Другий допит

Коли існування Церкви під загрозою, вона автоматично звільнює себе від приписів морального кодексу. Для осягнення єдності дозволені будь-які методи, включно з підступом, зрадою, брутальною силою, продажем церковних знань, ув’язненням, карою на смерть. Бо єдиний і повсюдний порядок потрібен для добра суспільства, а тому індивідуум мав бути принесений у жертву заради спільного добра.

Дітріх фон Нігайм, Єпископ Верденський, року божого 1411

Уривок зі щоденника М. С. Рубашова, писаного у п’ятий день ув’язнення.

«Остаточна істина, перш ніж утвердитись як остаточна, завжди виглядає фальшем. Той, хто в кінцевому підсумку має рацію, перед підбиттям того підсумку, на думку багатьох, робить лише помилки та шкоду.

Але хто матиме рацію у кінцевому підсумку? Сьогодні цього ніхто не знає. Отож поки що мусимо діяти в борг, продаючи душу дияволу й сподіваючись, що історія нас виправдає.

Кажуть, Хазяїн завжди має при собі „Принца“ Мак’явеллі. І добре. Бо з часів Мак’явеллі нічого ліпшого не було сказано про правила політичної етики. Ми були першими, хто замінив ліберальну етику „справедливої гри“ 19-го століття революційною етикою століття 20-го. І правильно зробили. Бо революція, здійснювана за правилами гри в крикет, є абсурдом. В історичні періоди загального відпруження політика може бути відносно м’якою, але в переломні моменти історії не залишається нічого іншого, крім старого правила: мета виправдовує засоби. Ми впровадили в це століття неомак’явеллізм. Інші, а саме: контрреволюційні диктатури, — лише незграбно нас наслідували. Ми були неомак’явеллістами в ім’я історичної правди, і в цьому полягала наша велич; інші — в ім’я національної романтики, і в цьому — їхній анахронізм. Тому в кінцевому підсумку історія виправдає нас, а не їх…

І все-таки в даний момент ми діємо й думаємо в борг. Викинувши за борт усі умовності й правила крикетної етики, ми залишили собі єдиний провідний принцип — логіку, що випливає з дії. Ми змушені слідувати за нашою думкою аж до останнього висновку і відповідно до цього діяти. Ми пливемо без баласту, стрімко й швидко. Тому кожен дотик до стерна є справою життя або смерті.

Не так давно наш провідний сільськогосподарський експерт Б. був ліквідований разом зі своїми тридцятьма співробітниками за те, що палко відстоював думку про перевагу нітратних добрив над поташем. Хазяїн, як відомо, руками й ногами обстоює поташ. Тому Б. і його тридцятку треба було ліквідувати як саботажників. У централізованому сільському господарстві проблема нітратів чи поташу набирає грандіозного розміру: вдалий чи невдалий вибір може вирішити навіть долю майбутньої війни. Якщо Хазяїн мав рацію, історія його виправдає й екзекуція над Б. і його тридцятьма товаришами залишиться вдало зіграною більярдною партією. Якщо ж він не мав рації, то…

Важливою є лише остаточна і об’єктивна істина. Крикетні моралісти дивляться на справу з іншої точки зору: чи діяв Б. суб’єктивно щиро, коли рекомендував нітрати? Якщо ні, то відповідно до їхньої етики він заслуговував смертної кари навіть якщо в кінцевому підсумку з’ясувалося б, що нітрати таки є кращим добривом. Якщо ж він діяв щиро, то заслуговує прощення й створення умов для подальшого пропагування нітратів, навіть, коли в кінцевому підсумку це добриво занапастить усю країну.

Зрозуміло, що така етика — цілковите безглуздя. Для нас питання суб’єктивної щирості не має жодного значення. Той, хто помиляється, мусить платити, зокрема й життям. А тому, хто йде правильним шляхом, усе буде прощено. Таким є закон історичного боргу. Таким є й наш власний закон.

Історія вчить, що брехня часто служила їй краще, ніж правда. Адже людина завжди нерішуча й тюхтіювата, і перш ніж вона вдосконалиться на один ступінь, її слід поводити пустелею сорок років. Поводити… Ні, її треба гнати через пустелю погрозами й обіцянками, терором і уявними полегшами, щоб вона завчасу не сіла відпочивати й молитися до золотих тільців.

Ми вивчали історію більш ґрунтовно, ніж інші. Від інших ми відрізняємось невблаганністю нашої логіки. Ми знаємо, що благодійність для історії — ніщо; а злочини залишаються непокараними. Ми знаємо також, що кожна помилка породжує нову помилку, за яку часто платить дорогою ціною сьоме покоління. Тому всі свої сили й здібності ми зосередили на тому, щоб не допускати помилок, і робили все, щоб знешкодити їх у зародку. Ніколи в історії людства у руках однієї людини не зосереджувалося стільки влади. Допускаючи ту чи ту помилкову думку, ми тим самим закладаємо міну під майбутні покоління. Через це мусимо карати носіїв помилкових думок, як і інших злочинців, — смертю. Нас називають безумцями за те, що ми, йдучи за своєю думкою, доходимо до кінцевих, тобто до крайніх висновків, і відповідно діємо. Нас порівнюють з інквізицією, бо ми, як і інквізитори, відчуваємо на собі всю вагу відповідальності за прийдешнє понадіндивідуальне життя. Ми подібні до великих інквізиторів тим, що, як і вони, шукаємо диявольське насіння не лише у ділах людини, а й у її думках. Ми не дозволяємо людині посідати бодай найменшу особисту сферу, навіть під власним черепом. Ми почуваємо постійну потребу впорядкувати все до останку. Наш мозок живе у такій напрузі, що найменша протидія здатна спричинити смертельне замикання. Тому нам судилось дійти до взаємного винищення.

Я був серед тих, хто відчув у собі покликання творити історію. Я думав і діяв так, як того вимагала справа. Я вбивав людей, які мені подобалися, і давав владу тим, яких ненавидів. Я лише займав місце, відведене мені історією. Я вичерпав її борг. Якщо я чинив правильно, я не маю у чому каятися. Якщо я помилявся, я заплачу за все.

