Українські науковці і митці

Євген ШАБЛЬОВСЬКИЙ

* Євген Степанович Шабльовський народився у 1906 р. в Камінь-Каширському.

На початку тридцятих років очолював науково-дослідний Інститут Т. Г. Шевченка у м. Києві. У 1935 році заарештований органами НКВС у справі Об’єднаного троцькістсько-націоналістичного блоку, відбув п’ятирічне ув’язнення на Соловках і восьмирічне в інших таборах. У 1954 році був звільнений від заслання і продовжував займатися науково-дослідницькою діяльністю.

Член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (з 1934), лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1979 р.), союзної – ленінської премії (1964 р.).

Більша частина його «наукової» продукції не має тепер жодної ваги.

Помер 10 січня 1983 р. в Києві.

Із совєтських «бивших» скороспілих можновладців, що наряжалися в тогу учених і потрапили потім на Соловки, треба назвати Євгена Шабльовського. Про попередників Шабльовського Щедрін якось сказав: «О сем умолчу: въехал на белом коне, сжег гимназию и упразднил науки».

1932 року, коли захиталось становище Скрипника, а большевицький наступ на Україну розгорнувся на всю силу, з «небитія» з’явився Шабльовський і в царині Шевченкознавства став зіркою першої величини. Високі посади, директорське крісло в інституті Шевченка – усе дістав автор останнього большевицького «откровенія» про Шевченка, того Шевченка, якого «жалюгідні націоналісти Єфремов, Гермайзе, Грушевський, Ніковський, Яворський, не говорячи вже про інших, так скривдили і зфальшували». Ця зірка зійшла тоді, як я вже був на порозі ГПУ. Тож про діяльність його знав тільки з вуст наших людей. Один з моїх приятелів – І. Д. про нього згадує таке:

– Перед виборами нових академіків до Української Академії Наук у вестибюлі конференційної залі академічного будинку (Київ, Володимирська 56) було зроблено виставку наукових праць кандидатів, що їх різні організації рекомендували в академіки. На виставці фігурували праці і проф. Шабльовського, що складалися лише з 2-х газетних статей («Пролетарська Правда») про Шевченка.

Науково-Дослідчий Інститут української мови при Академії Наук або Інститут Шевченкознавства до того часу, як і пізніше, постійно і систематично розгромлювався, його керівників-науковців завжди звинувачувано в націоналізмові й арештовано. Дійшло до того, що вже не було з кого призначати керівників, а керівники мусіли бути з ім’ям академіка. Тож на цей раз ліпшого вченого, «своєї людини», не знайшлось, як проф. Шабльовський з двома газетними статтями.

– Оглядаючи цю виставку з групою науковців, я особливу увагу звернув на праці Шабльовського. Пригадую, тоді була розмова: «Все рівно і Шабльовського, який би він не був просовєтськи настановлений і новоспечений академік, за деякий час заарештують, бо ж бути керівником інституту української мови, потрібно все таки бути українцем, любити свою працю і дбати про розвиток української мови, а цього було досить, щоб стати «націоналістом» і «ворогом народу».

Так воно і сталось. За деякий час Шабльовський, як і його всі попередники по цьому інститутові, опинився на засланні.

Шабльовський був наївною людиною; для того, щоб жити, і то добре жити, їсти «огромный академический паек» – треба насамперед бути не українцем. Але, на нещастя Шабльовського, у пашпорті його зазначалось, що він українець. Тому, як підріс «учений» І. Стебун (справжнє прізвище Кацнельсон, наступник Шабльовського), – Шабльовський мусів лишити директорське крісло й прибути на Соловки.

Був так спантеличений подіями, що так і не прийшов до пам’яти й виїхав з острова з очима здивованого ягняти. Може, Бог дасть, що там, на тих ще несходимих нетрях Воркути, Шабльовський усе передумає, зважить і стане жити й працювати на користь батьківщині.

Матвій ЯВОРСЬКИЙ

* Матвій Іванович Яворський народився в с. Корчмин в Галичині. Вивчав право у Львівському й Віденському університетах. За Першої світової війни був старшиною австрійської армії, згодом сотником УГА.

1919 року лишився в Києві, згодом переїхав до Харкова, де 1920 року вступив до КП(б)У і став офіційним історіографом марксистської історичної школи. У 1920-х роках у Харкові Яворський деякий час завідував управлінням Укрнауки, згодом очолював історичний відділ Українського інституту марксизму, а деякий час весь інститут. Співпрацював з Миколою Скрипником. Рівночасно викладав історію України у вишах Харкова.

5 вересня 1929 року харківська преса оприлюднила допис М. І. Яворського «Про мої помилки в концепції історії України». Після цього «каяття» Яворського обрано дійсним членом ВУАН. Відтоді він працював у Києві, бувши членом президії І Відділу (Історико-філологічного) ВУАН, його секретарем і керівником. Але 1929 року його звинувачено в «націоналістичному ухилі» й усунено з історичного відділу Інституту марксизму, у лютому 1930 року виключено з партії й зі складу ВУАН. Незабаром заарештовано і 1931 року заслано на Соловецькі острови. У неволі перебував під пильним наглядом оперчастини табору, залишався палким патріотом Україні й непримиренним ворогом більшовизму. Розстріляний разом з іншими в’язнями Соловецького табору 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох (Карелія).

Яворський – перший український історик, що пробував укладати історію України за «марксистсько-матеріалістичним законом». Без відповідної фахової практики й достатньої документації його твори позначені ідеологічними маніпуляціями історичних фактів.

Праці Яворського були гостро критиковані в українській національній історіографії за тенденційність і нефаховість (Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип’якевич, Олександр Оглоблин), а з 1929-го також радянською історіографією, яка «яворщиною» прозвала «націоналістичний ухил» в історії. Яворського обвинувачено в ідеологічних помилках: «перебільшенні місця національного питання в революційній боротьбі, ідеалізації дрібнобуржуазних націоналістичних партій» та трактуванні української революції не як частини російської, а окремого витвору українського історичного процесу.

Історик України, «марксист», Матвій Яворський потрапив з Галичини на Наддніпрянську Україну 1918 р., коли прийшла туди німецька армія. Згодом, опинившись у большевицькому оточенні, перейшов на совєтську плятформу, а пізніше став навіть, так скажу, офіційним партійним істориком України. Був академіком.

Як член компартії, М. Яворський обіймає в совєтській Україні високі посади. Коли ж большевики почали нищити українську культуру, потрапив до тюрми.

1930 р. під час партійної чистки, на зборах Яворському було з документами в руках доведено, що він був офіцером австрійської армії і служив там у військовій жандармерії. На Яворському поставлено хрест. Незабаром його заарештовано і заслано на Соловки.

У соловецькому Кремлі ми зустрілись як давні знайомі, хоч у Харкові майже не знали один одного. Яворський цікавився, що робиться серед українських істориків. Коли я йому сказав, що 1932 року не надруковано жодної наукової роботи з історії України, він сказав, що тут немає нічого дивного, бо фактичний розгром української історичної науки почався ще з осени 1929 року, після першої конференції істориків-марксистів у Москві. Він цікавився, як розцінюють його схему й погляди на різні проблеми української історії. Я відповів йому, що на критиці його праць вже заробили неабиякий капітал Рубачі* й іже з ними. Потім розповів йому, що вже з 1931 року на вимогу культпропу ЦК до програм курсу історії України, де ще цей курс читалось, заведено спеціальну тему «Яворщина». Звичайно, з цією темою мучився і лектор і його слухачі; бо починати «Яворщиною» (темою цілком історіографічною) читання курсу історії України слухачами, які не знали історії України, а тим більше української історіографії, було просто неможливо.

Під час цієї розмови я помітив, що Яворський раз-у-раз діставав з кишені маленькі шматочки хліба і їв. Він якось ненатурально зиркав на свої нари. Мені стало ясно. У Яворського була психоза голоду. Уся соловецька громада лікувала його. Ми приносили, що мали з їжі, і Яворський їв, а що не з’їдав, ховав у приголовку нар.

Минуло щонайменше шість місяців, поки вчений видужав. Зрозуміти це може тільки той, кому доводилося так тяжко і довго голодувати, як тяжко і довго голодував Яворський.

Здається, ніхто так одверто не виявляв своєї люті і презирства до енкаведистів і всього, що нагадувало совєти й Москву, як Яворський. Він ніколи не цікавився, як виглядає, ходив завжди неголений, у ношеному роками бушлаті та черевиках фасону «Москва – Мєнськ».

Ніколи і нікого не просив, нічого не домагався, бодай тих вигод, які можливі були хоч би в умовах Соловків. Завжди працював на загальних тяжких фізичних роботах. Приходячи на працю, працював самітно, ні в ким не розмовляючи. Ніколи не цікавився нормою, – працював до повного виснаження. Коли якось запитали його, чого він так заподатливо працює, він відповів: «З люті». І це була щира правда.

Пригадую, як одного разу, зважаючи на те, що Яворський систематично перевиконував норми, якийсь «воспитатель» записав його, бородатого професора, на «красную доску». Треба було бачити Матвія Івановича, коли він побачив своє ім’я на цій скрижалі «чести, доблести й геройства». Зблід, затрясся всім тілом і прожогом кинувся до тієї скрижалі та одним махом витер своє прізвище. «Хто це написав? Я вам посіпаки, блюдолизи, напишу!» – лементував Матвій Івановичі і подався до кімнати «воспитателя». Годинами сидів понуро і не говорив ні з ким ні слова. Раптом зіскакував, діставав грубий зошит і писав. Усе написане на острові стосувалося тільки проблем буття української нації. Він розробляв схему історичного процесу України, працював над загальними проблемами соціології та філософії історії. Це був давній і нестерпний ворог усього московського.

Найкращою ілюстрацією ставлення до Москви і до большевизму була його відповідь на питання, що стояли в анкеті під час всесоюзного перепису людности Совєтського Союзу (здається, на весні 1937 року). Анкета першого перепису була досить широка. Коли Яворського запитали про його підданство, він сказав: «Можете записати китайське, малайське, чи яке ви хочете, тільки не московське, не совєтське». На питання, чи він віруючий і до якого віровизнання признається, – відповів, що віруючий і визнає автокефальну церкву. На питання про партійну належність відповів, що мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії і вважає це за свій великий злочин.

Звичайно, після кожного такого ексцесу Яворський зникав з обрію на один-два місяці в найтемніших льохах під «білим Домом» (будинок управління і «третьої частини» Соловецького острова.) Та ні голод, ні підвали, ні вправність соловецьких жилоправів не могли зломити духу людини, яка вважала себе за того, що завинив перед своєю нацією. Він щиро покутував свій гріх, підносячи голос за розп’ятий народ в оборону України.

