Струве, що в 1911–1914 рр. виступав проти національної ідеї (таких українофобів у Києві не бракувало. Чого варта книга С. Щоголєва 1912 р. «Украинское движение как современный этап Южнорусского сепаратизма»): «Українству не вперше звикати до репресій: вони загартували його, створили в ньому вже досить велику відпорну силу та гнучкість, що допоможуть нам витримати без особливої шкоди для розвитку нашого національного руху нові спроби войовничого російського націоналізму, увесь його галас і свист»²¹.

Наступальний шовінізм кремлівського ґатунку на шатківниці новітніх інтриг витворює з незмінною тупою затятістю й впертістю увесь капустяний галас і популістське беззубе шамкання. «Нові шляхи виявлення національної думки» пропонував українству Симон Петлюра. Такий він не бажаний для збанкрутілої в Європі Московитії, і саме через те, що він закликав народ до свідомого, стовідсоткового виявлення української самоідентичності. Чи не мав рації знаний просвітитель К. Ушинський, який стверджував, що є конкретно українець, росіянин, німець, француз, і у кожного з них є конкретна історія?! Зрештою, така думка природна, і в ній нема зерна неправди. Але для шовіністів будь-яка стежка в напрямі цієї думки, окрім визнання унікальності Московитії, недопустима… На наше переконання, президент РФ Б. Єльцин відмовився у Біловезькій Пущі підписати один документ про реанімацію Радянського Союзу, виходячи з дуже простого постулату: «Я без України Союзу не бачу...». Який там тандем? Латана сорочка, збанкрутіле поняття отой Союз?.. І навзамін отому феодального закрою більшовицького Союзу —союз незалежних держав? Курям на сміх… «Партнерство можливе між нашими народами лише тоді, коли Москва позбудеться імперських амбіцій», — слушний висновок робить О. Гринів у книзі «Україна і Росія»²².

Народження московського «слов’янського базару» у межах експлуатації слов’янських культур чи насильного євразійського «гуртування» підмінює прапор справжньої консолідації, партнерства слов’ян — фікцією московської першості і вищості. У межах провокацій психологічно нарощуються і зомбуються думки про небезпеку західної цивілізації (В чому вона? У тому, що в Європі люди щасливіше, краще, заможніше живуть? Можуть говорити те, що думають?), робляться міфічно-утопічні спроби втримати на поверхні прогнилої води проіржавілий човен СНД, стіни якого постійно залатують, щоби не пішов на дно.

Слов’янофільство у далекоглядних прогнозах тримає в полі зору далі на прицілі Україну, що вигідна йому як плацдарм для зміцнення московських ідеологем і нарощення їхнього шкідливого впливу в цивілізаційній спільноті. Новий порядок у московському світі передбачає дію «слов’янського базару» — штучного псевдоімперського продукту московської бюрократії. Теорема цього «базару» передбачає відхід від основ західної цивілізації: примус, покору, залякування народу.

Український націоналізм, що має чітко викривлені дефініції у гарячих головах московських імперіалістів від кінокультури штибу Кончаловського, як рівно ж українських москвофілів на кшталт Толочка, — це є насправді те, що російські патріоти називають «любити вітчизну». Ще донедавна не можна було казати «люблю Україну» — дикість для китайця, бразилійця, якщо їм заборонити любити Китай чи Бразилію. У 30–80-х рр. українська література, мистецтво були переповнені лише любов’ю до Вітчизни, ясна річ, радянської, ще донедавна каральний меч КДБ та його опричників висів над головами «буржуазних націоналістів», в яких тільки того гріха й було, що любили Україну та її народ.

А чого варті заяви, що лунали на Євразійському гуманітарному форумі у Московському інформаційному центрі ООН (1992 р., травень)! «Слов’янські народи, і в першу чергу російський народ, тепер повинні виконати велику місію реабілітації індоєвропейської «гіперборейської» традиції… Свята Русь й стала землею першого слов’янофільського руху спротиву нігілізму цивілізації Заходу…». Або майже, як оскомина: «…остання надія на звільнення європейців лягає на віру в слов’янські народи, зосібна в росіян, що здатні відкрити новий цикл в історії європейської культури і цивілізації». Подібні дифірамби підтримуються офіційними «ангелами» Москви.

