Ірена Карпа Світло є

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Ірена Карпа

Світло є

— Юля, ти шо? Ти себе в дзеркало бачила?!

Вона на мене дивиться втомлено, з посмішкою, без тіні занепокоєння.

— А шо?

— Та нічо! Ти коли останній раз спала?! Я вже не питаю, коли ти була в спа!!!

— Ха! Спа! Ми тут на чотири дні Різдва в Європу вирвалися, так люди почали писати, це шо такі за волонтери, що відпочивають, поки тут таке твориться.

— Та пішли на хуй такі люди! Саме сидить чувирло, сраку від дивану не відриває і тільки гадить у коментах! Фе! Забудь, ти шо! Маску на лице і спати!

Хоча її лице і так уже як маска — таке враження, що Юля приколола його за вухами булавками і намалювала собі очі, як намалював би хтось на тканинній лялечці: обережно й чітко, але щойно нею добряче струснути, як лице відірветься і полетить собі за вітром.

— Юля, так не можна. Ти себе недосипом і роботою доведеш до того, що взагалі не зможеш помагати нікому. Воно тобі нада?!

— Ні.

— От і я кажу, шо не нада. Ми оно з іншою Юлькою того року согрішили і під час Майдану поїхали в спа у Ворзель на пару годин. То дорогою туди я себе проклинала за душевну ницість і пристрасть до приємностей, а дорогою назад почувалася як воскреслий Лазар — просто того, що поплавала межи сосен і снігу й посиділа в сауні. Будь-якому механізму треба профілактика. Ти ж комп на ніч вимикаєш?

— Вимикаєш.

— Ото й себе вимкни.

Тісне складське приміщення могло би стати джерелом натхнення будь-якого постмодерніс- та. Консерви з курячим паштетом, свиною тушонкою, кількою в томаті, сардинами та згущеним молоком. Варення, печиво. Олія, крупи. Яйця, макарони. Це все поїде солдатам в АТО. Найчастіше кінчаються консерви, а найбільше не стає овочів і фруктів, і ще солодкого. (Це як у гірському поході на останні дні, але тут ці «останні дні» щоранку починаються заново, і що чекатиме в результаті — теплий дім із мамою (дружиною) чи холодна могила — одному Богові відомо). Окремий столик займають коробки з солодощами. Підпис фломастером на картоні «Для дітей загиблих».

— Останнім часом їх несуть найбільше, — каже Юля, і я навіть не встигаю похмуро подумати про те, якою наївно-безпорадною є ця спроба засолодити життя тим, кому ще довго буде несолодко.

Стелажі запаковано одягом, полиці підписані. «Спальники і ковдри», «Каремати», «Каски». Купа безіменного дрантя — теплі светри, коричнева дубльонка в кульку, шарфи, шапки. Все це вже було чиїмось і берегло в собі тепло цивільного життя.

— А що з цим робити? — хлопчина, волонтер із якоїсь іншої організації, дістає білі «безрозмірні» маскхалати. Надворі зима, хоча важко уявити собі білий сніг там, де здебільшого суміш багнюки і крові.

— Може, його воском якимось? Типу пропитку зробити? Бо це гамно промокне на раз-два.

Гамно, в сенсі халати, пошито було з благенької бавовняної тканини. В таких ми ходили на курс медицини в університеті.

— Не знаю, що прислали з Дніпропетровська, те й маємо. І так люди старалися.

Юля роздивляється, що за мотлох притарабанила я, відразу уявляючи, що кому знадобиться.

— Оцей от кожух, — кажу, — точно підійде тому вашому денді... як його? Девіду!

Девід, хлопець із незвичним іменем, — круглий сирота. Таких воює дуже багато — їх першими викликали боронити цю державу, хоч як мало би вона їм не дала за їх недовге життя. І хлопці йшли воювати з неабияким піднесенням. За що і за кого? Ні батька, ні матері, одинадцять гривень на харчування в сиротинці. В чому секрет, в чому сенс їх патріотизму? Я не знаю.

— Вони не за державу, вони за Батьківщину. За друзів, за братів, я знаю? Був би я психологом, сказав би, що то компенсаторний процес — віднайти в архетипі Великої Матері (Батьківщини в цьому випадку) ту маму, якої не відбулося в реальній людині з плоті й крові, з манікюром і пахучим волоссям, з такими...

Я перестаю слухати приятеля і на прощання міцно обіймаю Юльку.