Наближався кінець терміну ув’язнення. Яворський і тут лишався вірним собі. Незадовго перед кінцем терміну пише свого славетного листа Сталінові. Лист у копії (нелегально, звичайно) читала вся українська колонія Соловків. Через «третю частину» лист мав потрапити до рук адресата. Лист був короткий, але грізний. Це був убивчий винувальний акт, складений українською нацією в особі свого вірного сина, супроти Москви. Свій лист Яворський закінчував тим, що зрікався права звільнятися з тюрми доти, «доки Україною будуть правити Сталін з москалями».

Як тільки листа цього передано до «третьої частини», того ж вечора Яворського посадили до ізолятора, а через два-три тижні йому оголосили, що «по рассмотрении архива Яворского срок заключения его надо продлить на пять лет со дня оглашения настоящего постановления».

Матвій Яворський просидів в ізоляторі до листопада 1937 року. Вивезено його з острова з великим українським етапом до «спецтабору» в напрямі Ухта-Печора.

Після останнього інциденту з листом до Сталіна хтось із соловчан сказав: «Якщо Матвію Яворському не суджено було красиво жити, то, напевне, зуміє він прекрасно померти».

Михайло РУБАЧ

* Михайло Абрамович Рубач (1899—1980), історик і архівіст, родом з Путивельщини. У 1920-х pp. – редактор журналу «Летопись Революции» у Харкові й завідувач Центрального архівного управління УРСР (до 1930-го), а також директор Інституту історії партії при ЦК КП(б)У (1929—1932).

У 1930-х pp. репресований. Після Другої світової війни – професор Київського університету й старший науковий співробітник Інституту історії АН УРСР. Автор праць з історії аграрних відносин в Україні на початку XX ст. й історії Жовтневої революції та громадянської війни.

Степан РУДНИЦЬКИЙ

* Степан Львович Рудницький народився 3 грудня 1877 р., в м. Перемишль у родині вчителя гімназії Лева Рудницького. Якийсь час проживав у Тернополі, де працював батько. Тут навчався у державній гімназії до 1891 року. Вищу освіту здобув в університетах Львова (де слухав лекції М. Грушевського, був його послідовником), підвищував кваліфікацію у Відні та Берліні. З 1899 року працював у львівських гімназіях.

У 1901 р. здобув ступінь доктора філософії, став членом Наукового товариства імені Шевченка. 1904 року отримав звання професора. 1908-го – професор кафедри географії Львівського університету.

У 1919 р. польська окупаційна влада звільнила його з університету, емігрував до Відня. 1920-го – професор економічної географії Академії торгівлі у Відні. 1921-го – професор географії та декан філософського факультету в Вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова в Празі.

У жовтні 1926 р. емігрує до УРСР, де очолює кафедру топології і картографії геодезичного інституту в Харкові. У 1927-му – організатор і перший директор Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, редактор «Вісника природознавства». Здійснив низку експедицій на Дніпро та Донбас. 1929-го – керівник кафедри географії ВУАН, комісії краєзнавства, Музею антропології та етнографії імені Ф. Вовка.

У 1933 р. заарештований органами НКВД СРСР. Звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації, шкідництві та шпигунстві і за постановою судової трійки колегії ДПУ УСРР 23.09 засуджений до п’яти років позбавлення волі. Покарання відбував у таборі «Свірлаг» (Вепсляндія), на об’єктах Біломорсько-Балтійського каналу (Республіка Карелія), у Соловецькому таборі. В ув’язненні написав дві книги – «Геономія (Астрономічна географія)» (1933) і «Ендогенна динаміка земної кори», рукописи яких не збереглися.

9 жовтня 1937 р. за постановою особливої трійки УНКВД Ленінградської області засуджений до розстрілу.

3 листопада 1937 р. розстріляний у числі т. зв. «соловецького етапу». Місце розстрілу – урочище Сандармох.

Коли я пригадую українську інтелігенцію на Соловках, – у моїй уяві постають передусім письменники, поети, історики, філологи, агрономи і тільки потім – геологи, географи, медики, видатні інженери. Це не випадково, бо головну масу ув’язнених видатних українців-інтелігентів становила категорія так званих «інженерів душ».

Серед найвидатніших українських учених-географів, що потрапили на Соловки, можу назвати Степана Рудницького, світової слави українського географа, що, як і інші, повіривши обіцянкам большевиків і бажаючи створити на совєтській Україні велику школу українських географів, прибув з Галичини (Праги) до Харкова та очолив Науково-дослідний інститут географії. Уславлений учений, посивілий і змучений у підвалах НКВД, десь навесні 1935 року потрапляє до Соловецького Кремля. Тут він живе при так званій першій колонії в темній, вогкій, смердючій камері, куди ніколи не заглядало сонце, яке до того ж на острові було нечастим гостем. Нари з блощицями, важке, аж гірке від махорки, повітря, тут же розвішані мокрі онучі, штани, бушлати, валянки, а навколо холод і голод.

Літня людина, вимучена ще на так званих «слідствах», Рудницький вже ніяк не надавався до будь-якої праці. З самого початку перебування його на Соловках лікарі визнали академіка Рудницького за абсолютно непрацездатного. Його записано до інвалідної команди, де він дуже страждав, як і всі інваліди, від поганих харчів та тяжких побутових умов. Звичайно, в міру можливого, вченому допомагали соловчани-українці, але допомога ця не була постійною й не мала великого значення.

Та, незважаючи на все, старий учений, оточений українською совєтською молоддю, з запалом розповідав тій молоді про проблеми антропології та демографії українських земель. Тримав себе цілком незалежно і ніколи не звертався ні з якими проханнями до будь-якої установи. Точніше сказати, він просто ігнорував ці установи. Неабияку ролю відіграв у консолідації всіх українців на островах. Був центром, навколо якого наддніпрянці й галичани демонстрували свою солідарність і єдність.

Ні про яку серйозну наукову роботу на Соловках не було чого й думати. Це розумів і вчений. Тому лише зрідка можна було бачити, щоб він писав або читав наукову книжку. Він завжди нагадував соловецьким українцям, що вони мають любити, розуміти і знати свою батьківщину; бо «без цього, – казав він, – не будете ні дипломатами, ні міністрами, ні урядовцями, ні порядними українцями».

Іноді старий учений згадував своє минуле, свої широкі знайомства в європейських колах учених і передусім німецьких, де мав не тільки колег, а й друзів. Охоче розповідав про свої книги, що вийшли в світ різними іноземними мовами, про зустрічі та ювілеї. Розповідав і… каявся, що повірив большевикам. В його очах світилась велика любов до батьківщини.

Але Соловки для нашого академіка не були постійним місцем перебування. Наприкінці 1937 року і йому довелося виїхати ще на іншу якусь каторгу. Виїхав у напрямку Ухта-Печора – Воркута, щоб десь на тисячокілометровій віддалі від залізниці, без права листуватися і без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом животіти в якомусь «спецтаборі» для ув’язнених, звинувачених у найтяжчих антидержавних «злочинствах».

Василь БАБ’ЯК

* Василь Васильович Баб’як народився 1895 р., с. Дарсанове, Галичина. Колишній офіцер галицької армії. Відбував полон у Домб’ю. Повіривши більшовицькій агітації, переїхав на Радянську Україну і працював доцентом Харківського політехнічного інституту. Заарештований чекістами 20 січня 1933 р. і розстріляний на Соловках 3 листопада 1937 р.

З учнів академіка Рудницького, одночасно з ним на Соловках, був молодий учений географ і геолог, колишній доцент Харківського університету Василь Баб’як, галичанин з походження, учасник українських визвольних змагань залишившись на Совєтській Україні, він, звичайно, не міг співчувати протиукраїнській «генеральній лінії партії» і потрапив на Соловки. Напевне не пригадую, але, здається, йому записали у справі участь в українській підпільній військовій організації.

Перед арештом це був вродливий, молодий, елегантний чоловік. На острові ж виглядав сумним, рідко голився, ходив у подертому бушлаті. Був нервовий, мовчазний. Спочатку рубав ліс, потім працював на меліоративних роботах, нарешті – в сільгоспі, де довелося разом із ним працювати й мені.

Лише зрідка згадував Галичину. Говорив про бідність галичанського селянства, про те, як тероризували того селянина поляки. Складалось враження, що людина ця так стомилась від мандрів, що ладна податися хоч на край світа, аби мати бодай якийсь спокій. «Я знаю, – говорив він, – що маю скоро звільнятися (він мав усього п’ять років ув’язнення). Мені все одно не дозволять поїхати на Україну чи на Кавказ. Тоді я поїду до Казахстану. Там великі українські колонії. Десь улаштуюсь у тій бідній на воду країні й копатиму для наших людей артезіянські колодязі».

Та це були тільки рожеві мрії. Якось улітку 1937 року Баб’яка покликали до «білого дому» й оголосили, що, переглянувши його справу, якась колегія НКВД СССР ухвалила продовжити термін його ув’язнення ще на п’ять років. Спокійно розписавшись про те, що йому цю новину оголошено, молодий учений пішов і далі копати канави, відклавши ще на п’ять років копати артезіанські колодязі для українців.

Можна сподівались, що по тому, як відбуде свій термін ув’язнення десь там у спецтаборі, куди його вивезли разом з учителем, – він утратить інтерес і до артезіанських колодязів.

Михайло СЛАБЧЕНКО

* Михайло Єлисейович Слабченко народився 9 липня 1882 р., с. Нерубайське, Біляївський район, на Одещині в селянській родині. Через нестатки рано почав працювати на місцевих каменоломнях. З великими труднощами вступив до Новоросійського університету на історичне відділення, а згодом перейшов на юридичний факультет.

Брав активну участь в українському революційному рухові як член студентських громад, РУП (1903), УСДРП (1906—1918).

По закінченні навчання залишився при Новоросійському університеті й 1911 р. дістав наукове відрядження до Німеччини для завершення магістерської дисертації.

1912 р. – повернувся до Росії. В роки Першої світової війни проходив військову службу в званні штабс-капітана. З 1918 р. викладає в різних університетах. Академік ВУАН з 1929 року.

Його наукова діяльність охоплювала майже всі періоди історії України Слабченко – автор 13 великих праць і понад 200 наукових статей, присвячених історії права та господарства Гетьманщини й Запоріжжя XVII—XVIII ст.