Діячів української культури виховували у ХХ ст. в дусі пролетарського інтернаціоналізму. Московські фарисеї в цьому ключі любов до «вєлікой нєдєлімой» перетворили на територію власної влади і вигод, а пролетарський інтернаціоналізм залишили «хохлам» як компас у здеморалізованому і збаламученому більшовицькою мораллю соціумі. Пролетарський інтернаціоналізм, однак, розповзся, наче драглі. Тепер постімперіалісти з Москви хапаються за голову. Що наробили? Такий ласий шматок втратили! Ніде поживитися, ні в кого погостювати. (На БАМі хабаря не візьмеш, не погостюєш!). І усе винні оці трикляті націоналісти з їхньою ідеєю суверенності, любов’ю до України, чи Балтії, чи Грузії. Знову з кремлівських льохів витягуються вицвілі гасла про небезпеку українського націоналізму і, як порятунок від цього, про потребу братерського єднання (в ім’я, скажімо, «слов’янського базару»), знову лунають погрози і тривають залякування — свобода для України «нєжелательна», і знову байки про рай «слов’янського базару» нагадують пару з чайника, що кипить на вогні московських внутрішніх болячок і негараздів. Не вийде у Москви із «слов’янським базаром»!

Економічні претензії Росії до України — з прицілом винятково політичним, вони полягають у бажанні позбавити її суверенності. Це поставлено на карту зовнішнього політичного життя Москви. У квітні 2004 р. більшість Верховної Ради України ратифікувала угоду про Єдиний економічний простір, який, на думку Юлії Тимошенко, «був відкритим реверансом української влади в бік російських кланів і фінансово-промислових груп. Віднині не існує жодних розумних перепон на шляху неконтрольованого російського капіталу, що врешті-решт «консолідує» українську економіку з економікою Москви і перетворить нашу державу в локальну зону російського економічного впливу, що не матиме шансів конкурувати на міжнародному ринку самостійно. Пропрезидентська більшість сьогодні опустила залізну куртину перед Україною на шляху інтеграції в цивілізоване суспільство»²³.

Минуло кілька місяців нелегкого для України 2004 р. І Путін на білому змиленому коні прискакав до Києва й давай повчати Україну, кого їй слід обирати президентом…

В історичному моральному аспекті нинішній «слов’янський базар» — це ностальгія за уявною величчю колишнього імперіалістичного СРСР, що в тлумаченні і політичних демаршах його сучасних ортодоксальних інтерпретаторів засуджує демократичне оновлення Росії. В істинному, без комуністичних інтерпретацій і коментарів, тлумаченні той самий тоталітарний СРСР, остання імперія у світі, був в’язницею для багатьох народів. Цей «базар» продається у пляшечках з підсолодженою водою слов’янської «любові-єдності«: мовляв, була слов’янська спільнота (з етнічно-шовіністичними рангами про братерство), мовляв, була могуть однієї великої держави (читай: в’язниці і концтабори), було, мовляв, щасливе життя народу (читай: черги в магазинах, дефіцит елементарних продуктів харчування, товарів, усереднена бідність), і мовляв, був справжній патріотизм (читай: патріотизм кремлівських бонз, що воліє абсолютний диктат замість свободи вибору).

«Слов’янський базар» має історичне коріння — політичну філософію, що сягає джерел слов’янофільства, панславізму, бо вони стверджували статус російського першенства і панування над іншими народами, а також такі стереотипи суспільних діянь, які були вигідні прислужникам імперії на даний період, і, в першу чергу, Кремлю — самодержавію, православію і «народу». «Слов’янський базар» посилається на глибоке коріння філософії М. Я. Данилевського, що була закладена в його праці «Росія і Європа». Той «базар» ліктями торує шлях на тротуарі сучасних складних перебудовчих процесів, він збиває з ніг тих, хто ніби стоїть йому на заваді, ще плутається під ногами цивілізаційних рухів, спотворюючи штибом авантюризму релігійні переконання, завойовуючи екранні, телевізійні сфери, пресу, періодичні видання, естраду, музику, театр, моду — передумови культури. Він, однак, може подолати короткі дистанції, а далі у нього нема економічно-культурного запасу, не вистачає ані духу, ані сил, і тоді кожен, хто тверезо мислить, стверджує для себе просту мудрість, що московський інтернаціоналіст-панславіст просто не вміє будувати чесне життя. У нинішніх форсайтів панславізму є багато спорідненого зі страхом князя Волконського перед поступом української культури, — страхи, бачите, живучі і знаходять сьогодні як нових прибічників «п’ятої колони» в Україні, так і тих, хто її фінансує з Півночі. Особливо небезпечна «п’ята колона», що діє з плацдарму так званої опозиції або реваншу втрачених шовіністично-політичних пільг, — це чиряк на здоровому тілі держави, свого роду мімікрія «слов’янського базару».

Імперіалізація московської культури має наступальний політичний контекст, зігрітий націоналістично-шовіністичними інтригами та істеричними заявами-плачами про месіанську роль отієї самої колись ніби супердержави. Вона здійснює проповідь насильства, шантажу, підступництва, вона провокує розбрат, інтриги і нехтує іншими культурами, мовляв другорядні. Чи не є домінуючі фактори шовінізму основою поступу московизації?!

