№ 3

Покази.

Рік народження 1901-й 29 червня.

Мешканець Черніговської губернії.

От напишу Вам про те, як катують та знущаються комуністи над українцями та иншими народами, як кубанцями, та кавказцями, бо я там деякий час мешкав і там мене заарештували. А це було так: як я жив на Черніговщині, то у нас був повстанець Петренко, а носив назву Орел, то і я був у тім загоні. Ну все ж таки, скільки не боролись проти московських наїздників, но не сила наша була подолати цих кривавих катів, що знущались над Україною та над нашими батьками та братами, то прийшлось шукати собі виходи, хто які міг, тай розійшлись. Я таким чином, попав на Кавказ; тут я здибався зі своїми земляками українцями, що працювали на залізниці; були вони з Київщини та Поділля. Був К… К… Б… це був старшина Українського війська. От вони і мене пригорнули до себе і начали ми працювати вкупі. Часто приходилось нам сумувати по своїй неньці Україні, дивлячись на ту неправду, що комуністи роблять. До нас ще приїхав один українець із Таврицької губернії – Кость Головко. Тут ми почали працювати в своєму гурткові. Б… пішов був, у свій час, разом з українським військом закордон. Та комуністична влада пустилась на хитрощі, оголосила свій маніфест, що всім тим подаровано, хто повернеться з закордону до С. С. С. Р. Таким чином повернувся добродій Б… На Україні йому посади не було. Приїхав він на Кавказ, та не довго прийшлось тут працювати. Прийшли чекісти, арештували за те, що він українець, а діточок бідних та дружину вигнали на вулицю з хати. Скільки він не казав чекістам, що йому подаровано те, що було, то чекісти одповідали йому: «Тобі та всім таким, як ти, не дарується. Ми даруєм на папері, а не на ділі». І засудили його на Соловецьку каторгу.

Ми остались на залізниці працювати дальше. Головко Кость, це була людина освічена, мав зв’язок з тією організацією, що працювала про визволення України з-під гніту московського. От і ми й єднались до такої організації. І так заарештували нас 7 чоловік. Нас всіх привезли до Ростова в Д. П. У. і кинули кого куди. Ми з Костею попали в один підвал. Як зайшли ми у цей льох, а там людей, один на одному, як оселедці в бочці, та все кавказці. Стіни мокрі, на долі вода, діл цементовий. Води нарочито напускали чекісти для того, щоб людей мордувати. На добу дають 300 гр. хліба та чашку окропу. От прийшов кат тай став питати, хто за що сидить. Від кожного була відповідь: «не знаю». Звичайно, – не знають. Тим, що сидять по 3 або 4 місяці без допиту може я і не повірив би, що задарма, але ж треба вірити, бо, наприклад, цей М…, що з нами арештований, він зовсім не знав про нашу організацію, а за те тільки заарештований, що він близький земляк з Головком.