Діяльність Слабченка була обірвана в кінці 1929-го, коли його було заарештовано, засуджено на процесі СВУ 1930 р. й заслано на Соловки.

По закінченні терміну ув’язнення деякий час працював бухгалтером тресту «Апатит» (Кіровськ Ленінградської області), проте незабаром переїхав у Первомайськ Одеської (нині – Миколаївської області), де мешкав його син з невісткою та онуком. На початку жовтня 1937 року сина Тараса заарештовано і 28 жовтня того ж року розстріляно. Самого Михайла Слабченка ще на 10 років позбавили волі.

1942 р. з’явилась остання друкована праця вченого – невеличка нотатка «Проложное сообщение о предлетописной Руси» («Исторический Журнал», 1942, ч. 7).

1947 р. – повернувся до Первомайська. Деякий час працював учителем у школах міста, викладав іноземну мову.

1948—1949 рр. – інспектор міського відділу народної освіти. На загальноміській учительській конференції в серпні 1949 року секретар Первомайського міськкому КП(б)У І. І. Ємець у своєму виступі назвав колишнього академіка «фашистом і політичним трупом». За цим було звільнення з роботи.

Останні роки провів у важких злиднях. Помер на вулиці біля станції Голта 27 листопада 1952 року.

Михайло Слабченко – академік і історик України, точніше – економіст, автор чотиритомової «Історії господарства України від Хмельниччини до світової війни», автор блискучої праці – «Соціяльно-економічна організація Січі Запорізької», автор низки талановитих і «дерзаючих» праць, що стали за фундамент для виучування економічної історії України 18—19 століть. Відданий патріот і фактично той, що «Вольний город Адесу», цю твердиню московської експансії, своєю і своїх товаришів невтомною діяльністю перетворив на твердиню української політичної акції та відіграв першорядну ролю в популяризації і в виучуванні Українського «Чорномор’я» і Українського, а не московського «Півдня». Коли сьогодні Одеса є українське місто, то передусім ми мусимо завдячувати Михайлові Слабченкові і його однодумцям, що перші українізували Одесу, яку так боявся втратити московський міщанин, що свого часу так твердо її опановував. Але той міщанин безповоротно таки її втратив, як і Харків. Одеса і Харків були міцними гніздами московського міщанина, але в Харкові був український історик-академік Багалій, а потім Хвильовий, а в Одесі – Михайло Слабченко.

Коли заарештували сина, академік Слабченко, хоч і зажурений, ще приїздив у Київ до Академії. Повернувшись до Одеси, де жив постійно, був заарештований. У березні 1930 року сидів на лаві підсудних на процесі СВУ. Відтоді дістався на Соловки і потрапив до так званого Саватіївського ізолятора, розташованого у скиті й церкві Святого Саватія на великому Соловецькому острові, поблизу «Сєкирної» гори. У тому ізоляторі він і відбув свій восьмирічний термін ув’язнення і звільнився з Соловків наприкінці 1936 року.

Саме перед від’їздом на материк кілька годин був на соловецькому пункті, де я його вперше й побачив. Замучений і посивілий, він не виявляв жодного захоплення з майбутньої волі, бо знав, що перед ним стелеться нелегкий шлях «спецпоселенця» в якомусь глухому закутку Карелії чи Сибіру. Так воно й сталося, як відомо, академік Слабченко був оселений десь на Кольському півострові і жив там аж до війни 1941 року.

Йосип ГЕРМАЙЗЕ

* Осип Юрійович Гермайзе (до хрещення 1900-го – Самуїл-Йосиф Генріх) народився 5 серпня 1892 року в Києві в єврейській родині. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1916). Був членом історичної секції Українського наукового товариства імені Шевченка. Від 1918-го – на педагогічній роботі. В 1919— 1924 рр. – секретар постійної комісії для складання історико-географічного словника української землі при ВУАН, 1921—1925 рр. – член комісії з вивчення громадсько-політичних рухів в Україні. Готував до видання «Коденську книгу судових справ», «Акти про Гайдамаччину». Уклав і видав матеріали до історії українського визвольного руху за часів Першої світової війни. Досліджував історію Гайдамаччини. 1929 р. заарештований за звинуваченням у причетності до «Спілки визволення України» і засуджений на 5 років позбавлення волі з пораженням у правах на 2 роки. Повторно заарештований і засуджений 1937 р. Помер 22.09.1958 р. на засланні.

Він був видатним ученим-істориком, прекрасним промовцем і безсумнівним українським патріотом. Соціял-демократ у минулому, він лишився вірний принципам демократії, лишився вірний ідеї української демократичної революції, ідеї Симона Петлюри і Михайла Грушевського – ідеї народоправної, бездиктатурної, Незалежної Української Держави. Не випадково, що саме він був ученим секретарем катедри «Історії українського народу» при Всеукраїнській Академії Наук і найближчим співробітником Михайла Грушевського після його повороту на Україну. Не випадково і те, що всі наукові праці. Йосипа Гермайзе були щільно пов’язані з проблемами, які ідеологічно були співзвучні ідеям УНР.

Дарма, що Йосип Гермайзе не раз підкреслював, що він марксист. Справді він ним і був, але марксистом він був таким, яких Ленін іменував «ренегатами від марксизму», бо ж концепція диктатури пролетаріяту і класової боротьби та монопартійності була йому так само чужа, як і Грушевському. І недарма з такою увагою і так пильно Гермайзе вивчав Український революційний Рух і в своїх працях, зокрема, в його монументальній праці-історії «Революційно-Української Партії» («РУП»), намагався довести відрубність і своєрідність розвитку Українського визвольного руху. Той рух хоч і мав прибічників диктатурних концепцій, але не вони були домінантними і не до них прислухались українські маси, а навпаки, весь український нарід боровся за Незалежну Трудову Демократичну Україну.

Тому вже на першій конференції істориків-марксистів у Москві, Гермайзе був виключений з числа марксистів, а далі й істориків.

Він був в однаковій мірі і великим вченим і прекрасним організатором істориків серед студентства Київського університету в такій мірі, як для літераторів і моністів в тому ж Університеті був Микола Зеров. Навколо нього купчилась студентська молодь, а його семінар і його студентські позауніверситетські гуртки фактично були організацією СВУ.

Він був близький і добре знаний тою молоддю, його найближчими друзями студентами був Микола Павлушков, Віра Мазуренкова (пам’яті якій по її самогубстві він присвятив працю «Україна і Дін»), Сорочинський і багато, багато інших. Молодь, що оточувала Гермайзе, була молоддю глибоко патріотичною і найкультурнішою з тогочасної української студентської молоді Києва. Разом зі своїм учителем ця молодь опинилась в ГПУ. Деякі з них, як Павлушков, потрапили були на процес СВУ, інші без суду були розстріляні чи так само без усяких судових розправ були зіслані в далекі концентраки.

ГПУ своїми тортурами зломило Гермайзе, і на процесі тяжко було пізнати колишнього полум’яного, з яскраво окресленою антибольшевицькою ідеологією, завзятого оборонця ідей української демократії – трибуна і професора.

Гермайзе здався. Виступаючи з прикінцевим словом, він заплакав, тільки невідомо від чого, – напевне, від страшної наруги над ним і українським народом, що йому він віддав себе всього.

По закінченні процесу і вироку Гермайзе дістав вісім років тюрми, був спроваджений на Соловецький острів, де перебував в одному з таємних, так званому «Савватієвському», ізоляторів. Там він разом з академіком Слабченком, проф. Барбаром, проф. Удовенком, проф. Чехівським і Миколою Павлушковим пробув до 1937 року, коли мав бути звільнений. Особисто я не бачив Гермайзе, бо доступу до ізолятора не було жодного, але я знав, що він там.

Вістки з Савватієвого, як правило, до Кремля приносили проф. Барбар і проф. Удовенко, що, будучи лікарями, час від часу прибували до соловецького лазарету на лікарські консультації в санітарній частині острова. Хоч як пильно за цими лікарями слідкували, проте від них завжди можна було довідатись, – що робиться і як живуть наші колеги в Савватієво, – тим, кому з української громади належало знати. Деякі, хоч і не докладні, відомості про Савватієво мав я від академіка Слабченка, що 1937 року звільнився з Савватієвського ізолятора і був на пересильному пункті.

Микола ПАВЛУШКОВ

* Микола Петрович Павлушков народився 30 квітня 1904 р. в Тулі, де його батько вчителював. Мати Миколи походила з відомого роду Дурдуківських. Після арешту чекістами батька, народного учителя і священика, 1921 року переїхав до Києва, де поселився в дядька по матері – академіка Сергія Єфремова. Навчався у Першій Трудовій Шевченківській школі, якою керував відомий педагог Володимир Дурдуківський. Згодом став одним з організаторів законспірованої організації – Спілки української молоді.

Закінчивши школу, вступив до ветеринарного інституту, звідки його незабаром виключили. Павлушков домігся поновлення, проте потім вирішив далі навчатися в Київському інституті народної освіти на історичному факультеті.

19 квітня 1930 р. став першим заарештованим за звинуваченням в участі у СВУ, «лідером» якої пізніше оголосили його дядька. Виказав тайник зі щоденником Єфремова, але завдяки цьому щоденник і зберігся.

Відбував покарання спочатку в Ярославському політізоляторі, потім у Соловецькому таборі.

Розстріляний 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох.

Він виріс в оточенні культурного і національно-свідомого українського середовища і належав до тої незначної кількости нашої молоді, що була не тілько добре обізнана з нашими національними визвольними змаганнями, а й була цілком готова до боротьби за торжество цих ідей.

Серед студентської молоді Микола Павлушков різко виділявся. Він не тілько не захоплювався «громадськими навантаженнями», але завжди їх відкидав, бо не декларував себе марксистом і завжди виступав проти того катехизису, що ним став Маркс для підсовєтського студентства. Він багато читав і працював, опублікував статтю про Куліша, приготував декілька інших праць до друку, проте ці речі звичайно нічого спільного з офіціяльною совєтською наукою не мали.

Павлушков старанно добирав своїх однодумців, вишукував їх передусім серед вихідців із села, тої хоч мало освіченої, але наполегливої і безумовно ідейної молоді, співзвучної ідейним настроям самого Павлушкова. Тим разом навколо Павлушкова було молоде покоління синів і дочок тих, що склали свої голови або були ще живі і працювали для реваншу, що боролись за ідеї УНР.

Тому ідея Союзу Української Молоді – СУМ, як організація, що мала скупчити навколо себе всю антибольшевицьку молодь в противагу комсомолу, для цієї категорії молоді була звичайно не тільки близька, але й була ідеєю нормального шляху боротьби за Незалежну Україну.

