Передмова до третього видання

Передмова до третього видання

“Націоналізм”, який вийшов першим виданням (з друкарні 00. Василіян у Жовкві) в 1926 році, виступив з ідеологією, яка рвала з цілим світоглядом драгоманівського “демократизму” і соціялізму Маркса-Леніна, пересякнутого отрутою москофільства. В тій книзі автор розвивав думки, які ширив перед 1-ою Світовою війною, як у Київськім “Слові”, у брошурах “Модерне москофільство” і “3 приводу одної єреси”, виданих у Києві, “Сучасне політичне положення нації і наші завдання” (відчит на студентськім з’їзді у Львові), під час 1-ої світової війни – “Українська державна думка і Европа” (вид. в Берліні, Винниці й у Львові), “Міжнародне положення України і Росія”, “Культура примітивізму”, “Мазепа і Мазепинство” (у Києві і Черкасах) по 1-ій світовій війні – “Підстави нашої політики” та у львівськім “ЛНВ-ку”.

Основні ідеї “Націоналізму” були передусім антитези драгоманівському “малоросіянству”. Трактованню України як провінції Росії, що претендувала лише на деякі “полегші” культурного й соціяльного характеру “Націоналізм” протиставляв ідею політичної нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно – повне протиставлення цілому духовому комплексові Московщини, під оглядом соціяльним – неґація соціялізму. Це була повна антитеза “гермафродитському” світоглядові тодішнього демосоціялістичного українського провідництва.

На питання “ЩО?” “Націоналізм” відповідав: незалежність і повний сепаратизм, підкреслення останнього в антиципації майбутніх гасел “федерації”, “самостійности”, але… в рамках “общего отечества”, Росії. На питання “ЯК здобувати свою мету?” “Націоналізм” відповідав: боротьбою; національною революцією проти Московщини; не шляхом “порозуміння” чи “еволюції”.

Ці тези були цілковитою антитезою драгоманівства і соціялізму, бо ідеологія Драгоманова уймалася, ним же самим, в його “гимні”: “Гей українець просить не много…”. Ідея “Націоналізму” замість “немного” – ставляла “все”! Замість “просить” – жадає і здобуває. Також дальшу драгоманівську мудрість (з того ж гимну): постулят “любови”, “ко всім словянам”, а в першу міру до москалів, як до “старшого брата”, що мав вести інших, “Націоналізм” відкидав як наївне і шкідливе капітулянство. За питанням “ЩО?”, “Яка мета нації?”, і за питанням “ЯК осягти її”?, на третє питання – “ХТО має це довершити?” – “Націоналізм” відповів: людина нового духа. Якого? Духа протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції ХХ-го віку з “рабським мозком” і “рабським серцем” (слова І.Франка). Роз’їдженому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому в своїх думках “Націоналізм” протиставляв незнаючу сумнівів віру в свою ідею, в свою Правду, (крикливо окреслену противниками як “догматизм”, “односторонність” і “емотивність”). Літепло-сантиментальній любові до “рідної неньки”, любові спокою та ідилії протиставив “Націоналізм” патос шевченкової, не роздвоєної, “одної любови” до своєї нації, її великого минулого і її великого майбутнього (що противники таврували як “фанатизм”). Нарешті хитливій волі тієї інтеліґенції, “нетвердій в путях своїх”, задивленій в “обставини”, тобто в ту чужу силу, яка їх створила, протиставив “Націоналізм” безкомпромісовий войовничий дух, примат його сили над силою матерії (що було в очах противників пустою “романтикою”, браком “реалізму”). Крім того, в окремім розділі “Націоналізму”, протиставлено євнухському “реалізмові” ту містику, без якої всяка політика мертва; містику, яка є джерелом життя нації та її сили.