Просидів я три місяці в Д. П. У. І порахувати не можна було скільки за цей час ті криваві кати розстріляли там невинних людей. І стріляють так: укинуть у льох, посидить тиждень або 2, та й забирають удень на допит, а вночі стріляють. Як вийдеш вранці у двір, то побачиш скрізь кров людську і все стріляють людей вчених. А одної ночі взяли кавказців 26 чоловік, яких теж постріляно. А як з кого знімали допити, то дуже тяжко було переносити. От як, наприклад, брали мене: візмуть у 8 годин ранку і роблять допит до 12 годин вечора; як начнуть мордувати, то сидиш до тих пір, поки од тяжких мук у очах пожовкне і звалишся на діл, то тоді підіймуть; але вдруге не хотів би такого допиту. Один раз беруть мене на допити, начинає мене мордувати цей же самий слідчий, що і раніше допитував, по прізвищу Рашал. Мордував, знущався, як сам хотів із своїми допомогачами, коли ускакує помішник начальника Д.П.У. Зверєв та як узявся за мене: «тобі, каже, захотілося Вільної України, то ми таким даєм волю 8 золотників в потилицю»! Я йому одказав: «хіба людей можна стріляти?» То він, як підскочив, тай каже: «для нашої влади перестріляти вас половину, то ніякого не має значіння; нам дорога комуна, яку треба нам удержати, а вас хватить!» І прийнявся катувати мене, то я тільки опам’ятався в підвалі, коли Зверєва коло мене вже не було. Таким чином, через три місяці кінчився мені допит. Московська Колегія дала постанову: Головка Костя та Грушенка розстріляти, а нам по 5 та по 10 рік Соловецької каторги. Та й перевели нас до в’язниці, а з в’язниці одправляють у Соловки. Тут цих бідних людей кубанців та кавказців стільки було, що, як приходилось спати, то лягали по черзі, бо на кожну людину не приходилось шість вершків місця для того, щоб лягти спати. Сиділи люде у в’язниці за те, що не могли виконати податків. За такі справи багато стріляли, та зсилали у Соловки на 8 або 10 рік. Дітей та дружину теж забирають та висилають теж на висилку у північний край. Так з українцями, кубанцями та кавказцями.

1930 ріку нас 800 чоловіка вивезено з в’язниці. Відпроваджувалось таких ешелонів на Соловки 3 на місяць. Приїхали до станції Званки Петроградської губернії; там чогось довгенько стояли наші невільники. Туди ще приїхало 2 потяги із сімействами, усі українці. І цих бідних малих діточок без батьків, та матерів везли на погибель у холодну північну тайгу, їх везли в дуже важкому стані: голодних і голих. І цим бідним дітям не доведеться бачити своєї України, своїх батьків та матерів, бо тих давно вже москалі зкатували за те, що не схотіли продати останньої корови та тими грішми затулити комуністам пельки, а своїх діток оставити без ложки молока!

Як довезли нас до міста Кеми, тут чуєм команду: «Вилітай, як пробка з вагона». Та як ускочило у вагон 2 собаки лютих із рушницями та й давай полювати, як ударять з двох боків, то цей бідний дядько з дверей вагона летить аж під одкос. Радий би скорше встати, але ж і там б’ють та приказують: «Соловецький лагір назад живих не пускає»! Людина молода та ще кріпка, то ще скоро встане, але ж тут не всі молоді, а були такі, що мали по років 80, а то і більше, – тим тяжко було вставати. І от поставили нас на комісію. Приходить лікар і кричить: «Ноги у всіх є, руки теж є, ну здорові!» Та й повели нас на лісозаготівлю. Ішли ми 180 верст, то за цю дорогу прийшлось декілька товаришів оставити, бо як чуть пристав, не має змоги далі іти, ну, то давай же його молотити.

Прийшли ми вже на вказану командіровку, де застали чотири сотні невільників і всі, як один – українці. Був я на 3-х командіровках аж під містом Ухтою і на кожній командіровці по кількасот невільників і все українці, і була частина кубанців. І отут я вже надивився, як знущаються над українцями. «Урок» був 28 дерев зрізати з кореня, а з кожної деревини виходить 3 колодки і кожну колодку треба обстругати. Це давалось трьом чоловікам. За цю працю одержиш 2 фунти хліба та юшки з гнилої риби та іще грошима коп. 20 або 30 за тиждень. Гроші ці тільки мають право ходити в лагері. Були там маленькі лавочки, а купити в них нічого не купиш. Хоч що і було, то не продають – бо треба їм годувати тих собак, що нас розстрілювали. Робили так: коли прийдем із праці в годин 11 вечора, поки одержиш їжу, то ляжеш спати, а коли ще і не ляжеш, то чуєш звінок, і вскакує Димидов та Яловенко, це були самі луччі кати і собаки, з добрими киями та самопалами, та й давай шанувать цих бідних людей, так, що опам’ятається не скоро. Котрі хорі, то киями докотять до лікаря, а той питає: «Голова на плечах є?» Хворий відповідає: є. «Ну, як принесуть голову у руках, а не на плечах, тоді звільню від праці»!