Саме цю молодь і репрезентував Микола Павлушков. І саме за ці ідеї і працю потрапив у ГПУ, а звідти на Соловки до Савватієвського ізолятора. За вироком він дістав 8 років ув’язнення, але коли 1937 року мав звільнятися, його не було звільнено, а навпаки, було додано новий термін ув’язнення.

Особисто Миколу Павлушкова я не зустрічав, але час від часу мав про нього відомості, що він перебував у савватієвському ізоляторі. Треба гадати, що після ліквідації Соловецької тюрми його вивезено в інше місце

Михайло НОВИЦЬКИЙ

* Михайло Михайлович Новицький народився 3 жовтня 1892 р., в м. Ніжин Чернігівської губернії, навчався в Ніжинській класичній гімназії, згодом у Петроградському університеті на історико-філологічному факультеті.

Його праця в галузі шевченкознавства тривала понад 40 років з 1921 р., коли М. Новицький став співробітником Інституту літератури НАН України ім. Т. Г. Шевченка.

Після арешту С. Єфремова (1929) М. Новицький працює у комітеті для видання творів Т. Г. Шевченка при ВУАН.

М. Новицький написав багато шевченкознавчих праць, брав участь у підготовці ювілейного зібрання творів Т. Шевченка у 8 т.

1937 року вченого арештували. Термін покарання відбував у Молотовській області (нині Пермська область) та у таборах «Печерлагу» (Республіка Комі), в’язні якого працювали на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. У м. Київ М. Новицький повернувся у липні 1946 року. З того часу і до кінця життя він працює в музейництві, бере участь у підготовці до друку ПЗТ Шевченка у 10 т. (1939—1964).

Помер 29 березня 1964 року.

На відстані 50 кілометрів від станції Соловець на Манчжурській залізниці, у хащах карельських лісів, є урочище Юрьєв острів, одна з найтяжчих «командировок» Нижнєвигського відділу Бєлбалтлагу. У глухому лісі, на болоті, розчищеному від чагарників, побудовано високу загороду навколо двох бараків. Один з цих бараків був фактично землянкою.

Подавити «зелений» жах, що висів над тими бараками та проймав наскрізь життя «командировки», – зайва річ. Досить сказати, що я знайшов відомого Шевченкознавця М. Новицького в такій норі, що навіть мене, що сім років перед тим поневірявся вже по таких нетрях, пройняв жах.

Новицький сидів у кутку на нижніх нарах. Бліде обличчя йому обросло рудуватою бородою, ніс загострився, очі глибоко позападали. Стан його був дуже поганий. А щодня треба було виходити на роботу. Вечорами іноді сиділи ми й читали «Кобзаря».

Новицький був великий знавець і коментатор творів Шевченка. Він брав Кобзаря і читав «На четверо розкопана висока могила», знав, коли саме, в яких умовах, з ким і де бачив Т. Шевченко «на четверо розковану» могилу. Усе життя нашого генія знав він до найменших деталів.

Було боляче і смішно дивитися на цього «контрреволюціонера», цього кабінетного ученого, що все життя своє присвятив вивчанню творчости нашого поета. Дуже цінні наукові праці його лишились незакінченими, а може, й загинули навіки.

Але того жаху, що бачив цей «контрреволюціонер», було замало. Новицького призначають зимою 1939—1940 рр. до етапу, що мав їхати на будівництво стратегічної залізниці в східній Фінляндії. Це було тоді, коли Совєтський Союз воював з Фінляндією. Становище в’язнів було тоді нестерпне. Мусіли ми, як могли, рятуватися від загибелі. Але такі люди, як М. Новицький, у цій ситуації були безпорадними.

Більш того. Коли його призначили до етапу, я, використовуючи свої можливості старого соловчанина, зробив усе, щоб Новицький не поїхав з етапом. Але Новицький не зумів і цього використати. І коли я, що теж мав їхати, залишився, то він поїхав, бо не міг сказати лікарській комісії, що хворий. А в комісії тій головний лікар, мій давній соловецький знайомий, обіцяв його звільнити, як тільки він скаже хоч слово, що на щось жаліється. Більше, коли справа про звільнення від етапу ще не закінчилась, я не тільки радив, але й показав, де і як можна йому одержати теплий одяг і взуття. Але, як виявилося в останній момент, М. Новицький поїхав з етапом у рваних черевиках і в драному бушлаті, коли температура була нижча від 40° (бо бушлат і валянки у нього там же, де він їх одержав, відняли урки).

Весною 1940 року поверталися з тієї залізниці покалічені та обморожені тисячі ув’язнених, і я дізнався, що Михайло Новицький працює за «дневального» (прибиральником у бараку), де жив інженерно-технічний персонал будівників-в’язнів.

Федір ПУЩЕНКО

* Про Ф. Пущенка читайте далі.

З професором чужих мов Федором Пущенком я познайомився лише на Соловках, хоч до арешту він, як і я, жив у Харкові і працював у різних інституціях.

На острові він виявив себе дуже порядною людиною, жив страшно нужденно і тільки за нашою підтримкою зводив якось кінці з кінцями. Працював як і всякий солідний професор, єпископ, академік чи поет, звичайно, сторожем коло складу.

Пущенко знав не тільки європейські, а й кілька мов Близького та Далекого Сходу. Об’їздив увесь світ і сливе все життя провів у подорожах. Крім того, був винятковим майстром оповідати. Цілими вечорами ми, було, слухаємо його оповідання про Австралію, Азорські острови, Індію, Соломонові острови тощо. Якось, сміючись, говорив:

– Попрошу, мабуть, батька Сталіна, щоб замість Соловків відправив мене на Таїті; що то за чудесний острів! Які там чудові жінки, хоч би на старість одружитися з котроюсь!

– Так ви ж одружений, – зауважили йому слухачі.

– Ну, що ж з того, що одружений? Адже ж у мене дружина японка, а то була б ще таїтянка.

На запитання якої не знає мови, говорив: «Знаю всі, крім російської». Він мав цілу школу на острові, кільканадцять груп, де читав лекції з різних європейських і неєвропейських мов. Про свою «справу» ніколи не оповідав. Цілком несподівано, улітку 1937 року, його вивезено літаком з острова, як говорили, до Москви. Що було з Пущенком далі, не знаю.

Іван ШАЛЯ

* Іван Шаля (Шаль) народився у 1893 в с. Журахівка на Прилуччині. Після закінчення Петроградського університету (1916) працював інспектором народної освіти в Переяславі, потім у Києві, з 1920 року – викладач Київського, з 1926-го – Кубанського педагогічного інституту. При розгромі українських інституцій на Кубані (1933) заарештований і засланий. Автор (разом із П. Горецьким) найпопулярнішого і найґрунтовнішого на той час підручника «Українська мова» (8 вид., 1926—1929).

Арештований 13 січня 1933 р., засуджений 24 серпня 1933 р. на 10 років.

«Отбывал наказание в Кеми и в Соловках, содержался на лагпункте Анзер…

Приговорен: Особой тройкой УНКВД ЛО 9 октября 1937 г.

Приговор: ВМН. Расстрелян 3 ноября 1937 г. Место захоронения в Карелии (Сандармох)».

Професора української мови в Краснодарському педагогічному інституті – Івана Шалю, добре відомого українському громадянству своєю граматикою, написаною разом з П. Горецьким, НКВД приєднало до згадуваного вже мітичного «Союзу Кубані і України». Опинившись на засланні, Шаля спершу потрапив не на великий Соловецький острів, а на поруч розташований острів Анзер. Там він, власне, й перебував аж до «великого ісхода» українців із Соловків.

Хоч був ще не старою людиною, він дуже тяжко переживав таборовий режим. Багато гіркого випив він, працюючи на силі. Згодом він працював за бухгалтера чи рахівника і якось уже тяг ярмо. Розбитий і хворий вибув він із Соловків з українським етапом.

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ

* Протокол: «Левицкий Василий Иванович

Родился в 1902 г., г.Харьков; украинец; образование высшее; «Сельхозгиз», литературный редактор. Проживал: г. Харьков.

Приговорен: ОС НКВД СССР 26 марта 1936 г. Приговор: 5 лет.

Заключенный Соловецкой тюрьмы особого назначения. Приговорен: Ос. Тр. УНКВД ЛО 25 ноября 1937 г.

Приговор: ВМН Расстрелян 8 декабря 1937 г. Место захоронения – г. Ленинград».

Науковий співробітник Інституту історії української культури в Харкові Василь Левицький прибув на Соловки десь у 1935 році разом з цілою групою українських науковців і письменників.

Молодий, здоровий і активний, він від початку не давався біді й прикладав усіх зусиль, щоб жити не гірше за інших, віддаючи мінімум каторзі – максимум використовуючи для себе. Живучи в Кремлі, він був найближчим до Олекси Слісаренка і завсіди дбав не тільки про себе, а й про нього. Чи дістати картоплі, чи чогось іншого – всі ці справи лежали на В. Левицькому, який нагадував школяра з давніх бурс. У даному разі Слісаренко посідав позицію дяка-пиворіза.

Мені випали з голови двоє прізвищ – одного аспіранта катедри інституту історії марксизму в Харкові й другого якогось незначного українського поета. Той аспірант-історик походив з Канади, був порядною і свідомою людиною, другий – десь походив з Наддніпрянщини. Раптом того українця з Канади кидають до підвалу під Білим домом. Через деякий час – «слідство і суд». Виявляється, що в якійсь компанії він висловлювався досить гостро проти совєтського режиму, а в тій компанії знайшовся «стукач». Там же був присутній і поет. Зрештою, на «суд» викликали й поета. Той, перелякавшись, ствердив те, що говорили «стукачі».

За весь час мого перебування на каторзі це був перший випадок свідчень українця проти українців, про це заговорив увесь Кремль. Левицький з цього приводу вимагав щонайменше пустити «поетика» ловити рибу у святому озері.

Та трохи згодом, коли було багато ув’язнених на подвір’ї Кремля, Левицький якось зустрів того поетика. Він, мов несамовитий, схопив того за петельки і, труснувши переляканого насмерть «свідка», громовим голосом запитав: «Та як же ти смів оббріхувати порядну людину?» Переляканий поет щось промимрив, що він боявся, щоб його не кинули до ізолятора, що він не брехав, а сказав тільки «правду».

«А, правду?!» – спалахнув Левицький і, з презирством плюнувши бідолашному «свідкові» в обличчя, пішов геть.

Так жив собі Левицький, читаючи Шамісс, крадучи картоплю, уникаючи роботи.