Але як можна сьогодні визначити, що виявиться правдою завтра? Ми зробимося віщунами без відповідного хисту. Ми замінили візіонерство логікою. І хоч усі ми стартували з тієї самої лінії, фінішувати нам судилось по-різному. Один аргумент заперечував інший, врешті ми мусили звернутись до віри — до аксіоматичної віри у правоту своїх вчинків. Так ми дійшли до найкритичнішого моменту. Ми викинули за борт весь баласт і тримаємося завдяки одному якорю — вірі в себе. Геометрія є найнаочнішим втіленням людського мислення, а проте Евклідові аксіоми довести неможливо. Той, хто не вірить у них, бачить, як ціла будівля валиться. Хазяїн вірить у себе. Вірить твердо і непохитно. Його якірний ланцюг найміцніший. А мій ланцюг зносився, зробився тонкий, як дріт. Це факт — я більше не вірю у свою безпомильність. І тому я пропав…»

Наступного дня слідчий Іванов і його колега Клєткін, пообідавши у їдальні адміністративного крила в’язниці, сиділи за столом, з якого офіціанти вже встигли прибрати посуд. Іванов виглядав дуже змореним. Він поклав свою штучну ногу на сусідній стілець і розстібнув комір гімнастерки. Поналивав у склянки дешевого вина і допитливо глянув на Клєткіна, який, нашпанований і обважнілий у своїй накрохмаленій уніформі, сидів проти нього. Він навіть не відстібнув свого револьвера, хоча щойно закінчив зміну і мусив теж почуватися втомленим. Клєткін випив вино, і шрам на його щелепі помітно почервонів. Окрім них, у їдальні оддалік сиділо троє енкаведистів. Двоє з них грали у шахи. Третій уважно стежив за грою.

— Як справа з Рубашовим? — запитав Клєткін.

— Йому дуже тяжко, — відповів Іванов. — Але, як завжди, він логічний. І тому він врешті капітулює.

— Ні, в це я не вірю, — заявив Клєткін.

— А я кажу, що капітулює, — повторив Іванов, — Коли він передумає все до кінця, йому нічого іншого не лишиться. А тому важливо його не турбувати. Я дозволив видати йому папір, олівці і цигарки. Все це лише прискорить процес його думання.

— Ти робиш помилку, — завважив Клєткін.

— Я бачу, що ти злий на нього, — сказав Іванов. — За що?

Клєткіну пригадалася сцена в камері, коли Рубашов сидів на ліжку в дірявих шкарпетках.

— Нічого особистого, — ухилився від докладнішої відповіді Клєткін. — Його персона мене взагалі не цікавить Мене цікавлять методи допиту. Я вважаю вашу систему помилковою. Таким способом ви його не розколете.

— Якщо Рубашов капітулює, то не від страху, а лише завдяки логіці. Він із того матеріалу, який чим дужче товчеш, тим він стає міцнішим…

— Це звичайна риторика, — не погодився Клєткін. — Людей, які б могли знести безмежний фізичний тиск, не існує. Принаймні я ще таких не бачив. Із досвіду знаю, що витривалість людського організму обмежена самою природою.

— Не хотів би я потрапити у твої руки, — жартома сказав Іванов, і, здавалося, нотка тривоги майнула у його голосі. — Зрештою, ти сам є живим запереченням власної теорії.

Погляд Іванова упав на шрам, що розтинав щелепу його співрозмовника. Походження цього шраму було Іванову відоме. У громадянську війну Клєткіна схопили білогвардійці і, щоб витиснути з нього потрібну інформацію, прив’язали до його щелепи запалену свічку. Через кілька годин червоноармійський загін порятував його, непритомного. Полум’я свічки випалило в щелепі глибоку борозну, але Клєткін не виказав жодної таємниці. Тепер він дивився на Іванова незворушним поглядом:

— Шрам? Це теж тільки риторика. Я не здався лише тому, що втратив свідомість. Коли б не це, я б напевно «заспівав».

Він надпив зі склянки й продовжував:

— Отямившись, я був переконаний, що повиказував усі таємниці. Але двоє червоноармійців, які потрапили у полон зі мною і бачили все, заявили, що я не сказав ні слова. Мені тоді дали ордена. Але навряд чи заслужено. Бо то був лише певний збіг обставин.

Іванов теж відпив зі своєї склянки. Протягом усієї розмови він пив більше від співрозмовника.

— З якого це часу ти обстоюєш теорію «фізичного натиску»? Пригадується, у перші роки про це й говорити не дозволялось. Усю службу безпеки зобов’язували не застосовувати фізичних методів. Планувалися санаторії з клумбами для перевиховання антисоціальних елементів. Справжня тобі казка!

— Це не казка, — заперечив Клєткін. — Ти просто цинік. Через сто чи більше років будуть і санаторії. Та поки що мусимо пройти через терни. І чим швидше пройдемо, тим краще. Біда була тільки та, що ми піддалися ілюзії, ніби час санаторіїв уже настав. Спочатку ми справді хотіли саджати квіти. Яка наївність! Через сто років, можливо, і вдасться апелювати до свідомості злочинця квітами і санаторіями. Але сьогодні важливіше знати його анатомію. Бо інакше не розчавити його ні фізично, ні духовно…

Іванов припустив, що Клєткін випив більше, ніж треба. Але його спокійні, незворушні очі переконували, що він не п’яний.

— Отже, я цинік, а ви — мораліст? — усміхнувся Іванов.

Клєткін, схоже, пустив повз вуха цю репліку. Сидів непорушно й, здавалося, щось обдумував. Його ремінь і кобура револьвера пахли свіжою шкірою.