Хто не виконав уроку, той тяжко карався: роздягають до спідньої сорочки та ставлять на мороз і кажуть: «кричи, філон (засланець, що свідомо і уперто не виконує уроків. (Ред.): не виконав урока». Той і кричить, аж доки не впаде, тоді дають йому таку одежу, щоб вітер не затримався, і у карцер, а там і начнуть поливать ізверху холодною водою; це за те, що не хоче допомагати виконати п’ятилітку. І таких мало остається живих. А одягали так, як хоч і мені самому прийшлось пересвідчитись. Прийшов я, правда, у чоботях, та, як ноги були в мене дуже пухлі, – у чоботи не входили, – то дали мені лапті та й кажуть: «тобі не слід і давати, бо ти ще й не заробив!» Були такі звірства: розстріляють людину, або киями заб’ють, покладуть біля кухні, щоб кожний бачив та боявся їхнього знущання. Подивишся на цих небіжчиків, та аж волосся дибки стає, вже і їжа не бере, а чекаєш, що завтра і тобі це буде. Попрацював я тут немало з своїми земляками і начав їх питати, цих старих дядьків, за що їх так тяжко карають. То якого не спитаєш, все за контрреволюцію. Я питаю, – за яку контрреволюцію? Такі старі та й ще неписьменні! То вони розказують: один за те, що кабана зарізав та шкіри не зняв, – пришили контрреволюцію, другому за те, що теличку продав без дозволу голови сельради. І кожний за це попав в Соловки саме менше на З роки. Де хто продав мішок хліба на ярмарку, то за це дають 10 років або розстріл, а майно конфіскують в державну користь, дітей же і дружину висилають на висилку в Архангельську або Вологодську губернію. За «зрив хлібозаготівлі» розстрілюють і кажуть, що це другим буде прикладом.

Як кончили лісозаготівлю, (це була праця сезонова), то нас відправили на Ухтинський шлях, що прокладений від Кеми до Ухти на українських кістках. Прийшли сюди і думаєм, що трохи полекшає, а воно навпаки, ще погіршало, бо заставили возити землю тачками у білий світ. Це для того роблять, щоб скоріше винищити українську людність. От іду я один раз цим шляхом, коли дивлюсь на сосні написано: «Спіть, товариші, кріпким сном!» От я питаю десятника: «що воно таке написано»? «Це тут побиті люде лежать!» Але на ту хвилину близько ката не було, що нас стеріг, то ми підійшли ближче до сосни, підняли мох, а там лежить чотири чоловіки. І поки дійшли до призначеного місця, то таких могил прийшлося багато зустрінути; навіть по чоловік 10 в одній такій ямі, що їх ще не поїли лісові звірі. Цей десяцький показав мені багато таких могил, де заснули навіки наші українці, бо він весь час на тому шляху працює і все бачив, що там робилось. За останні часи прибуло сюди з Києва та Катеринослава багато студентів. Вони розказували що за Єфремову організацію (СВУ) дуже багато розстріляли: стріляли не сотнями, а тисячами самих освічених студентів, а ці, що прибули в Соловки, то кожний дістав від московських посіпак по 10 років каторги. Над політичними каторжанами знущаються гірше, як знущались до того часу. За те, що я написав, як катують комуністи наших українців, клянуся вам святою присягою і клятвою, щоб мене Господь покарав в моєму житті, якщо це неправда, що я повідомляю.

І так рушив я в далеку дорогу, бо не хотів померти в лютого ворога в лапах і, хоч довго прийшлось в дорозі, та й ще одному терпіти голод і холод, а все ж таки Господь не забував мене і допоміг мені прийти через три тижні у Фінляндію. Це, що написано мною є правдиво, за що даю святу присягу перед Господом Богом та Христом і святою Євангелію, що наклепів не писав, за що власноручно розписуюся.

Ф…

Данный текст является ознакомительным фрагментом.