Петро ГРЕБІННИК

* Петро Васильович Гребінник народився у 1899 р. в Луганську. Закінчив аспірантуру в Харківському інституті літератури. Працював доцентом, завкафедрою української літератури Краснодарського педінституту. Співавтор низки підручників з української мови та літератури.

Заарештований 1933 р. як учасник самостійницької контрреволюційної організації «Союз Кубані та України». Засуджений 22 серпня до восьми років виправних таборів. Покарання відбував на Соловках, на будівництві Біломоро-Балтійського каналу. За сфабрикованою справою про фашистську організацію отримав додатковий термін – 10 років (скасований 1939 р.). Подальша доля невідома.

Колишній аспірант Харківського науково-дослідного інституту Т. Шевченка, а потім доцент української літератури Краснодарського педагогічного інституту, Петро Гребінник, належав до тієї категорії нашої інтелігенції, що з селянською упертістю намагалася гнути свою лінію і без бою не здавати позицій.

Ще дорогою на Соловки, на так званому «Морсплаві», Гребінник бере жваву участь у всіх справах української громадськости. Це людина зі свіжою головою. Серйозно і вдумливо ставився до всього, що діялось навкруги, і був шанований в українській громаді на Соловках. Якийсь час Гребінник працював на загальних роботах, а потім вивчився самотужки на бухгалтера і був до самого виїзду з острова бухгалтером «Рибпрому».

Гребінника не вивезено разом з українським етапом, як не вивезено й мене, що, очевидно, сталося через недогляд якогось урядовця УРЧ («учетно-распределительная часть»). Я був щасливий, коли вже в другому етапі, коли нас трусили, зустрів Гребінника. Разом ми виїхали й на материк, щоб їхати в тому ж напрямку, що й перший етап. Але сталися якісь зміни, і цей етап по двохмісячних переговорах перекинули до Біломорсько-Балтійського табору. Не буду описувати того жаху, що нам довелося зустріти на цій «тверді». Досить сказати, що після тяжких мандр по різних «спец» і «штрафкомандіровках» зустрілись ми знову у Сосновському госпіталі для ув’язнених. Він – з назавжди зіпсованим серцем, я – з двобічним плевритом, крупозним запаленням легенів і нефритом. Після госпіталю Гребінникові щастить дістати роботу в бухгалтерії на Сосновецькому таборовому пункті, куди згодом з його допомогою дістаюсь і я. Це було наприкінці 1938 року.

Та не довго довелося Гребінникові працювати у тій бухгалтерії. Мусів сісти з цілою групою в’язнів до ізолятора. Ще перед цим було кілька «фашистських» процесів на Сосновецькому пункті. Гребінник за задумом ІІІ частини мав очолити ще один. Звичайно, Гребінник ні в чому «не признався», а своєю поведінкою на «суді» сприяв провалові його. Він із залізною логікою доводив «суддям», що увесь «процес» – звичайнісінька провокація, що всі «свідчення» – брехня і що він себе ніколи і в ніякій мірі винним не визнає. Проте, вислухавши в’язня, «суд» покарав його новим десятирічним ув’язненням, і в серпні 1939 року Гребінник з ізолятора знову прибув на Соловецький пункт з новим терміном ув’язнення.

Громом серед ясного неба був для в’язнів договір Німеччини з СССР 1939 року, але цей договір урятував Гребінника. Усі вироки по так званих «фашистських» процесах, ще не затверджені на момент підписання договору, скасовано. Отож і Гребінникові відновили старий термін ув’язнення та перекинули з Сосновця до Майгуби. У Майгубівському таборі він знову працював за бухгалтера. У січні 1941 року кінчився термін ув’язнення Гребінника, але звільнено його чи ні – не знаю, бо втратив з ним усякі зв’язки.

Ананій ЛЕБІДЬ

* Ананій Дмитрович Лебідь народився 11 січня 1898 р., у м. Веркіївка Ніжинського повіту на Чернігівщині.

У 1900 р. його батьки переїхали до Чернігова, де батько працював вихователем в земському сирітському домі, а також разом із М. Коцюбинським в оціночно-статистичному бюро Чернігівського губернського земства.

У книзі «Реабілітовані історією. Чернігівська область. – Чернігів, 2012» з дослідження Тамари Андрійчук довідуємося деталі біографії А. Лебедя та протоколу його допиту в НКВД від 14 травня 1935 р.:

«Вопрос: В какой политической атмосфере Вы воспитывались?

Ответ: В моей семье всегда господствовал украинский разговорный язык и украинофильство. Еще в детском возрасте я начал принимать участие в черниговской «Просвите», а когда она в 1909 р. была закрыта, я рос под влиянием семьи Коцюбинского, известного украинского писателя, на квартире у которого продолжали устраиваться детские вечера. Это продолжалось до 1913 года, когда умер Коцюбинский» [4, Т.3, арк.17—18].

Батько А. Лебедя був близьким знайомим і С. Єфремова. Він листувався з ним, С. Єфремов зупинявся в їх родині, коли бував у Чернігові, про що дізнаємось із його щоденників.

По закінченні Чернігівської гімназії в 1916 р., здібний гімназист Ананій Лебідь, вступив до Петроградської політехніки. Після Лютневої революції, в травні 1917 р., був рекрутований О. Керенським в армію і направлений в Петергофську школу прапорщиків, де і пробув до Жовтневого перевороту. Всі столичні плани юнака було зруйновано, він повернувся в батьківський дім до Чернігова. В грудні 1917 р. служив у Київському юнкерському училищі при Центральній Раді. Літом, в період Гетьманщини, служив у Чернігівському окружному суді перекладачем (володів українською, російською, польською та французькою мовами). Осінню 1918 р. навчався в Київському університеті на історико-філологічному факультеті, а в кінці 1918 р. повернувся в рідний Чернігів, де і завершив свою освіту в 1922 р. на словесно-історичному відділі Інституту народної освіти.

Ананія Лебедя як успішного студента по закінченню навчання, залишають на роботі в ЧІНО викладати українську мову та літературу. Але ця сторінка біографії його була дуже коротка. Особова справа викладача ЧІНО датується 14.03.1924— 28.09.1924 рр. І має лише два документи. Наказ №319 від 14.03.1924 р.: «Поручить руководство кружком для изучения новейшей украинской литературы до конца текущего учебного года Ананию Лебедю с 15 марта с. г. ректор Воробьев». І другий документ: «Звільнити з посади лектора ЧІНО Лебедя А. Д. з 1 вересн 1924 р. Підстава: розпорядження ректора. Ректор Щербаков» [6, спр. №3976].

Така коротка викладацька кар’єра пояснюється тим, що в Чернігівському інституті народної освіти змінилося керівництво. На місце ректора нова влада призначила В. Щербакова, для якого на перший план були висунуті не професійні, а ідеологічні та політичні чинники. І службові неприємності розпочалися не в одного молодого здібного викладача, а і в іншої «старорежимної» професури.

Вже в часи навчання в ЧІНО, Ананій Лебідь працює в 1919—1922 р. в Чернігівському етнографічному музеї ім. Тарновського на посаді спочатку емісара, а з 1920 р. – помічника завідувача відділом рукописів. Тут А. Лебідь працював над архівами П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського та над архівом Чернігівського жандармського управління. В 1923 р. 25-річний молодий науковець, був запрошений С. Єфремовим співробітником комісії з видання пам’яток новітнього письменства при ВУАН.

В 1921 р. в Чернігові була організована група молодих письменників, котрі збирались на квартирі художника М. Жука, щоб обговорити художні твори своїх членів. Ананій брав у них найактивнішу участь. На їх творчі вечори, за його свідченням, неодноразово приїжджав П. Тичина, критик Іванов-Меженко. Група розпалась в 1923 р.

В чернігівський період свого життя юнак бере активну участь в і в роботі Чернігівського наукового та етнографічного товариств.

У 1924р. в житті А. Лебедя розпочинається нова сторінка – він переїздить до Києва, вступає до аспірантури на кафедру літератури в інститут Т. Г. Шевченка.

Особливо плідно в ці роки А. Лебідь працює над аналізом творчості М. Коцюбинського, якого він знав особисто, з яким разом працював і товаришував його батько. Амбітним задумом молодого літературознавця було повне, а не вибране видання творів М. Коцюбинського. Він планує 13-томне видання творів, але долею йому судилось здійснити цей задум частково. В 1928—30 рр. виходить лише п’ять томів задуманого видання, його призупинили після арештів по справі «СВУ».

Все принципово зміниться після 1929 р. Справа «СВУ» не оминула родину Лебедів: був заарештований батько і чоловік сестри. Сам А. Лебідь в 1929 р. теж був заарештований по цій справі, але за браком доведених звинувачень, після семимісячного ув’язнення, був засуджений на 3 роки умовно. Це зламало всю його подальшу кар’єру. За свідченнями сестри Юлії, її брату не давали плідно працювати після арешту по справі «СВУ».

Через 6 років, 20 квітня 1935 р. Ананій Лебідь був заарештований вдруге. Під час арешту у нього, окрім цінної бібліотеки (3 тис. томів) буде вилучено 6 папок з рукописами: (№1. Літературні роботи, №2. Рукописи М. Могилянського, №3. Літературні роботи і музейні матеріали про М. Коцюбинського, №4. Літературні роботи А. Лебедя, №5. Літературні роботи і музейні матеріали, № 6, 7. Щоденники М. Могилянського). На сьогодні ці матеріали не виявлені, що є неабиякою втратою для нашої культури.

Слідство триватиме більше 9 місяців. На одному із допитів А. Лебідь скаже: «Меня удивило, что после убийства т. Кирова в опубликованных списках расстрелянных и репрессированных за террористическую деятельность было так много известных имен украинских писателей».

Під час слідства він мужньо спростовує алогізм звинувачень, підписує кожне свідчення, веде записи по ходу слідства, на відміну від більшості заарештованих по цій справі не визнає себе учасником терористичної групи, але це його не рятує, бо він грає за правилами з тими, для кого вони не писані. Співкамерник у доносі свідчить: «Лебедь ответил, что бессилен бороться с «провокацией» НКВД, приготовился к худшему и будет молчать до конца».

Цей же стукач наводить сюжет, який, на його думку, мусить бути компроматом на підозрюваного, а насправді є компроматом на тодішнє НКВдиське керівництво, яке просто забирало собі майно арештованих.