— Кілька років тому, — заговорив він нарешті, — мені доручили справу одного селянина. Це було в провінції, в часи, коли ми ще вірили у квіти і санаторії. Допити провадилися майже лагідно. Селянин закопав своє збіжжя й упирався йти до колгоспу. Я суворо дотримувався тодішніх правил. Майже по-товариському я пояснював йому, що зерно нам потрібне для харчування зростаючого міського населення, а також для експорту, щоб купити потрібні машини для індустріалізації. То чи не був би він такий люб’язний показати, де саме він заховав надлишок зерна? Коли того селюка ще тільки провадили до кабінету, він втягнув голову в плечі, сподіваючись побоїв та катувань. Цей тип селюків мені добре знайомий, я й сам із села. Коли ж замість побоїв я почав його чемно вмовляти, він, напевно, подумав, що я божевільний. Це було видно з його очей. Я говорив до нього з півгодини, але він навіть не розкрив рота, лише колупався пальцем у носі та вусі. Я вмовляв його, хоч і бачив, що він взагалі не слухає моїх аргументів і вважає мене за дурня. Мої докази не проникали у його вуха. Його вуха були зашпакльовані ваксою багатьох сторіч патріархально-розумового паралічу. Я й далі дотримувався приписів, бо на той час мені і в голову не приходило, що у слідчій практиці існують ще й інші методи… Таких селянських справ я мав два-три десятки на день. Усі мої колеги були завантажені подібними справами. Революція опинилась у небезпеці, потрапивши у залежність від цих нікчемних, розжирілих селян. У містах бракувало продуктів. Бракувало валютних кредитів, потрібних нам для воєнної промисловості, а в повітрі пахло війною. І в той самий час ці селяни тримали в панчохах понад двісті мільйонів золотих карбованців, а в таємних ямах марнували мільярди пудів зерна. А ми мали їх чемно вмовляти, та ще й називати громадянами. І це тоді, коли вони вдавали з себе дурників, колупалися у своїх брудних носах і чхали на всю нашу революцію!

Я викликав того селянина на допит втретє. Сталося це о 2-й годині ночі, цілком випадково. Я працював тоді без відпочинку 24 години підряд і так вийшло, що його справа попалася мені якраз після півночі. Його привели заспаним. Він спав, стоячи. А коли пробуджувався, страшенно лякався. Словом, тієї ночі він признався в усьому й відтоді я почав робити допити переважно вночі.

Інший випадок. Одна заарештована пожалілася мені на охоронців, що змусили її стояти перед дверима мого кабінету цілу ніч. Її ноги опухли й тремтіли, а сама вона виглядала геть знеможеною. Під час допиту вона заснула. Я розбудив її. Вона не тямила, де вона й що вона, щось почала белькотіти, а тоді заснула знову. Я ще раз розбудив її. І врешті вона призналася в усьому й підписала протокол, навіть не читаючи його, аби тільки я дав їй заснути. Те, що вона повідомила нам, було надзвичайно цінне: її чоловік мав захований кулемет та іншу зброю й намовляв селян до спротиву владі. Та найцікавіше, що вона прождала всю ніч перед моїми дверима через службовий недогляд мого помічника. Звідтоді я й сам почав заохочувати його до подібних недоглядів. Найупертіші арештанти вистоювали перед моїми дверима деколи понад 48 годин. Після такої підготовки вакса у їхніх вухах розтавала і вмовляти їх було дуже легко…

Двоє енкаведистів, що грали в іншому кутку їдальні в шахи, згорнули фігури й почали розставляти їх для нової партії. Третій, що спостерігав за їхньою грою, подався геть.

Упродовж усієї розповіді Іванов стежив за співрозмовником, немовби вивчав його. Голос Клєткіна був діловий, але очі, як і завжди, залишались байдужими.

— Подібного досвіду набули і мої колеги, — розповідав Клєткін. — Бо лише так можна було добитися хоч якихось результатів. А щодо приписів… Що ж, і приписів ми дотримувались: жодного в’язня ніхто не вдарив. Декотрим, правда, доводилось ніби ненароком бути свідками розстрілів. Це стосувалося найнепоступливіших. І таки допомагало. Або ще таке. З міркувань гігієни кожен в’язень щотижня мав відвідати лазню. Бувало, зимою з технічних причин зникала гаряча вода і в’язні мусили купатися у холодній. Тривалість купелі залежала, зрозуміло, від наглядачів. А влітку, бувало, вода виявлялася надто гарячою. Знову ж таки з вини наглядачів. Усі вони були досвідченими товаришами, і їх не треба було спеціально інструктувати. Усі вони чудово розуміли, що революція у небезпеці.

— Годі, — сказав Іванов.

— Ти питаєш, як я відкрив теорію «фізичного тиску», і я пояснюю, — виправдовувався Клєткін. — І пам’ятай: у жодному разі не слід забувати логічне обґрунтування цієї теорії. Інакше легко зробитися циніком. Таким, як ти. О, я, здається, засидівся.

Іванов спорожнив свою склянку і опустив протез на підлогу. Відчув в обрубку ноги ревматичний біль. Пожалкував, що взагалі почав цю розмову з Клєткіним.

Той заплатив за вино і, коли офіціант відійшов, запитав:

— То як буде з Рубашовим?

— Я вже сказав: залишимо його в спокої.

Клєткін підвівся, і його хромові чоботи зарипіли.

— Я визнаю його минулі заслуги, — сказав він. — Але сьогодні він нічим не відрізняється від того селянина, про якого я розповідав. Тільки стократ небезпечніший.

Іванов зосереджено глянув у незмигні очі Клєткіна.

— Я дав йому два тижні на роздуми. І впродовж цих двох тижнів ніхто не сміє його турбувати.

Іванов говорив офіційним тоном. Клєткін був одним із його підлеглих. Отож віддав честь, по-військовому повернувся й пішов до дверей, наповнюючи їдальню рипом своїх чобіт.

Іванов якийсь час сидів сам. Випив ще одну склянку вина, закурив і кілька разів глибоко затягнувся. Згодом підвівся і пошкутильгав до шахістів.

Після допиту умови життя Рубашова набагато покращали. Вже наступного ранку старий наглядач приніс йому папір, олівець, мило й рушник. Передав йому також купони замість грошей, відібраних при обшукові. Рубашов міг тепер замовляти собі цигарки й додаткові харчі з в’язничної крамниці.