Імперіалізація культури і русифікація культури —рідні розпусні сестри, які відшукують простір для здеградованих гульбищ, аби набрати більший розгін, стати достатньо впливовими з аргументаціями особливого посланництва, щоб набути політичної ваги в ідеологемі «слов’янського базару».

Імперіалістичний поступ московської шовіністичної культури має силовий характер і позначений войовничим духом рекламованої істерії. Він не визнає компромісів, не приймає інших логічних пропозицій, він проти цивілізаційно-демократичного поступу, він налаштований на політехнологічні бойові риталища, нестримні у загарбницьких цілях. Він — перший, ні, він найперший у спраглій номінації дутої, як гумова кулька, першості і лицемірному вихвалянні власної вищості в усіх ділянках гуманітарного життя. Але люди знають ціну першості, освічені люди бояться, як бджоли диму, що імперіалістичні апетити цієї монстркультури, ігноруючи набуті тисячолітнім досвідом ідеали релігійної цноти, відносин між людьми, норми спілкування, засади щирості й відвертості, провокують правила недовір’я й розбрату. Душею імперіалізму, його демонічною суттю є русифікація, і уся багатовікова історія України, в тому числі останнього десятиріччя незалежності, є яскравим підтвердженням її захисту перед наступом русифікації. На цю тему немало написано, зрештою досить аргументовано доведено її історичну еволюцію у публікації краківського дослідника Володимира Мокрого²⁴.

Пригадуєте Володимира Маяковського?*

А що ми знаєм

про лице України?

Знань

у росіянина

не глибока товщ —

тим,

хто поруч,

пошани мало.

Знають лиш

український борщ,

знають іще

українське сало.

І з культури знань

не широченько:

окрім

двох

уславлених Тарасів —

Бульби

та відомого Шевченка, —

ані з місця руш,

як не старайся.

Притиснеш його —

дурницю зморозить,

викладе весь

вантаж розумовий:

візьме й розповість

зо двоє курйозів —

анекдотів

української мови.

Я кажу собі:

товаришу москаль,

на Україну

жартів не скаль.

Вивчіть мову цю

зі стягів…

У пам’яті багатьох культура русифікації насильницька, зловісний подих її мав своїм вислідом дискримінацію народів, трагізм гулагів, магадансько-колимські знущання над безневинними жертвами, масові виселення селян з насиджених гнізд і переселення їх у сибірські безлюдні місця, де право вибору голодної смерті було для приречених найсильнішою доктриною імперської Москви. Панічний страх у мільйонах сіяла насильницька русифікація — перлина російського «слов’янського базару» в недалекому минулому. Русифікація невмируща! Наче тіло дракона, вона оживає знову і знову, загрожуючи вогненною триголовою пащекою олжі, кривди, лицемірства, замішаного на лицедійстві. Складає списки нових жертв! Прагне їх, шукаючи скрізь і усюди винних! Вона має тенденцію до несподіваних трансформацій, тобто до активізації загального русифікаторського поступу, — русифікація повзуча і небезпечна на тілі державного суверенітету.

В умовах незалежної України русифікація зігріта шовіністичними таблетками двомовності — вимогами про надання державного статусу російській мові, регіональної окремішності — створенням міфів про особливу, винятково окрему сутність певного регіону в територіальному просторі України, — звідси вигуки, зігріті лужковськими, симоненківськими цуйками про необхідність федералізму, що є одним із засобів масованого розкрадання й привласнення державного майна в стилі кушнарьовсько-боделанівських методик «хапай сам, не дай цього зробити іншому».

Як тільки з’являються антидержавні гасла про відрубність, алієнацію* регіону, звідусіль з московсько-кремлівських гульбищ злітаються круки-лужкови, а свої з гнойовищ політиканства вітренківські круки підливають масла у вогонь.

Круки каркають, галасують, каламутять воду… на нашій землі! Круки кружляють у повітрі державної зради. Фактично вони — опертя «п’ятої колони». Як довго літатимуть круки «п’ятої московської колони» на смітниках «слов’янського базару»? Хоча зрозуміло, що літатимуть доти, доки не відроблять своїх тридцять срібляників.

Яке наше ставлення до цього українського крукосмітництва і як довго влада нового президента України гратиме за такої абсурдної ситуації роль апатичного, ніби об’єктивного спостерігача?

Серйозні заяви про потребу захисту державних інтересів зробили народні обранці-парламентарі в грудневі помаранчеві дні згасаючого 2004 року.