«В отношении тов. Балицкого Лебедь приводит следующую инсинуацию: у высланного за агитацию против снесения Михайловского монастиря проф. Макаренка осталась большая библиотека ценных книг по истории искусств, за целость и сохранность которой поручилось НКВД. Спустя некоторое время после отъезда из Киева Макаренка, по словам Лебедя, к нему явился заведующий антикварным магазином на Фундуклеевской, известный среди писателей и научных работников под кличкой «Мотя» и рассказал ему, что к нему в магазин пришел сын или племянник Балицкого и предложил купить историю искусств Мутера и сказал, что еще может принести целий ряд книг для продажи. Издание Мутера «Мотя» купил за 200 руб. и заверил Лебедя, что эти книги из библиотеки проф. Макаренко, в укупорке которой он сам принимал участие».

У постанові від 8.08.1935 р. зазначено, що слідство завершено і передано в прокуратуру. Підсудних звинуватять, що «націоналістична діяльність ними проводилась на літературно-науковому та педагогічному полі», до компрометуючих фактів біографії було зараховано і роботу в комісії ВУАН, яка визнавалась оплотом українського націоналізму, і те, що в своїх працях про М. Коцюбинського А. Лебідь зображував його не революціонером-демократом, а націоналістом, естетом та європейцем.

Він єдиний не визнає жодних звинувачень (на суді від звинувачень відмовиться і Л. Митькевич). Однак це не допомогло, трибуналом 1—4 лютого 1936 р. їм, як «активним учасникам контрреволюційної терористичної організації», було визначено міру покарання: 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна.

У червні 1936 р. етап прибув на Соловки.

П. Филипович на допиті свідчить: «Аресты националистов, снятие их с работы, Лебедь расценивал как преследование украинской интеллигенции, убеждая других, что это участь всех представителей украинской интеллигенции… После расстрела террористов Косынко и др. Лебедь заверял меня, что они не террористы, и говорил, что напрасно я вообще принимаю на веру все то, что пишут о различных процессах».

Його співкамерник-стукач у своєму доносі зазначає: «Лебедь считает, что проведение большевистской украинизации является самой возмутительной профанацией и очковтирательством, с возмущением подчеркивает, что Соввласть занимается разгромом украинской интеллигенции».

В іншому його доносі читаємо: «Лебедь возмущается содержанием полит. арестованых тепер, противопоставляет содержанию при царском режиме, когда их кормили свежими овощами. Лебедь повторяет дикую позицию, что академика Михаила Грушевського отравили, а потом вокруг его похорон создали шумиху».

Надзвичайно цікавою і тверезою є його ставлення до колективізації та причин голоду в Україні в 1931—1932 рр. Це питання, як свідчать матеріали слідства, широко обговорювалося в колах української інтелігенції. Так, у протоколі допиту А. Лебедя від 17.07.1935 р. читаємо:

«Вопрос:…Вы изоблечены в том, что в 1932 году, обсуждая мероприятия Сов. власти Вы в контреволюционных целях доказывали, что политика колективизации ведет к гибели широких крестьянских масс…Что Вы можете показать по существу контрреволюционых суджений о гибельности колективизации для крестьянства?

Ответ: Разговор, который Жигалко характеризует, как розговор о колективизации действительно имел место… Жигалко и Рыльский начали рассказывать о фактах голода на селе и в дальнейшем весь розговор касался голода на Украине. Я высказал мисль не являются – ли эти факты доказательством срыва политики колективизации, хотя сведения об РСФСР говорили об обратном. Считал, что ответственна за этот голод Сов. власть. Разговор имел характер обмена мнений по вопросу о голоде, который всех волновал и никаких конрреволюцыонных целей не преследовал».

У жовтні 1937 р. справа «терористичної групи Зерова» була переглянута Ленінградською трійкою НКВД без підстав та пояснень. Вирок було замінено на розстріл, який був виконаний стосовно А. Лебедя 8.ХІІ.1937 р.

Ананій Лебідь на соловецьку землю ступив з групою українських письменників та вчених і від самого початку не міг погодитися з дикою несправедливістю, що його, як він уважав, невинного, раптом заслали на острів жаху і смерти. Блідий, з утомленим обличчям, він сидів мовчки межи колегами. Коли ж починав говорити, говорив різко і пристрасно. Відчувалося, що був невдоволений своїми колегами по Київському НКВД; і хоч стримано, але інколи скаржився, що через слабодухість не витримали, як і більшість, енкаведистських тортур, і що всі пішли по лінії визнання себе «контрреволюціонерами», «шпіонами», «диверсантами» тощо.

Справляв враження наївної людини чи удавав наївного в оцінці ситуації, в якій перебувала українська підсовєтська інтелігенція. Ніби не розуміючи, що незалежно від того, був він і його товариші «контрреволюціонерами», чи ні, їх мусіли заслати на Соловки, бо всі вони були свідомими українцями. Ананій Лебідь серйозно і по-діловому роздумував та писав довгі прохання до Москви, в яких намагався переконати високих совєтських «достойників», що він не винен, і просив переглянути справу та звільнити його з каторги.

Коли мені доводилося говорити з Лебедем на цю тему і висловлювати свій погляд, він ніяк не погоджувався, що цілий уряд, усе керівництво Совєтського Союзу можуть стати на шлях фізичного нищення української інтелігенції. На острові спочатку працював на різних, переважно на сільськогосподарських роботах, а згодом став телефоністом в управі транспорту. Просиджував по 12 годин коло телефону. На цій роботі був аж до кінця 1937 року, коли разом із іншими його вивезено з острова.

Мені доводилося не раз сидіти в його кімнаті і розмовляти на різні теми. Коли заходила мова про проблеми української культури взагалі чи літератури, зокрема, – він завсігди говорив з піднесенням. На Соловках написав роботу про Чехова і саме в ній виявив себе представником та ідеологом третього стану – «різночинців». Коли говорив про них, відчувалося, що ті чеховські герої були йому близькими, бо й сам він, як казав, хотів боронити інтереси того третього стану.

«Українська інтелігенція – це третій стан; бо ми кров і тіло народу, ми – селяни, робітники чи ремісники; і тільки цим можна з’ясувати, що українська інтелігенція, нова українська інтелігенція доби революції, за такий короткий і важкий час лишила на сьогодні колосальний доробок у творчості хоч би таких найвидатніших її представників, як Хвильовий, Курбас, Куліш, Вишня, Петрицький і багато інших. І справа не йде, – говорив він, – тільки про літературу й мистецтво. Йдеться про всю українську культуру, бо за цей час ми мали не тільки видатних математиків, як Михайло Кравчук, а й своїх географів, геологів, хеміків, аеродинаміків і т. д. Усі вони тільки селяни й робітники, бо земля наша чиста від усякого нетрудового елементу».

Так, сидячи коло телефону, Ананій Лебідь, на далекій півночі своїми думками і мріями жив на сонячній Україні. Його єдиним Богом, в якого вірив, була Україна – наша, хоч не своя, земля.

Олександр ЯНАТА

* Олександр Алоїзович Яната народився 28 травня 1988 р. в м. Миколаєві у сім’ї садівника. По закінченні Київського політехнічного інституту працював агрономом у Криму і Харкові, 1917-го – секретар Українського Військового Комітету Південно-Західного фронту, з 1928-го – у Києві, викладав в університеті й був секретарем Українського наукового товариства та одним із засновників «Українського ботанічного журналу»; з 1928 року був ученим секретарем Сільськогосподарського наукового комітету України (СГНКУ) та керував його ботанічною секцією і редагував «Вісник сільськогосподарської науки». Після ліквідації СГНКУ 1928-го – професор сільськогосподарського інституту в Харкові, там організував і очолював Інститут прикладної ботаніки й Інститут рослинництва.

У 1921—1925 роках був головою ботанічної секції ІУНМ, котра працювала над укладанням Словника ботанічної номенклатури. У словнику кожному видові здебільшого відповідає кілька (іноді до сотні) народних назв-синонімів. Для майже двох тисяч видів рослин і грибів наведено близько 8 тисяч їх українських назв. Фаховий рівень словника був дуже високий. Українська ботанічна номенклатура, що її використовують тепер, ґрунтується, головним чином, на доробку укладачів цього словника.

Лише частина праць Янати з’явилася друком, зокрема, його визначник «Флора України» вийшов щойно після його арешту й не під його прізвищем (як 1 том «Флори УРСР»). Загалом його перу належить близько 500 публікацій. Переважну більшість утрачено. Його найфундаментальніші праці, насамперед з народної ботанічної номенклатури, Наталя Осадча-Яната вивезла до Сполучених Штатів, де й видала.

15 березня 1933 року постановою президії Української сільгоспакадемії О. А. Янату за «протягнення» буржуазних теорій у галузі «боротьби з бур’янами» звільнено з роботи в Інституті захисту рослин. Того ж року заарештований. Кілька років відбував покарання на Соловках, де в таборі працював агрономом-фітопатологом сільгоспу й намагався проводити наукові дослідження, шукаючи способів ефективної боротьби зі шкідниками рослин. Вивезений із Соловків 1937 року. 1938-го загинув на засланні на Колимі.

Я не був знайомим «на волі» з професором Янатою, відомим ботаніком і керівником одного з науково-дослідчих інститутів рослинознавства. Лише на острові дізнався, що він якийсь час був членом партії. Згодом фортуна зрадила його і він опинився в колишній обителі Святих Зосими і Саватія. Я знав його на острові років з чотири. Увесь той час професор працював у першому сільгоспі, зокрема на СОПі «Соловецькое опытное поле».

Треба сказати, що на соловецьке сільське господарство витрачено не один мільйон совєтських карбованців, а надто тоді, коли з легкої руки Мічуріна в Совєтському Союзі поширилася психоза культивувати південних рослин на півночі. На Соловках завжди перебувало багато висококваліфікованих агрономів, садівників. Немає чого дивувати, що в лабораторії і на досвідній станції СОПу професор Яната знаходить багато цікавого матеріалу і можливостей.

Призначений на агронома-фітопатолога сільгоспу, він з головою поринає у ті проблеми. До того ж з найдавніших часів головним ворогом соловецьких городів була капустяна муха. Отже, треба було якось практично й теоретично розв’язати проблему боротьби з цим шкідником. Але як?

Яната, як і всі звичайні ув’язнені, жив у брудній камері, де панував завжди крик і гамір, регіт і плач. Щоб працювати науково, Яната добирає такого способу: повертається з роботи дуже акуратно, з’їдає належну йому порцію «баланди» і негайно лягає спати. Тільки о першій годині ночі, коли всі вже сплять, він устає, дістає свою скриньку, сідає за стіл і працює до ранку. У нього були тисячі нотаток (і то все на картках!), систематизованих і в певному порядку складених. Мав грубі теки дрібно списаного паперу, де були записи температури, опадів, величезну кількість описаних досвідів.