Коли старий наглядач пішов, Рубашов попростував до вікна. Подвір’я вже було розчищене від снігу і група в’язнів ходила по колу. Перед цим в’язнів не вигулювали через снігопад. Лише Заяча Губа та його компаньйон виходили на подвір’я щодня, можливо, завдяки спеціальному розпорядженню. Щоразу, коли вони виходили на подвір’я чи повертались до камер, Заяча Губа дивився на вікно Рубашова. Цей погляд був такий виразний, що не лишалося жодного сумніву в його невипадковості.

Коли Рубашов не був зайнятий своїм записником, він завжди підходив до вікна. Годинами спостерігав прогулянки арештантів. Їх виводили групами по 12 чоловік. Вони шикувались по двоє, десять кроків між парами. У центрі кола, як вісь, стояло четверо конвоїрів, головним обов’язком яких було стежити, щоб в’язні не перемовлялися. Минало 10 хвилин і група зникала, на її місці з’являлася інша.

Перші дні Рубашов уважно вдивлявся в обличчя арештантів, силкуючись упізнати когось із знайомих, але даремно — не впізнав нікого. Зрозуміло, не жалкував. Та й не хотів зараз жодних згадок про зовнішній світ, не хотів нічого, що могло б відволікати його від основного завдання. А завдання полягало у тому, щоб обдумати все до кінця, до остаточного висновку, примиритися з минулим і майбутнім, живими й мертвими. З двох тижнів часу, даного йому Івановим, він мав ще десять днів. Упорядковувати свої думки він міг лише у записнику. Але це заняття вичерпувало його, і працювати з олівцем йому вдалося не більше двох годин на день. Поза цим його мозок працював без системи, але безупинно.

Рубашов завжди був переконаний, що ніхто його не знає так добре, як він сам. Живучи без моральних забобонів, він не мав ілюзій щодо феномена, який називався «першою особою однини», і не сумнівався, що цей феномен наділений певними імпульсами, в існуванні яких люди зізнаються не дуже охоче. Тепер, стоячи біля вікна чи завмираючи раптом на одній із цементних плит підлоги, він робив несподівані відкриття. Він відкривав, наприклад, що процеси, які помилково називаються монологами, є насправді діалогами особливого виду — діалогами, у яких один співрозмовник завжди мовчазний, а другий, усупереч усім граматичним правилам, звертається до нього займенником «я», а не «ти», наміряючись увійти до нього в довір’я і з’ясувати характер його намірів. Мовчазний співрозмовник завжди залишається мовчазним, невловимим, невизначеним у часі й просторі.

Тепер Рубашов довідався, що традиційно мовчазний партнер здатен теж говорити, часом навіть без приводу чи прохання. Його голос звучав по-новому і Рубашов прислухався до цього голосу зі щирим подивом. Прислухаючись, помічав, що його власні уста ворушаться. Не було в тому ніякої містики, навпаки — все мало конкретний характер і форму. Шляхом спостережень Рубашов поступово дійшов відкриття, що головну роль тут відіграє феномен, який протягом усіх цих років залишався німим, а тепер раптом заговорив. Називається цей феномен першою особою однини — «я».

Це відкриття поглинало його увагу набагато більше, ніж деталі недавньої бесіди з Івановим. Зрештою, він зразу вирішив, що над пропозиціями Іванова не варто гаяти часу. Було ясно — пропозиції Іванова він відкидає і ніякої участі в його грі не бере. З цього виходило, що жити йому залишилося дуже мало. Цей висновок і ліг в основу його рефлексій.

Про звинувачення в замаху на життя Хазяїна він теж не думав. Вважав це цілковитим абсурдом. Його більше цікавила особа Іванова. Коли той сказав, що їхні ролі могли б помінятися, то був, безумовно, недалеко від істини. Бо за своєю духовною біографією вони були близнятами. Правда, вони не вийшли з того самого черева, але їх живила та сама пуповина спільних ідей. Партійне оточення сформувало характер обох у найвирішальніші роки. Вони сповідували ту саму мораль, філософію, мислили тими самими категоріями. І сьогодні їхнє становище могло бути діаметрально протилежним. Він, Рубашов, міг бути слідчим і сидіти за столом замість Іванова, і той міг бути підсудним і нервово тепер поглядати на свого колишнього приятеля. І, швидше за все, Рубашов користувався б тими самими аргументами, що й Іванов. Правила гри, так чи так, були затверджені, зафіксовані. Допускалася лише варіація деталей — і тільки.

Стара звичка ставити себе на місце інших знову взяла гору. Уявив себе в ролі Іванова, побачив себе його очима, як бачив себе колись на місці Ріхарда і Малого Леві. Для Іванова він був на дні падіння і деградації, був тінню колишнього Рубашова, отож розумів і ту суміш ввічливості й зневаги, з якою Іванов його трактував. Під час допиту Рубашов запитував себе кілька разів: чи Іванов щирий, а чи грає лише певну стратегічну роль? Чи розставляє сильця, аби зловити в них Рубашова, як птаха, а чи намагається й справді показати йому вихід? Ставлячи себе на місце Іванова, переконувався, що той не фальшує. Іванов ставився до Рубашова настільки щиро, наскільки той ставився колись до Ріхарда чи Малого Леві.

Ці рефлексії теж мали форму монологу, але монологу, що плинув знайомим руслом: ота нововідкрита істота, отой мовчазний партнер залишався поза сферою рефлексій. Хоч завжди припускалося, що ця істота, власне, і є тією особою, до якої звернені всі монологи, вона залишалася й далі німою і її існування обмежувалось граматичною абстракцією на ймення «перша особа однини». Прямі запитання й логічні умовиводи не спонукали її до відповіді. Озивалась вона несподівано й без видимої причини і, на диво, під незмінний акомпанемент зубного болю. Її ментальна сфера, здавалося, була складена з таких різних і непоєднуваних частин, як простягнуті руки Скорботної Матері, коти Малого Леві, мелодія пісні з приспівом «Обернемось у прах», а також уривок речення, мовленого Орловою за певної оказії. Сфера її вираження теж була якоюсь химерною й хаотичною, наприклад: звичка потирати пенсне об рукав, бажання торкнутися білої латки на стіні в кабінеті Іванова, мимовільний порух губів, що підсвідомо шепотіли: «Я заплачу за все», — і якийсь дивний стан, в який впадав згадуючи.