“Націоналізм”, як і твори автора, що вийшли перед тим, викликали різку реакцію як у московськім політичнім світі (в Державній Думі, в пресі, П.Мілюков, В.Ленін, та інші), так і серед нашої інтелігенції, лівої і правої. Ліберальна “Украінская Жизнь” і соц.-демократичний київський “Дзвін” осудили самостійницько-сепаратистичні ідеї націоналізму як “шкідливі” і “нереальні”; осудили ці ідеї також і монархісти (“Хліборобська Україна”), що мали за програму “союз” України з Московщиною. Большевицька преса й досі, майже сорок літ по його появі, веде озлоблено-брехливу кампанію проти ідей “Націоналізму”. Демократи, соціялісти й совєтофіли нападають на “Націоналізм” за “гітлеризм”, тоді як у 1926 році, коли він був видрукований, про Гітлера не було ще чутно. Нападають за “чужинецькі впливи” в ідеях “Націоналізму”, тоді коли автор чимраз виразніше підкреслював традиції нашої Давнини, як джерело націоналізму (“Де шукати наших традицій”, “Правда прадідів великих”, “Від містики до політики”, “Туга за героїчним”, “Незримі скрижалі Кобзаря” і пр.). І ці “впливи “чужих ідей” закидають авторові якраз ті “моралісти”, що “чужим богам пожерли жертви”: Марксові, Ленінові, Луначарському, Достоєвському – взагалі “світочам” російської літератури. Деякі з противників ідей “Націоналізму” твердять, що його ідейний вплив ширився серед молоді тільки через її “безкритичність”, але не вияснюють, чому мудрі провідники “поважного громадянства” не могли ніяк вплинути на цю молодь, щоб у ній виховати “критичніший підхід” до поглядів. Деякі вдавалися до замовчування ідей автора, або до наївних способів знецінювати їх: так напр., одні називають книгу “Націоналізм” “брошурою” (“аморальною” і “шкідливою”), повною “злочинного шовінізму” (Лев Ребет: “Світла і тіні ОУН”, Мюнхен, 1964). Інші, хоч і шукають за московськими коріннями большевизму, але не завважують того, що якраз Донцов присвятив багато уваги цій проблемі в “Підставах нашої політики” (Відень, 1921), теж і в брошурі “Культура примітивізму” (Київ, 1918), або в книзі “Росія чи Европа” (Лондон, 1954).

Джерело цього походу проти націоналізму не трудно знайти. Бо тепер навіть сліпим стає ясно, чому многі з нашої “демократично”-соціялістичної, чи “сучасно”-перехрещеної з націоналізму на просовєтський “демократизм” чи навіть монархічної інтелігенції, так заїло (разом з большевиками) ведуть досі повну злоби та інсинуацій кампанію проти “Націоналізму” і націоналістичної ідеї. Це тому, що многі з інтелігенції тих угрупувань, заражені незнищимим москвофільством, проти якого я виступив уперше в 1912 році (“Модерне Москофільство”, Київ). Ось тут власне і був “закопаний собака”! Ось тут і крилася причина їх антинаціоналізму! Ну, і комплекс плебея, який не важиться випростувати хребта.

Москофільським шляхом пішли і “радянці” (з Київської “Ради”) перед 1-ою світовою війною, і “радянці” совєтофільські, і М.Грушевський, і В.Винниченко, і М.Шаповал, (“Союз народів Східної Европи”), і А.Крушельницький, і О.Назарук (звеличник Петра й Катерини і ненависник козацтва), і В.Липинський (“Союз трьох Русей”), і В.Левинський, і Багряний, і ренеґати націоналізму, тепер прихильники “мирної еволюції” або “нашої держави УССР”, або тітовської України, і вороги збройної боротьби за незалежність; і М.Лозинський, і Ф.Федорців, і Ю.Бачинський, і М.Рудницький, і у своїх спогадах Чернецький, який оповідає, що й сам він “помалу став радянофілом”, і багато його товаришів, – і П.Карманський, і В.Пачовський, і Ю.Шкрумеляк, яких він не обвинувачує в “безкритичності”, і виправдує всякими способами, хоч ті пустомудрі повірили в “приманливі кличі большевиків про владу робітників, селян, про розквіт української культури в совєтській Україні”. Безкритичною була лише та молодь, що йшла за гаслами націоналізму, який одразу перестерігав перед московською брехнею; не Чернецький з товаришами, який поблажливий до москофільських перекінчиків (і до себе самого), з люттю накидався на автора “Націоналізму”. Слідами галичанина Чернецького пішли многі з еміграції по 1945 році, наприклад, Шерех-Шевельов, який твердить, що Україна “пішла тепер іншим шляхом, ніж яким її вели в збройному змаганню 1917-20 рр.”, та що цим шляхом (тобто московсько-большевицьким) і має вона йти, а в органі “МУР” (редакція – Шерех, Дивнич, У.Самчук і Ю.Косач) в 1947 p. видрукував чисто большевицький напад Ю.Косача на львівський “Вісник”, на націоналізм і на Донцова, і твердив, що уважати Косача большевиком це “демагогія” і “брехня”. Відповідь Донцова на випад Косача редактори “МУР-у” відмовилися друкувати в тім ніби-то “дискусійнім органі”, в “МУР-і”, якого водіїв Шерех славив як великих носіїв нової доби, як “символ сучасности”. (Відповідь з’явилася в “0рлику”).