Три місяці я спав поруч з професором і за цей час не чув від нього три слова. Років зо два спав поруч нього Слісаренко. Але й з ним за цей час Яната так само майже ніколи не розмовляв. Ніколи ні з ким не говорив, нікому не дорікав, нікому не перечив і нікого ні про що не розпитував. Був зовсім самітний, увесь світ йому заступили оті капустяні мухи та інші шкідники й хвороби соловецьких рослин. Ніяких особливих нагінок на нього не було, і так він жив, живлячись «баландою» та мріючи про відкриття способів боротьби зі шкідниками рослин.

Управа острова була в курсі занять Янати і при систематичних обшуках ув’язнених досить коректно поводилася з професором і не рилась у його картках. Тільки раз, як мені розповідали, один з обшукувачів зацікавився і запитав:

– Што ето ти, старик, всьо пишеш?

– З розпорядження начальника острова пишу дослідження про капустяну муху.

– Ага, ето значит и такая муха бывает; харашо, если бы ты, старик, написал об етой проклятой мошке, – прямо в глаза, гадость, лезет.

Присутні сміялися з таких учених розмов, а вчений тим часом обережно ховав свої скарби. І ось, коли, здавалося, що все йде гаразд, якось, у вересні 1937 року, увіходить до камери начальник колони й кричить:

– Яната! Немедленно с вещами!

Мов грім серед ясного неба вразив професора цей оклик: «с вещами» та ще й «немедленно». Йому щонайменше потрібний день, щоб усе написане і зібране добре запакувати.

– Це ж жах! Це абсолютно неможливо! – заволав професор, сів і пальцем не повів, щоб зібрати свої «вещі».

Бачучи таку справу, начальник колони пішов і повідомив, що Яната не може «немедленно» зібратися. За якихось п’ять хвилин прийшло на допомогу двоє дебелих тюремників. відіпхнули професора від його речей, вкинувши в мішки все жужмом – папери з гербарієм, старі черевики з картками. Зв’язали, поклали собі на плечі й понесли.

– Следуй за нами! – крикнув один з них. Наш ботанік, навіть не попрощавшись, розгублено пішов за конвоїрами.

Куди саме відправлено професора Янату з острова, – так ніхто й не довідався.

Микола НАРУШЕВИЧ

* Про М. Нарушевича, як і про інших згаданих тут письменників, читай далі.

Року 1930 Управління наукових установ НКО УССР організувало в Харкові двотижневий семінар наукових працівників музеїв України. Там я познайомився з Нарушевичем, автором книжки про Вінницю й тодішнім керівником історично-побутового відділу Вінницького музею. Це була скромна й віддана справі людина. Багато вклав праці і знання у створення чи, власне, доведення того музею до стану наукового закладу. Звичайно, не було чого й думати, щоб Нарушевнч міг у тому музеї довго триматися, мусів поступитися місцем і не просто піти, а дістатися Соловків.

Якийсь час спочатку Нарушевич перебував у Біломорсько-Балтійському таборі, куди хтось з його родичів привіз йому сина Льонка, бо дружина кудись зникла. Уперше, мабуть, соловецька тюрма побачила не тільки батька-в’язня, але й сина нев’язня на становищі ув’язненого. У всякому разі, до перетворення Соловків на тюрму особливого призначення, Льонок жив разом з татом в одній камері і був предметом уваги всієї соловецької громади. Найбільшими друзями Льонка були Микола Зеров і Олекса Слісаренко, які не тільки провадили з хлопцем всілякі розмови, а й брали участь у різних іграх, які вигадував Льонок.

На острові була школа для дітей енкаведистів та збройної охорони, і начальник видав наказ, щоб Льонка, як вільного, надіслали до тієї школи, відповідно його одягши. Хлопчисько почав ходити до школи, але ні діти енкаведистів, ні сам Льонок не мали охоти зав’язувати між собою приятельських стосунків, і Льонок із школи негайно повертався до Кремля. Так цей в’язень добув на острові до червня 1937 року, а потім його відправлено з острова, уже без батька, невідомо куди. Батько працював на сільськогосподарських роботах і дуже переживав розлуку з сином.

Згодом покинув острів разом з українським етапом і сам Нарушевич.

Микола ЗЕРОВ

Він був, безперечно, найяскравішою постаттю на Соловках. Поет і професор, знавець античної поезії, перекладач римських поетів, – прийшов на Соловецький острів, не одриваючись від улюблених своїх тем і авторів. Здавалось, не відчував він трагізму свого становища, і те, що опинився на острові в колишній обителі Святих Зосими і Саватія, нічого в ньому не змінило, так само як лишався незмінним духовний світ ченця, що з якоїсь Волоколамської пустині переходив доживати життя до суворої, похмурої Соловецької обителі.

Коли сірого весняного дня побачив я його уперше на Соловках, був він у своєму «професорському» капелюсі, з незмінним пенсне і з властивою йому щирою усмішкою. Миколі Костьовичу дали заступа. Бригадир сказав, де і скільки він повинен скопати землі. Зеров пішов на свою дільницю. Десь об обідній порі, ходячи на цих же полях, натрапив я на професора, що сидів собі на камені й читав Верґілія чи Катулла. Я привітався. Ми ще раз потисли руки.

– І всі ми будем там, – надійде мить остання,

І в човен кинуть нас, як діждемо черги,

І стрінуть нас до вічного вигнання

Понурі береги, —

продекламував я.

– Так, так, – каже професор, – мене завжди вражали ці рядки. Це для всіх епох. Це вічна поезія.

– А як же сьогоднішня норма? Ви ще й не починали працювати? – питаю.

– О, ні! Як же, пробував. Он, бачте, разів, мабуть, 8—10 копнув. Та, знаєте, тут не земля, а камінь, та ще якимсь чортополохом поросла. То я собі, голубе, пригадав оте латинське прислів’я, де сказано – «Хай не квапиться бути героєм той, хто не родився ним», – та й сів оце спочивати.

Посидівши трохи, пішов я далі, а зустрівши Степана Запорованого, який був у цьому господарстві за агронома, попередив, щоб сьогодні й надалі мав на увазі Зерова і не лишив його без «пайки».

На щастя, Миколі Костьовичу не довелося довго по тих нетрях поневірятися: через два чи три місяці його влаштували «по блату» в Соловецькій бібліотеці. Згодом він навіть пробував читати доповіді. З виступів його пам’ятаю лекцію про Пушкіна. Слухав я її, і шкода мені стало свого професора. Від Зерова, що зачаровував колись усіх своїм словом, лишилась тільки ерудиція, але не було вже ні яскравого слова, ні певности, що світилась йому колись в очах. У Києві був поет і професор, тут же лишився тільки професор. Лише від 11 год. вечора і до п’ятої ранку, коли в’язні спали міцним сном, Микола Зеров був поетом. З олівцем у руках сидів він у кутку коло «нар» і перекладав римських поетів. Брався іноді за англійців. Перекладав кілька поезій Пушкіна.

Пригадую ще одну розмову з ним:

– Знаєте, – каже – з дитинства полюбив я російську поезію.

Я вчепився за цю фразу. Довго говорили ми на цю тему і згодом перейшли до питання про мистецьку критику.

Микола Костьович висловив думку, що «мистецька критика є ніщо інше, як літературними засобами організований мистецький смак критика». Він любив ділитися своїми думками з іншими, коли-не-коли читав свої переклади, охоче всім допомагав вивчати латинську мову. Довгими, нестерпно довгими половецькими ночами читав нам свій прекрасний переклад «Енеїди» Верґілія. Люди подивляли незламний дух поета й ученого, який на краю світа міг творити. Творити захоплено і наполегливо.

1937 року глухого соловецького вечора по всіх камерах бігали конвоїри й кричали: «Такой-то! С вещами!» Похапцем хапав кожен свій «одр» і, поцілувавшись з приятелем, простував за конвоїром. Збирали всіх коло північної брами соловецького Кремля. Далі вели до порожніх бараків сільгоспу, де провадився попередній трус в’язнів (у порті був ще передостанній обшук, а останній аж на материку «Морсплаві»).

Не можу твердити, що роботи Зерова загинули, але що рукопис у нього забрано – це безперечно. Думаю, що загинули вони, як загинули праці професора Янати, дбайливо вирвані аркуші яких валялися коло місця трусу. На «Морсплаві» групу, що з нею відплив Зеров, ще раз обшукали, відібрали власні, нетаборові речі, одягли всіх лише в таборовий одяг, пообрізали ґудзики та позабирали пояси. З посиленим конвоєм поїздом кудись вивезли. Уже в січні 1938 року, коли я був на тому самому «Морсплаві», відібрані у в’язнів цього етапу речі розкрадали «урки» та вільнонаймані енкаведисти.

Думка, що Микола Зеров загинув біля Мідяної гути, недалеко від Ленінграду, – малоймовірна. Не міг він, мені здається, там бути. Що ж до його літературних праць, то нема майже підстав думати, щоб їх приєднано до архіву «дела… з. к. Зерова М». Слід гадати, що всі вони загинули…

Павло ФИЛИПОВИЧ

Павло Филипович – у минулому поет Зорев, що з вибухом революції повернувся до рідних берегів і посів помітне місце між українськими неоклясиками. Непоганий поет, жива літературна енциклопедія, український професор – літературознавець, він, звичайно, не міг не потрапити в лабети ГПУ. Для арешту його досить було хоч би того, що він покинув російську поезію й повернувся до батьківської стріхи.

Складалось враження, що тюрма й Соловки ні на кого не вплинули так, як на Филиповича. Виглядав змученим, розбитим і розгубленим, як ніхто з його товаришів. Завжди був похмурий і самітний. Працюючи на важких фізичних роботах, прикладав усіх зусиль, щоб виконати норму; але це йому, звичайно, не вдавалося. І щастя його, що з допомогою соловецьких українців досить швидко врятувався від тих робіт.

Перебуваючи в Кремлі, працював трохи в бібліотеці. Іноді читав доповіді на літературні теми, – бліді, сухі лекції. Але читав, бо мусів читати: це було легше, ніж рубати ліс чи копати канави на меліоративних роботах.

Серед товариства його майже ніколи не бачили. Любив самотність. Самотній ходив навколо Успенського собору в Кремлі й годував чаєнят. Найбільше ж любив читання. Безперечно писав і перекладав, але ніколи перед широким колом, хоч би близьких людей, не читав тих творів. Хіба зрідка дуже близьким людям.