Він намагався збагнути цю нововідкриту реальність. Щоб уникнути акцентування на першій особі однини, як і личить правовірному партійцеві, він перехрестив цю реальність на «граматичну фікцію». Йому залишалося жити кілька тижнів, і він відчував, як внутрішні сили підганяють його чимскоріш з’ясувати це, «продумати все до логічного кінця». Але терени «граматичної фікції», здавалося, починалися там, де кінчалися логіка й «обдумування до кінця, до остаточного висновку». Відчувалось, що суть цієї реальності — залишатися поза межами логічної думки, щоб нападати на жертву з тих недосяжних сфер несподівано, мов із засідки, і катувати її мріями й зубним болем. Весь сьомий день ув’язнення, тобто третій після допиту, Рубашов провів у болісному переживанні ще одного минулого епізоду, а саме: у згадуванні своїх взаємин із дівчиною Орловою, яку одного дня заарештували і невдовзі засудили до розстрілу.

Визначити точну хвилину, коли він проти власного бажання поринув у спогади, було неможливо, як неможливо визначити момент, коли людина засинає. Вранці на сьомий день перебування в тюрмі він працював над своїми записами. Згодом, здається, підвівся, щоб розігнути спину, а коли почув раптом дзенькіт ключів за дверима, збагнув, що вже дванадцята година і що п’ять годин він проблукав по камері, не помічаючи цієї «прогулянки». Лише тепер він помітив на плечах ковдру, яку накинув не знаючи коли, скоріш за все в хвилину навернення лихоманки. Механічно черпав ложкою з металевої миски, в яку наглядач налив супу, і знову ходив. Старий ключар зачинив двері і кілька разів зазирнув у вічко. Побачив згорблену постать Рубашова і спостеріг, що його губи ворушаться.

А Рубашов у цю мить був далеко-далеко звідси. Він вдихав повітря, насичене особливим, знайомим запахом великого, гарно збудованого тіла Орлової. Йому ввижалася її біла шия, її великі, круглі очі, що віддано слідкували за його ходою по кабінету, поки він диктував їй меморандуми й повідомлення. Вона завжди носила білі блузки, точнісінько такі, як і ті, що їх колись носили його сестри, з мереживом на рукавах і на комірі. Вона вдягала також дешеві сережки, і коли схиляла голову над блокнотом, вони випиналися кульками й виглядали зайвими. Повільна і врівноважена, вона, здавалось, була послана йому самими вищими силами, аби раз у раз своїм неймовірним спокоєм гамувати його розбурхані нерви.

Головою торгпредства в Б. Рубашов став невдовзі після випадку з Малим Леві; в нову роботу поринув він з головою. У глибині душі він дякував Центральному Комітетові за доручення йому цієї місії, яка забирала у нього всі сили і залишала обмаль часу для рефлексії.

Як правило, переведення керівників Комінтерну на дипломатичну службу траплялося надзвичайно рідко. Очевидно, Хазяїн мав щодо нього якісь свої міркування, бо у більшості випадків ієрархічні структури партапарату і Комінтерну тримались окремо, не мали між собою видимого контакту і переслідували начебто різні цілі. Лише згори, з точки зору Хазяїна ці протиріччя поставали у формах, що одна одну доповнювали й зміцнювали.

Минуло немало часу, перш ніж Рубашов звик до нової посади. Він не міг дивитися без усмішки на свій дипломатичний паспорт, уперше в житті автентичний, виписаний на справжнє прізвище. Йому було смішно, коли у поважній трійці він ішов на вечірки й прийоми і поліцаї виструнчувались перед ним, а бездоганно вбрані особи у чорних аристократичних капелюхах ходили за ним, пильнуючи його безпеку.

В атмосфері кабінетів торгпредства, розташованого при посольстві, він почувався спочатку чужим і зайвим. Він знав, що у буржуазному світі треба насамперед дбати про поведінку, дотримуючись усіх параграфів етикету, але йому здавалося, що працівники посольства дбають про ці правила аж надто ревно, так що вже й не відрізниш етикет від людини. Коли перший секретар посольства попросив Рубашова дещо змінити в одязі й трибі життя (до революції цей секретар займався підробкою грошей для партійних потреб), то зробив це не по-товариському, тепло-іронійно, але з підкресленою зверхністю і пихою. Від тону цих порад Рубашов страшенно зніяковів і ледве не вибухнув люттю.

У своєму розпорядженні він мав 12 підлеглих, кожного із чітко визначеною функцією. Мав, зокрема, першого й другого заступників, першого й другого бухгалтерів, секретарів та їхніх помічників. Здогадувався, що для них він був чимось між народним героєм та ватажком розбійників з великого шляху. Вони ставилися до нього з перебільшеною пошаною та підкресленою терплячістю. Коли секретар місії доповідав йому про якусь справу, було видно, що він з усіх сил намагається послуговуватись найпростішими словами, наче з дикуном чи дитиною.

Особиста секретарка Орлова дратувала його найменше. Він не міг лише зрозуміти, чому вона носить туфлі на таких високих підборах, та ще й із патентованої шкіри, хоча ці туфлі цілком не пасують до її простих, гарно скроєних блузок та спідниць.

Минуло більше місяця, перш ніж він звернувся до неї суто особисто. Втомившись від диктування і крокування по кабінету, він зупинився й відчув у приміщенні нестерпну тишу.

— Чому ви завжди мовчите, товаришко Орлова? — спитав він, опускаючись у крісло за своїм робочим столом.

— Якщо ви не маєте нічого проти, — відповіла вона своїм сонливим голосом, — я завжди буду повторювати останнє продиктоване вами речення…

Щоранку вона приходила в блузі, облямованій вузьким мереживом, сідала за стіл і затуляла своїми пишними грудьми нотатник для записів. Лише одним неприємним елементом її гардеробу були туфлі на високих підборах з патентованої шкіри. Вона ніколи не закидала ногу, як то робила більшість жінок, з якими в своєму житті Рубашову довелось стрічатися. Походжаючи по кабінету, він постійно бачив її або зі спини, або в профіль, і що найбільше йому запам’яталося з її постави, то це аристократичний вигин шиї, коли вона писала.