“Малоросіянство”, яке і перед 1926-м і в наші дні пишним чортополохом розцвіло і на Україні і на еміґрації, – ось де була та укрита причина ненависти тих кіл до “Націоналізму” тоді і тепер, їх москофільство це – заперечення всіх національних традицій, культурних, побутових, соціяльних, політичних, моральних і релігійних! А боротьба з ним тепер приймає виразну форму боротьби з силами диявола. Недурно – в нападі може мимовільної щирости – один з “МУР”-івців, один із звеличників вождів нашого “модерного” москвофільства, отих Тичин, Сосюр, Рильських, Бажанів, Скрипників і Ю. Коцюбинських признався, що нам треба робити “компроміс з дияволом”. Їх москофільство, це був просто страх і подив раба перед всякою признаною світом силою.

Виносячи свою ідеологію націоналізму проти банкрутуючих ідей нашої епохи, проти “модерної демократії” (приязної і до СССР і до комунізму), проти комунізму і соціялізму, проти наднаціонального інтернаціоналізму, “Націоналізм”, проти їх “розуму без віри основ”, видвигнув віру; проти їх духа ідилізму, вигідництва і матеріяльного “щастя” – ідеалізм; проти духа крутійства і “мирної еволюції” – прапор боротьби. Цей прапор мусів дістатися до людей нового духа; не до людей вмираючої псевдоеліти “софістів, калькуляторів і економістів” (слова Е. Берка); не до рук безідейних полатайків і матеріялістів, а до людей нової еліти, людей із основними прикметами нового лицарства: з мудрістю, шляхетністю і відвагою. Такою була теза “Націоналізму”.

Двоподіл? Певно, той двоподіл, за який “Націоналізм” стягнув на себе найбільше злоби і “прогресивних”, і своїх, і російських большевицьких противників. Полемізувати з тезою “двоподілу” вони не можуть, бо ця ідея червоною ниткою переходить через усі твори Г.Сковороди, І.Вишенського, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Олени Теліги – взагалі поетів львівського “Вісника”. Не лише я, а й вони ділять людей на дві “породи”, згідно не з їх соціяльним станом, а з їх духовою природою, з їх духом; ділять на дві різні категорії: на “шляхтича” – і “мужика”, “козака” – і “свинопаса”, лицаря – і “плебея”, патріота – і “дядьків отечества чужого”; борців – і “партачів життя”, героїв за націю – і “німих, підлих рабів”, “грязі Москви” або “жебраків о ялмужну просящих”, мучеників за віру – і “сонне кодло” відступників, Ардентів – та Ізоґенів, людей “лицарської, чистої, святої” крови – і “сукроватої” крови невільників, “ковалів безверхих” і “людських шашелів”, (одні – з чужими “ідолами” борються, другі – “розтлівають” націю), на “одержимих” духом істини – і Юд, плем’я Навина – і Датанів і Авіронів, “люд героїв” і “номадів лінивих” і т. д. (тема для спеціяльної розвідки!) Не йдеться тут про соціяльно-клясові різниці, повторяю, а про різниці духа. Бо в Шевченка були “плебеї гречкосії”, і “романський золотий плебей”; є в нього “ізраїльський архиєрей” в часи Ірода – царя, а ті, що в чужого володаря “мов собаки патинки лизали”, це були іноді і звичайні Яреми, і нащадки панства козацького. Це – “татарські люди” і – Ігореві вої, Барабаші і Хмельницький, Мазепа і Кочубей. А в найбільш переломові епохи це два близнюки Івани – один “буде катів катувати, другий – катам помагати…”.

Цей двоподіл, це власне проблема детронізації сучасної нашої псевдоеліти (і не тільки нашої), і приходу на її місце того нового “лицарства”, яке передбачав Шевченко; це проблема, яку поставив в 1926 році “Націоналізм” як відродження духа нашої давнини старокиївської і козацької, з її поборниками, які в епоху боротьби нашої західньої цивілізації проти антихристиянських сил диявола, положать початок великому ділу, довершенню великої місії України, заповідженої їй на горах київських апостолом Андрієм. Місії Хреста і меча: “На диявола – хрест, на ворога – шабля”. Великий змаг у сфері духовій і фізичній.

Це, в основному, хотів я сказати в слові до цього третього видання мого “Націоналізму”, а при цій нагоді скласти подяку всім тим моїм однодумцям, які спричинилися, в той чи інший спосіб, до цього видання.

Д.Д.

