Ірен Роздобудько Смайлик в кінці тунелю

Ірен Роздобудько

Смайлик в кінці тунелю

...Вона взяла каску, покрутила в руках і попросила, аби її сфотографували.

Тонка шия напружилась. Каска була важка— певно, не така, якою її уявляла.

Але вона посміхнулася в камеру і «зробила очі» — ну, такі, які мають бути в людини, котра примірила каску. Зняла. Віддала назад. Мені.

Я ніколи не примірю каску...

Я ніколи не надягну броник.

Ніколи не сфотографуюсь із гвером у руках. Я нахиляю голову, коли хлопці знімають мобільниками, як я відчиняю дверцята джипу, — а звідти видно, що він впакований «за повною програмою». Навіть шахи привезла.

— Країна мас знати своїх героїв! — жартують вони, а дехто додає:

— Гюльчатай, відкрий личко!

І ми сміємось. Тепер я знаю, що таке сміх — на передовій. Чого він вартий...

А потім ми розвантажуємо джип.

Там — різне. Навіть — дрібне, як ці шахи.

А знаєте, що вражає найбільше і до чого не можу звикнути?

ВОНИ НАМ ДЯКУЮТЬ! Вони — нам!

Навіть за шахи... За книжки... За листи...

Я — комаха у порівнянні з іншими. Моє завдання (щоправда, ніхто мені його не давав!) — одяг, ліки, їжа, сигарети, листи, шкарпетки, білизна. Броники і гельми, тобто каски. Якщо грошей достатньо — ще й берці. Ті, що по дві або дві з половиною тисяч...

Оптичні приціли — по сто сорок п’ять «зелених» за штуку.

Триста шістдесят штук хімічних горілок — на дві з половиною тисячі гривень.

Харчові каністри (по сто дев’ятнадцять гривень), взяла поки що шість штук.

Тактичні ноші — рівно три тисячі...

Паяльні горілки, оптика, обладнання для охоронної системи периметра...

На рахунку лишилося не більше двох тисяч.

Аврал!

Згодна, панове: я стала нудною. В місті зі мною немає про що погомоніти нормальним людям.

Уявіть собі розмову — навіть цілу дискусію! — про те, що краще: шкарпетки чи онучі?

Я — за онучі! Хоча бачила їх тільки в кіно... Чому за них? Ну як же! По-перше, шкарпетки мають розмір! А онучі — ні. Шкарпетки протираються на п’ятах. Онучі можна повернути іншим кінцем — і вони знову служать!

Шкарпетки — в один шар, онучі можна намотати і двома, якщо взуття дозволяє, і тканину можна дібрати — з кожного метра вийде по дві. Чи навіть — чотири.

Я ще не знаю.

Ніколи не нарізала онучі...

Ну, так, каже Людка, згодна, але ж це — не сучасно, це дідівський метод, проминулий день.

Так, згоджуюсь я, але один фіг — аби тепло і зручно!

— Так що, берем чи ні? — каже Людка.

І ми берем... шкарпетки. Дві партії.

Все ж таки хлопці можуть не зрозуміти такої практичності. Дехто ж тут носив навіть не славнозвісні «житомирські» по дванадцять гривень за пару, а фірмові — «адидас» із лейблою... Як таким онучі роздавати? А як вони їх намотувати будуть? Хто навчить? Адже це ціла наука.

А багато хто з «моїх» — не військові. Дехто навіть від армії «косив» у мирні часи.

Поставила б тут смайлик. Але до компа не скоро доберуся. Та й часу немає.

І бажання балакати — в Мережу, Теми у мене не цікаві.

От, скажімо, флісова білизна...

В магазинах — від чотирьохсот до дев’ятисот гривень за комплект. Якість — така собі. Імпорт. Не на війну розрахована. Я її і «на зуб», і на «нюх» випробовувала. Навіть сірником підпалювала — горить, зараза, швидко,

А наші дівчата самі шиють — рядочок в рядочок, щоби шов не тиснув. І ріс обирають такий, що мов друга шкіра. Шиють безкоштовно. Збираються вечорами чи у вихідні — і шиють. Собівартість такого комплекту — двісті гривень.

Я з ними не так давно познайомилась. У кожної-діти, робота, чоловіки, зарплату затримують і те-де. А вони — шиють...

Я на них вийшла — поставила роботу на конвеєр: гроші пішли від людей. Ще й розміри точні дала, аби «не в стелю» шили, а конкретно! Дядько Петро, «Слон», скажімо, — це повний п’ятдесят восьмий. Сашко, «Кашка» — бачили б ви! — і в сорок четвертому втопиться.