Усе написане на острові, так само як і в інших, загинуло, бо покинув острів разом з українським етапом наприкінці 1937 року. Про нього, як і про Зерова, писали, що помер коло Мідяної гути. Думаю, що припущення це – малоймовірне і безпідставне.

Євген ПЛУЖНИК

Євгена Плужника, молодого талановитого письменника, автора «Днів», «Недуги» і «Рівноваги», заарештовано було тоді, коли він був уже безнадійно хворий (на туберкульозу). На острів привезли його умирати. Він не міг уже працювати і ліг до Соловецького госпіталю. З того госпіталю, навесні 1936 року, незважаючи на всі спроби з боку української соловецької громади йому допомогти, його винесли мертвим. Могила Євгена Плужника на Соловках відома, бо з його смерти ГПУ не робило таємниці, як це робилося, звичайно, в інших випадках.

Лесь КУРБАС

1917 року Лесь Курбас писав: «В нашій літературі ми бачимо… зворот великий, єдино правильний, єдино глибокий. Цей зворот – прямо до Європи і прямо до себе, без посередників і без авторитетних зразків».

Пишучи так про нові шляхи розвитку української літератури, Лесь Курбас ці ідеї не тільки проголосив, а й у галузі українського театру – блискуче і переконливо здійснив. Він поставив українське театральне мистецтво, в повному розумінню цього слова, в рівноправного і рівнозначного члена театрального мистецтва світу. Ми, сучасники великого майстра «Березіля», не тільки не оцінили цю талановиту постать українського ренесансу 20-х років, а навіть не наблизилися до вивчення того доробку, що його полишив цей титан української мистецької культури.

Окупант уживав всіх заходів, щоби таки зігнути, поставити на коліна Леся Курбаса, але, переконавшись, що тими методами, якими він поставив Тичину, Рильського і Бажана, не може поставити на коліна Курбаса, мусів його послати на Соловки.

Коли на Україні настав нестерпний терор, Лесеві Курбасеві порадили краще від гріха виїхати до Москви і не мулити очей ГПУ. Він так і зробив: не тільки виїхав, а, здається, ще й став режисером якогось театру в Москві. Та занадто видатна це була постать, щоб випала вона з поля зору «недремлющего» ока ГПУ. Довелося нашому режисерові міняти театр на Бутирську тюрму в Москві.

Слідство тяглося довго. А в цей час всякі совєтські писаки змальовували в газетах Курбаса, як страшенного контрреволюціонера, націоналіста й фашиста. Слідчі старанно передавали Курбасеві до камери всі ті газети, щоб в’язень переконався-таки, що до театру йому повертатись не видно, що він уже не вийде з тюрми. Домагались «зізнань». Він може сказати, що хотів забити Сталіна чи збирався зняти повстання. Можна ще було заявити, що був «шпіоном». Словом, яку хоче ролю хай вибирає, чи всі разом, бо в Бутирській тюрмі та на Луб’янці режисером було ГПУ, а він Курбас міг виступати тільки як артист. Не знаю, «признавався» Курбас чи ні, – проте на Соловки прибув він з багатьма «пунктами» 58 статті, що стосувалась «контрреволюційної діяльности».

Відомого режисера не послали, правда, одразу на важкі фізичні роботи. До того ж йому заборонено виходити за Кремль. А що на Соловках тоді функціонував таборовий театр, то Курбас став у ньому за режисера. Працював тут доти, доки театр навесні 1937 року не закрито. На острові було кілька видатних українських і російських акторів, яких і використовувано у тому театрі. Тяжко сказати, що було легше для Курбаса: працювати на сільськогосподарських роботах чи бути за режисера в соловецькому театрі. Постійними відвідувачами його були енкаведисти та «соцблизкие» на чолі, звичайно, з начальником острова Пономарьовим. Не тяжко уявити собі становище в цьому тюремному «Храмі Мельпомени» славетного українського режисера. Через те він, мабуть, скоро й посивів. А тут ще прибув на Соловки якийсь ленінградський режисер з вірмено-грецьким прізвищем і почав писати на Курбаса якісь доноси. Курбасом почала цікавитись «третя частина». Мусів триматися обережно, обминаючи хитро розставлені ворогами пастки. Треба було якомога звужувати коло своїх знайомств.

Другу половину 1937 року, аж до від’їзду з українським етапом, Курбас нічого не робив, бо з того часу всіх нас, за невеличким винятком, посаджено на суворий режим.

Де Курбас сьогодні, не знаю, як не знає й досі ніхто, крім ГПУ—НКВД, де перебуває увесь той український етап 1937 року. Була в газетах вістка, ніби Курбас живе на терені Карелії, в межах Біломорсько-Балтійського табору, і працює на якійсь річці за перевізника.

Це неймовірна річ. Хто знає «пункти» 58 статті, які йому пришито, та умови, за яких український етап докинув Соловки, – той напевне скаже, що Курбас не може працювати за перевізника. Його, як і всіх інших його товаришів, треба шукати десь в районі Ухта-Печора-Воркута чи далі.

Микола КУЛІШ

Славного «драматурга Миколу Куліша, зацькованого ще на «волі» і згодом засланого і посадженого до другого соловецького ізолятора, у Кремлі ніхто не бачив. Він був хворий на туберкульозу і по суті не жив, а поволі умирав у тому казематі. Уживали ми різних способів, щоб йому якось допомагати харчами або чим іншим, але з того нічого не вийшло, за винятком двох чи трьох разів, коли пощастило передати масло та яблука.

Дарма, що наш драматург був тяжко хворий, його не дозволили перевести до госпіталю. До кінця 1937 року був ще живий, і ніхто не може сказати, чи він виїхав з острова у 1937 році. Треба думати, що в зимі 1937— 1938 року ще лишався на Соловках і, як був живий, то, мабуть, вивезений 1938 року навесні. Але куди і як – цього не знаю.

Олекса СЛІСАРЕНКО

Відомий український поет і прозаїк Слісаренко ніколи не впадав у розпач і всією своєю поважною постаттю, своїми глибокими очима і сивим чубом якось мимохіть викликав до себе симпатію. Коло нього було затишно. Був завжди привітний. Його усмішка була завжди щира, а мова, навіть тоді, коли говорив про страшні, нелюдські й дикі справи, була завжди спокійна, перейнята тонкою іронією чи легким французьким гумором. Ніколи ні на що не скаржився. Не говорив, що голодний, хоч і хотів їсти, і ділився всім, що мав. Коли його запрошували, не відмовлявся і завжди тримав себе щиро, по-товариському. Зовні нагадував «сенатора на покої».

Як прибув на острів, спочатку працював на парниках. Йому доручили ходити за квітами, і він виконував це блискуче, з неабиякою старанністю. «Люблю контрасти, – говорив, – Соловки – квіти». Та згодом став за сторожа на одному із складів сільгоспу. На посаді цій безпорочно прослужив до від’їзду з острова.

Ніхто тими складами не цікавився. Довгими соловецькими вечорами сиділи ми і розмовляли про різні справи. Нелегко сьогодні пригадати, про що саме говорилося тоді, але говорилося багато й про все. Іноді й про те, про що не час іще писати. Згадували минуле, переоцінювали цінності. А згадувати було про що, як і думати та передумувати, бо пройдений шлях був довгий, важкий і непростий.

Слісаренко, як і більшість нас, не жалів за тією так званою «волею». «Мені здається, – говорив він, – що для того, щоб людина стала порядною, чесною і відданою нашій справі, і треба потрапити до цієї обителі. Саме в оцих снігах невилазних, нетрях, ущерть набитих благородними кістками наших попередників, що під шелест сумних соловецьких сосен замучені, заснули тут вічним сном, тільки тут збуваємося ми наших забобонів і починаємо дивитись на справу українського буття по-справжньому». Коли-не-коли писав вірші, новелі, віршовані листи до дружини. Любив дружину і завжди говорив про неї тепло і лагідно.

Його погляди на родину, державу, суспільні взаємини майбутнього базувались на найбільшому розвиткові особистої ініціятиви людини та сильному державному проводі. Свої літературні роботи читав друзям і був винятково толерантним у критиці написаного іншими. Залюбки говорив про українську літературу, про шляхи нової української літератури. Завжди підкреслював важливість створення новітньої української новелі, безжурного, легкого жанру. «Досить філософії і політиканства. Треба писати новелі, цікаві змістом, які б прищеплювали нашій людині любов до життя, до творчости. Читач мусить спочивати, читаючи нашу книгу. Література, театр, мистецтво, філософія, наука, церква, родина і всі національні організації майбутнього – мусять бути побудовані так, щоб вони виховували в нашому народі пошану до нашої землі, повагу до себе, як нації, безоглядну відданість батьківщині, чесність і необорну мужність». До російської культури і літератури ставився аж надто стримано, підкреслюючи її азіятсько-теократичний характер.

Одного разу написав баляду про сторожа кладовища, що грає в шахи разом з померлим літ триста тому козацьким ватажком, якого вважали за чаклуна. Кладовище, хмари, осокори, каплиця і хрести – все бере участь у шаленій, відчайдушній грі чаклуна зі сторожем. Якщо виграє Дід, то стане молодим, розумним, красивим і багатим; програє – мусить лягати в домовину замість козака-чаклуна. Дід двічі виграє, чаклун благає ще й утретє зіграти і обіцяє до молодости й багатства додати ще й мудрість, знання найвищих таємниць світу. Помолоділий і здоровий, розумний і багатий партнер-сторож підіймає надгробну плиту і пропонує чаклунові повернутися до домовини. Він утретє не гратиме. З гуркотом зачинилась домовина над козаком-чаклуном.

Білого червневого вечора сиділи ми цілою групою й читали газету «Комуніст». Газета раз-у-раз почитувала ім’я Олекси Слісаренка. Ми сміялися.

Передова й усе майже число газети присвячене було роковинам смерти Горького. Газета рясніла епітетами «героїчний, великий, світовий і т. д. Максим Горький». А великим став Горький, головно, через те, що, як писалося в передовій газети, «учив і закликав письменників викривати ворогів, під якою б машкарою вони не переховувалися. Цього вимагає наша партія. Це є священний наш обов’язок. Але далеко не завжди здійснюють цей обов’язок наші письменницькі організації. Хіба не показовий для характеристики цієї політичної сліпоти і безтурботности, яка тут виявляється, той факт, що мізерна троцкістсько-авербахівська і націоналістична агентура в українській літературі – всі ці сенченки, щупаки, коваленки, колесники* так довго і безкарно орудували на літературному фронті».

Данный текст является ознакомительным фрагментом.