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Наш час є часом сумерку божків, до яких молився XIX вік. Катастрофа 1914 p. не даремно перелетіла через наші голови: всі “незрушимі” засади і “вічні” закони суспільної еволюції розсипалися в порох, отвираючи безконечні перспективи перед людською волею.

Лише один закон вийшов неткнутим з катастрофи. Це – закон боротьби, яку Геракліт називав початком усіх речей, закон вічного суперництва націй, який панує над світом тепер так само, як панував у початках історії народів і держав.

Розніжений вік, якому кривавий підсумок зробила перша світова війна, вік забобонних “законів” і законних забобонів забув про цей одинокий закон життя. Особливо в своїй другій половині почав наш вік забувати, що то є воля, пам’ятаючи лиш про розум; що то є боротьба і що то є нація, як одна з найгарніших еманацій волі до боротьби і боротьби за волю. Розум, еволюція і космополітизм – ось були цінності XIX віку, яким задали страшний удар події 1914 року.

Той рік пригадав нам призабуту правду, що світ належить до тих, які вміють хотіти; що одиноким живим чинником міжнародного життя є нація, незалежно від того, яка кляса веде її за собою. Правда, деякі проблеми, що стояли перед народами, розв’язано, але другі висунулися на їх місце. Новий ряд нових завдань виростає перед нами, що їх розв’язуватимуть наші нащадки. Впав царат, але живе й росте російський імперіялізм, як і його противник. Зник каліфат, але по нім прийшла реґенерація Ісляму, якого вибухова сила так добре нам знана з історії. Животворчий дух Заходу починає віяти на Далекому Сході, де зріють події, повні тяжких наслідків, друго– і третьорядні континенти зголошують свої права на рівноправність або й на гегемонію, захитується становище Европи в безнастанному русі народів і країн.

Як у тридцятилітню і столітню війну, як у 1648 і 1709 pp., як під Каннами і Саляміном, ідея, яка порушуватиме конфліктами, що назрівають, буде ідея нації, ідея людської спільноти, що є або хоче бути організованою в окрему політичну одиницю…

І в такий момент наш нарід стоїть обездолений і “обезмозглений” (decerebre), як сказав би Барес: без національного “вірую”, і без сильної волі боротися за нього; маючи замість національного ідеалу надтріснуті скрижалі старих вивітрілих “мудрощів”, мляву саламаху з “поступу”, “еволюції”, “міжнародного братерства” та інших “інтернаціоналізмів”, – отруйного зілля для здорового народного організму; засад, прекрасних для народів-провінцій та їх ідеологів провансальців, але не для народів-націй.

В цій книзі хочу усталити поняття українського націоналізму, так як я його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь та завдання нинішнього дня, (і тому хай не розгортає цієї книги той, хто шукатиме в ній аргументів за тією чи іншою “орієнтацією”, партійною “програмою” чи формою правління), – лише як світогляд. Як певний світогляд протиставляю своє поняття націоналізму дотеперішньому нашому націоналізмові XIX віку, націоналізмові упадку або провансальству. До цього типового провансальства я зараховую (виймаючи з нього те, що треба вийняти) дивну мішанину з кирило-методіївства й драгоманівщини, леґалістичного українофільства й народництва з їх крайніми течіями, марксизму й комунізму з одного боку, “есерівства” і радикалізму – з другого, нарешті – з правих ідеологій, починаючи від Куліша і кінчаючи неомонархізмом.

Ці напрямки різнилися між собою не в однім відношенні, навіть поборювали себе взаємно, але тим не менше всі вони корінилися в тому самому світогляді, якому, як світоглядові упадку, протиставляю тут інший, йому засадничо ворожий.

Початки того, що я розвиваю тут, розвивав я з того часу, як почав писати; отже те, що пишу, в суті речі ні в чім не різниться від того, що я писав досі. Лише тепер я старався убрати в систе­му те, про що перед тим писав доривочно або натяками. Яка мета цієї книги? Вплинути на формування української національної ідеології, яка, я в це вірю, вийде переможно з умового розбрату наших днів, – і тим самим вплинути на біг майбутніх подій. Хто сумнівається в можливості такого впливання хай пригадає собі слова Емерсона:

“Всяка революція була спершу думкою в мозку однієї людини”.

Позитивну частину цієї книги мусіла попередити частина негативна, критика нашого “провансальства”, хоч цілковите розуміння цієї критики можливе щойно по прочитанні другої частини. Характеризувати наше провансальство я мусів його ж таки словами і виразами, не тому, що мені хотілося перетяжувати книгу цитатами (які уживаю не як докази, лише як ілюстрацію), а тому, що своїми словами мені просто неможливо було зформулювати так безконечно чужу мені ідеологію.