Замолоду Рубашов мав небагато справ із жінками. Майже завжди вони були «товаришками», а якщо коли й «накльовувалася» любов, то починалася вона з довгих дискусій на політичні теми, що кінчалися вдосвіта потиском рук і незграбними поцілунками.

Після невдалої спроби почати товариську розмову минуло близько двох тижнів. Спочатку Орлова справді повторювала останні записані нею речення. Та невдовзі це їй обридло, і коли Рубашов переривав своє диктування, у кабінеті знову робилося тихо й порожньо, якщо не рахувати запаху її парфумів. Якось пополудні, на власний подив, Рубашов зупинився позаду неї, поклав їй руки на плечі і запитав, чи не хотіла б вона прогулятися цього вечора з ним містом. Вона не ворухнулася. Її плечі під його долонями навіть не здригнулися. Вона лише згідливо кивнула головою, не підводячи на нього погляду. Рубашов не любив легковажних жартів, але пізніше, тієї самої ночі, не втримався, щоб не засміятися:

— Можна подумати, ти й досі записуєш мій диктант… Обриси її пишних грудей видавалися в темряві добре знайомими, мовби вона завжди була з ним. Лише сережки лежали тепер на подушці. В очах її був такий самий вираз, як тоді в кабінеті, коли вона промовила речення, що врізалося в його пам’ять так само глибоко й болюче, як Скорботна Мати й невеликий бельгійський порт:

— Ви завжди можете робити зі мною все, що захочете…

— Звідки така приреченість? — спитав Рубашов, здивований і навіть трохи приголомшений.

Вона, однак, не відповіла. Можливо, вже встигла заснути. Коли вона спала, її дихання було нечутним. Рубашову здавалося, що вона взагалі не дихає. Вперше тієї ночі він побачив її сплячою: обличчя було цілком іншим, дивним і почужілим. Коли вона сиділа за робочим столом, її підборіддя завжди було похилене до грудей, і він звик до цього. Тепер воно стреміло догори, як у мертвого.

В наступні дні вона непорушно сиділа за столом, завжди зодягнута в біленьку блузку. В наступні ночі блідий силует її грудей вирізьблювався на тлі штори у спальні. Вдень і вночі Рубашов перебував біля її неповороткого, великого тіла. Її поведінка в час праці нічим не змінилася після їхнього зближення. Її голос і вираз очей були такі самі, як і тоді, коли він її вперше побачив. Жодного натяку на інтимність. Інколи, втомившись, він підходив до неї ззаду і клав долоні на плечі. Й мовчав. Її плечі залишалися непорушними. Він знаходив потрібну фразу, починав знову ходити по кабінету і диктувати.

Інколи до свого звідомлення він додавав саркастичні коментарі. Тоді вона переставала записувати і чекала, тримаючи олівець у руках, поки він скінчить «відступи». Але вона не сміялася з його дотепів, і Рубашов так і не взнав, як вона ставилась до його «думок не для запису». Лише раз, після особливо небезпечного жарту, вона, натякаючи на відомі звички Хазяїна, сказала своїм сонливим голосом:

— Ви не повинні говорити таких речей у присутності інших осіб. Ви повинні бути обачнішим…

І все-таки часто, особливо коли зі столиці прибували нові інструкції й циркуляри, він не стримувався і давав волю своїм єретичним думкам.

То був час, коли підготовка другого великого процесу над опозицією наближалася до кінця. Атмосфера у представництві зробилася особливо напруженою. Певні портрети і фотографії зникали зі стін протягом ночі. Вони висіли на стінах роками і ніхто на них не звертав уваги. Тепер білі плями самі впадали у вічі. Працівники посольства звели свої розмови до потреб служби. Спілкувалися з обережною й запобігливою ввічливістю. Під час перекусок у їдальні, коли розмови були неминучі, усі вишукували запаси фраз і слів з офіційної термінології, що в атмосфері робочої фамільярності й існуючої раніше близькості виглядало гротесково і несерйозно. Часто траплялося, що хтось починав протестувати проти перекручень сусідом чи сусідами того, що він щойно сказав, раз за разом гаряче повторюючи: «О ні, я цього не казав», — або: «Це зовсім не те, що я мав на думці». І щоб не полишити ніякого сумніву, той, що, виправдувався, кликав інших за свідків. Рубашов почував себе ніби між декорацій дивної маріонеткової вистави, де фігури-ляльки рухаються так, як того вимагають пальці майстрів, до яких прикріплені дротики. Лише Орлова, здавалося, залишалась такою, як і раніше.

А тим часом зникали не тільки портрети. Стоси книжок у бібліотеці теж виявилися прорідженими. Зникали вони непомітно, як правило, після чергових відомостей із Батьківщини. З цього приводу Рубашов і далі робив у своєму кабінеті саркастичні зауваження, але Орлова, як і раніше, сприймала їх мовчки. З бібліотечних полиць позникали всі праці про закордонну торгівлю та міжнародну валюту. Автора цих праць — народного комісара фінансів — щойно заарештували. Зникли так само всі стенограми і постанови з цього питання, прийняті на попередніх з’їздах партії. Зникли книжки й довідники про перебіг революції та її передісторію, зникли праці, в яких висвітлювалася партійна філософія, книжки про контроль за дітонародженням, підручники з військового будівництва, трактати про профспілковий рух та право робітника страйкувати в соціалістичній державі. Фактично, зникли всі суспільно-політичні студії, видрукувані раніше, як два роки тому.

На місце зниклих книг прибували нові. Видання з соціології мали тепер безліч зносок і коментарів під текстом. Старі підручники були замінені новими. Спомини старих, уже померлих вождів революції були замінені новими споминами, написаними тими самими покійниками. Одного разу Рубашов зауважив при Орловій, що єдина річ, не замінена ще новою — це старі числа газет.