Так що тепер все в порядку — одягнуті, в теплі.

А нещодавно такі штани надибала — по сім євро, польські. Зверху тканина цупка, мов брезент, всередині — «вовняний начьос» сантиметра з півтора. Взяла п’ять мішків, замовила ще. Ходила, де могла, тицяла цими штанами в тилові морди: сім євро, люди дорогі, а користі від них у сто разів більше, ніж від ваших, казенних!

Господи, про що я?! Розумію, що це не теми для розмови. Хіба сама думала, що про таке розмовлятиму?

Взагалі-то я — брокер. Мала колись свій відсоток. Святкували часом вдалі продажі в суші-барі. Клієнти мене з рук до рук передавали. Казали, що у мене рука легка, сторгуватися вмію так, аби всім добре було — і продавцям, і покупцям. Документацію навчилася вести, перемовини юридичні (я філологічний закінчувала і з цифрами раніше погано товаришувала), ну і, чесно кажучи, свої кінці мала в БТІ.

Так от.

Я і зараз люблю в суші-бар забрести. За суші, як кажуть, і батьківщину продам! З лососем особливо люблю. Набір з дванадцяти ролів — від сорока шести до сімдесяти двох гривень. Так... Хлопців моїх — сотня. Ще тих, «майданівських»...

Тобто сорок шість на сто — чотири тисячі шістсот.

Тобто: двадцять три флісові костюми...

Або. М-м-м... Якщо один оптичний приціл — сто сорок п’ять «зелених», то...

Який нині курс?

З «оптичними» зараз — не вийде, а от джгути.

У хлопців по одній аптечці на екіпаж. Одна на трьох — то вже добре. Але в такій аптечці лише один джгут. Теж один на трьох. Що означає цей джгут?

Як би це пояснити «мирному населенню», аби зрозуміло було?

Одне слово, це дві хвилини життя...

А потім з тебе витікає кров. І за ці дві хвилини ти мусиш накласти джгут — собі або пораненому побратиму. А якщо він один? На трьох?!!

Сто штук я вже купила: один джгут — сто десять гривень. Треба ще стільки ж!

Або ще стільки ж по стільки.

Дві хвилини.

Сто десять гривень.

Тобто одна хвилина життя — п’ятдесят п’ять гривень...

Така математика...

— Дівчино, ви визначились? — каже офіціантка в кімоно.

Я втупилась в меню, як найостаниіший баран, дивлюсь в книгу — бачу фігу, як моя бабуся казала, коли я неуважною була. А що я бачу зараз замість цих червоненьких ролів?

Двадцять три комплекти білизни.

Подякувала, вибачилась, вийшла.

На вулиці зимно, авто пропливають, люди за склом, парочки, вітрини...

Чесно кажучи, я попервах, коли бачила, який чистий став Київ, який безпечний з запахом кави чи чогось такого, думала: поїхали б ви, блін, ТУДИ. Побачила б я, як би ви там посміхалися. Люта була, несправедлива: там — гинуть, тут — у суші-барі про свіжість риби питають...

Тепер я так не думаю. Чесно. Якби залишилась у мені крапля сентиментальності, сказала б: а Бог його знає, хто зараз проходить повз тебе, хто сидить за сусіднім столиком, хто п’є каву на розі...

Може, поп’є каву, зателефонує мамі: «Не сумуй!» — і ТУДИ.

А я йому каску піджену згодом, берци, броник...

Життя, воно таке.

Несповідимі стежки його.

Я що, знала, скільки тепловізор коштує?!

Я взагалі не знала, що такий існує! Телевізор — ага, знаю. А ТЕПЛОвізор — то для мене було, як... як тиранозавр із «Аватару». А тепер — бажанішого немає, коли отримую і везу.

Перш ніж у джип вкласти, поцілую, як рідного: послужи, маленький, добре. Аби Сашко той чи Петрович ще довго-довго ніжками землю топтав — по росі-траві.

Якось почула: певно, у неї роботи немає, дітей. Були б — не моталась би так, не зводила б «дебет-кредит»: що- де- по чому — і де краще...

Ну, то таке. Люди ж різні!

Працюю я.

Навіть річний звіт перед Новим роком складала, аби з фірми не вигнали. Я і так роботу запустила, ледь тримають. Кажуть — «божевільна». І... скидаються на необхідне.

І дітей двоє: старшому — дев’ять...

І чхати я хотіла на те, що кажуть.

На скептиків — чхати.

Завтра під Стриєм забираю партію касок і броників.

Там і примірю.

Не для знімку.

Для перевірки.

Не можу я хлопцям своїм непотріб гнати.

...Смайлик у цьому місті самі поставте.