А тим часом прийшло розпорядження «звідти» назначити у посольстві бібліотекаря, який би відповідав за всі необхідні зміни. Це нове навантаження поклали на Орлову. Рубашов невдоволено щось промимрив про «дитячий садок», але врешті прийняв новий стан речей, не підозрюючи навіть, які ускладнення чекають на його подругу. І ось на черговому засіданні партійного осередку Орлову заатакували одразу з кількох боків. Троє чи четверо промовців, тон яким завдавав перший секретар, почали жалітися, що кількох особливо важливих промов Хазяїна неможливо знайти у бібліотеці. І навпаки, на полицях ще й досі повно праць опозиційних авторів. Відзначено також, що праці діячів і політиків, яких недавно було демасковано як шпигунів, зрадників і наймитів чужих держав, ще майже вчора виставлялися на видному місці. Все це викликало підозру стосовно зумисних дій з боку бібліотекарки. Усі промовці говорили крижаним тоном, підкреслено коротко, по-діловому. Промови кінчалися висновком, що партія мусить бути пильною, що члени партії мають непощадно викривати всі зловорожі підступи. Хто відмовляється від такого обов’язку, той співчуває саботажникам і підтримує ворогів народу. Орлова, змушена дати пояснення, сказала своїм звичайним, урівноваженим голосом, що вона була далека від будь-якого лихого наміру і що вона детально виконувала всі надіслані інструкції. Даючи пояснення, вона звернула свій погляд на Рубашова і затримала його на ньому довше, ніж це звичайно робила в присутності інших. Збори винесли Орловій «серйозне попередження».

Рубашов, добре знаючи методи, недавно впроваджені в партії для піднесення пильності і дисципліни, втратив спокій. Він здогадувався, що десь хтось уже заварював свій трунок для Орлової, але почувався безпомічним, бо не бачив перед собою нічого конкретного, проти чого можна було б повстати на боротьбу.

Повітря у представництві дедалі розріджувалось, дихати ставало все важче. Диктуючи чергові звіти Орловій, Рубашов уже не робив саркастичних коментарів. Цей перехід у «зону безпеки» зроджував у ньому почуття особистої провини. Це почуття, що виникало від неспроможності робити й далі саркастичні зауваження під час диктування, позбавляло його також сміливості підійти до неї ззаду й покласти їй долоні на плечі.

Минуло кілька днів, і Орлова ні разу не прийшла до його кімнати. Кілька днів він збирався запитати її про причину цього охолодження, але так і не наважився. Коли ж нарешті спитав, вона промимрила щось невиразне про мігрень і замовкла. Більше вона до нього не приходила, за винятком одного разу.

Трапилось це через три тижні після зборів, на яких Орловій було винесено «серйозне попередження». Трималася вона, як і раніше, але протягом усієї ночі Рубашова пекло відчуття, що вона сподівається від нього чогось рішучого, чогось обнадійливого. Він натомість лише сказав, що радий її візитові та пожалівся на втому, яка справді його обезволювала. Прокинувшись, помітив, що вона лежить із розплющеними очима, непорушно втупившись у стелю. Спостерігаючи її задуму, він ще дужче карався відчуттям своєї провини й ніяк не міг цього депресивного почуття позбутися.

Наступного дня перед приходом Орлової до кабінету перший секретар місії сказав Рубашову ніби довірливо, але акуратно підібраними реченнями, що брат Орлової і невістка заарештовані «там». Брат Орлової був одружений з іноземкою, отож їм обом закидалися шпигунські зв’язки із її країною, а також використання цих зв’язків для потреб опозиції.

Через кілька хвилин надійшла Орлова. Сіла за стіл і приготувала записник. Рубашов ходив по кімнаті, диктуючи свій черговий звіт, і не міг відірвати очей від її білої шиї. Його зір був прикутий до вигину, що просто фізично виводив його з рівноваги. Він дивився на її оголену шию й не міг позбутися думки про те, що «там» усіх приречених стріляють у потилицю…

На наступних зборах партійного осередку за пропозицією першого секретаря Орлову було усунуто з посади бібліотекаря через недовір’я. Усі присутні проголосували «за». Ніхто не виступав. Ніхто нічого не запитував. Ніхто не виявляв бажання подискутувати. У Рубашова якраз розболілися зуби, і він на збори не прийшов…

А ще через кілька днів Орлову та ще одного працівника місії було відкликано на Батьківщину. Їхніх прізвищ ніхто більше не згадував. Але ще кілька місяців, поки його й самого не відкликали з місії, Рубашов жадібно вдихав приємний запах її великого, неповороткого тіла, що, здавалось, затримався на всіх стінах, на всіх предметах кабінету й спальні…

«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!»

Вранці на десятий день ув’язнення Рубашов почув стукіт зі стіни, що відгороджувала його камеру від камери 406. Прислухався. Хтось у рівні проміжки часу підходив до стіни і відбивав по ній одне й те ж речення, щоразу роблячи ту саму помилку у слові «вставайте» — опускаючи «с». Рубашову страшенно кортіло «розговоритися» з новим сусідом (ще вчора камера була порожня). Отож відповідав з поспіхом. Коли стукав до нього, новий сусід, здавалося, уважно слухав, але у відповідь лився потік незв’язаних між собою літер, що врешті закінчувався реченням із помилкою:

«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!» Після сніданку молодий офіцер із камери 402 дав знати, що хоче поговорити. Між Рубашовим і ним за цих десять днів склалися приятельські, навіть дружні взаємини. Молодий офіцер із моноклем і закрученим вусом страждав від хронічного одноманіття і дякував Рубашову за всяку дурницю, передану через стіну. По п’ять-шість разів на день він просив Рубашова розказати йому якусь історію. Та Рубашов рідко мав настрій до подібних розмов і навіть не знав, із чого їх починати. Тоді ініціативу перебирав сусід. Він передавав класичні анекдоти «офіцерських собраній». Дійшовши до кульмінаційної точки, в’язень по той бік втихав і чекав. Усе це були старі, запорошені анекдоти патріархальної давності. Рубашов уявляв, як, дійшовши до розв’язки, сусід чекав гучного сміху від слухача і сумовито дивиться на німу, голу стіну. Зі співчуття і ввічливості Рубашов після кожного жарту вистукував голосно «ХА-ХА». Сусід підхоплював це, виявляв надзвичайне вдоволення і гатив по стіні п’ястуками або черевиками: «ХА-ХА-ХА-ХА!», — або: «ГО-ГО-ГО!» Здавалося, він аж іржав від задоволення, що зумів розвеселити за стіною такого самого, як і він, нещасного. Зупинявся, щоб пересвідчитись, чи Рубашов і далі вистукує свій «регіт». І коли той після співчутливого, двоскладового «ХА-ХА» втихав, офіцер ображався й відразу про це заявляв:

«ЧОМУ Ж ВИ НЕ СМІЄТЕСЯ?»

Щоб не псувати відносин, Рубашов спохоплювався й вибивав по стіні дальший потік вдаваного «ХА-ХА-ХА…» Сусід із 402-ї не затримувався з підсумком: «ПРАВДА, СМІШНО?»

Дуже часто Рубашова будило гупання сусіда в стіну. З тих чи інших причин не завжди хотілося відповідати, але офіцера це не бентежило. Аби чимось зайнятися, він вистукував старі солдатські пісні, після кожної строфи старанно подаючи довгі приспіви. Поступово мотив таки передавався Рубашову і він рушав по камері, мимрячи військовий марш.

Свого сусіда з 402-ї Рубашов цінив дуже високо. Він сидів у цій в’язниці вже більше двох років, знав таємні комунікаційні канали, був добре поінформований про всі в’язничні новини і знав прізвища багатьох в’язнів та за що їх заарештовано.

Вранці десятого дня, коли в камері 406 появився «мешканець», Рубашов спитав офіцера, чи йому що-небудь відомо про новака. Той відповів відразу:

«ЦЕ — РІП ВАН ВІНКЕЛЬ».

Офіцер полюбляв говорити загадками, намагаючись таким чином внести в розмову елементи таємничості і полонити слухача від самого початку. Рубашов напружив пам’ять. Пригадалася історія людини (здається, в Америці), яка проспала 25 років і, прокинувшись, не могла впізнати знайомого їй світу.

«ТОБТО ВІН ВТРАТИВ ПАМ’ЯТЬ?» — спитав Рубашов.

Сусід, задоволений ефектною аналогією, розповів усе, що знав. З його слів виходило, що новак був викладачем соціології у невеликій країні південно-східної Європи. В кінці світової війни у тій країні спалахнула революція і цей чоловік узяв у ній активну участь. Була створена «комуна», яка романтично проіснувала кілька тижнів і врешті була нещадно задушена.

Лідери революції були аматорами, однак репресії проти опонентів проводили з професійною досконалістю. У новоствореній «комуні» наш герой дістав пост «державного секретаря народної інформації». Після розгрому революції його засудили до страти, після чого замінили цей присуд довічним ув’язненням.

Колишній «державний секретар» відбув 20 років в одиночній камері без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом. Про нього просто забули, бо юридична система у тій невеликій південно-східній країні, попри плин часу, залишалася, по суті, патріархальною.

Пару місяців тому завдяки амністії його звільнили і, достоту як Ріп ван Вінкель після двадцяти років сну й темноти, він вийшов на денне світло. Йому дали дозвіл покинути батьківщину, отож першим потягом він поїхав до країни своїх мрій. Через два тижні після прибуття сюди його заарештували. Мабуть, за двадцять років одиночної камери він дуже «відстав». Не виключено, що він уголос розповідав знайомим про те, як він уявляв собі життя в країні революції. Можливо, він розпитував про старих друзів, героїв революції, не знаючи, що їх уже розстріляно як шпигунів і зрадників. Можливо, він вшановував вінками не ті могили. Можливо, він навіть хотів зустрітися з ним, Рубашовим…

Тепер екс-секретар, мабуть, запитував себе, що було краще: 20 років мрій в одиночній камері чи два тижні дійсності на омріяній волі. Можливо, він збожеволів. От і вся історія цього Ріпа ван Вінкеля…

Коли офіцер закінчив розповідь, від протилежної стіни почулись глухі удари. Ріп ван Вінкель озвався. Шість чи сім разів він повторив рядок з гімну, роблячи ту саму помилку:

«ВТАВАЙТЕ, ГНАНІ І ГОЛОДНІ!»

Потім усе затихло.

Рубашов ліг і заплющив очі. У свідомості знову заворушилася «граматична фікція». Вона не озивалася словами, а поставала якимсь туманним неспокоєм, що означав приблизно: «За це ти мусиш теж заплатити. За це ти мусиш теж відповісти. Бо поки він мріяв, ти діяв».

Того самого дня по обіді Рубашова повели до голярні. Цього разу його супроводили старий наглядач та один конвоїр. Наглядач човгав ногами два кроки попереду, а конвоїр на такій самій відстані йшов позаду. Минули камеру 406, на дверях якої ще не було картки з прізвищем арештанта. У голярні працював лише один чоловік — теж в’язень? Рубашов здогадався, що були вжиті всі заходи, аби він не міг запізнатися ближче з запротореними сюди людьми. Всівшись у крісло, він оглянув голярню. Було в ній порівняно чисто. На стіні навіть висіло дзеркало. Рубашов зняв пенсне й глянув на своє відображення. Особливих змін не помітив.

Голяр працював мовчки, швидко, але обережно. Двері у коридор були відчинені. Наглядач вийшов, а конвоїр, спершись спиною об одвірок, спостерігав процедуру голення. Хотілося заговорити до голяра, та Рубашов знав, що це суворо заборонено. Не хотів накликати зайвого лиха на молодого хлопця з помазком і бритвою у руках, широке й відкрите обличчя якого йому подобалося. Зовнішній вигляд голяра вказував, що до ув’язнення він був скоріш за все ковалем або механіком. Намиливши щоку, він злегка провів по ній бритвою, спитавши, чи не шкребе. Звернувся словами «громадянин Рубашов».