Над усім цим багатоповерховим конструктом із речей першої необхідності цвяшками до стіни прибито український прапор. «Допоможи допомагати» написано тим же фломастером.

— Допоможу якось... — буркочу я. — Приїду, зв’яжу тебе скотчем і в спа потягну насильно. Бережи її, пойняв? — То до Юлькиного чоловіка, що виглядає дуже навіть свіженько порівняно з Юлькою. — А ти шоб спала мені!

— Ага, спала... Там он що в пацанів відбувається, з багатьма зв’язку нема, з тим же Девідом... Ох, так чекаю, щоб уже була ротація.

— Все буде добре, — впевнено кажу я і йду.

«Все буде добре». Які порожні, безнадійні, чергові слова. «Все буде добре». Який штамп. «Все буде добре». Єдине, що можна казати в такій ситуації, єдине, у що варто вірити і на що орієнтуватися.

Щодня у своєму ФБ Юля пише про те, що когось не стало. Щодня у своєму ФБ Юля пише про те, що вірити і бути хоробрим — справа сильних, а скиглити, що все пропало, — слабких. Ледь не щодня їй приходять звісточки про те, що загинув хтось зі знайомих. Хтось із тих, хто називав Юлю янголом, писав на танку її імя, фотографував для неї місцевих дітей із гостинцями. А тут я, ідіотка, зі своїм спа...

Ах так, ті діти з гостинцями. Така зворушлива історія.

— Подзвонив мій друг, — розповідає Юля, — позивний Берег. Каже: Юль, до нас діти місцеві прибились. Голі та босі. Ми їх годуємо, на кухні завжди по дві порції з’їдають, але одягти не можемо. Раптом є можливість помогти зі взуттям та одягом? їх батьки бухають, тому діти безпризорні...

Юля тоді написала у Facebook, що збирає допомогу. За добу на цей самий склад на Гончара навезли купу речей, взуття та іграшок. Вийшло сім мішків! А один пан усім дітям спакував по дарунку від святого Миколая. Того року він прийшов до дітей вперше — вони й не знали, що такий існує. Солдати, кажуть, ледь самі не плакали, ставши свідком неприхованого дитячого щастя.

— Та бо діти ті гарнющі, — розказував Берег, — от тіки батьки в них непутьові. А так-то малі до нас прив’язалися, ні на крок не відстають. Після школи зразу до нас на кухню.

Дітей тоді одягли і взули, розказали, що до чого. І від кого. То діти, каже Берег, першу обліпили його й уважно слухали про всі явки і паролі. А відтак вишикувалися в рядок і забажали позувати на фото для тьоті Юлі, аби вона знала, що все дійшло в правильні руки.

...3 дитинства Юля бачила, як воно — бути небайдужим. ЇЇ мама, а разом із нею й сусідка, жіночка, що жила дуже бідно, помагали дітям із сусідньої вулиці. їх було дуже багато, дітей із тієї родини. Вже зараз і не згадати, що саме там було: ми батьки пили, чи була крайня бідність через саму багатодітність і низький заробіток, але малі весь час ходили голодні й босі. Тож за принципом «де їдять двоє, там і третій прогодується» Юлина мама разом із сусідкою годували і четвертого, і п’яту, й дванадцятого. Бо як то воно — спокійно собі жити, коли поряд хтось голодними очима зазирає у вікно прогрітої хати?

Скільки знаю Юлю, вона весь час кимось опікується — деякі з закладених у дитинстві речей нам не хочеться нищити ані підлітковим протестом, ані «життєвим досвідом», коли твої «дорослі» справи займають весь твій час, а всі твої гроші йдуть на кредити, взяті на те, щоб було все «як у людей». Юля почала допомагати християнським благодійникам із сиротами, а згодом її резюме добрих справ поповнювалося новими й новими проектами. Інваліди, діти з вадами розвитку, ветерани УПА. (Якось, хвалилася Юлька, їй вдалося «розвести» одну політичну партію на ремонт сиротинця — діло було якраз під вибори, і за принципом «жадність ніщо, імідж всьо!» кандидати розщедрилися на пластикові вікна й утеплені стіни.) Ну і потім уже стався Майдан. І «Допоможи допомагати»». І триває все, як баните, й дотепер.

Ще одна волонтерська організація, Логістичний Штаб, під час подій Майдану поселив у Києві понад двадцять тисяч протестувальників з інших міст України. Телефонні гарячі лінії, сконструйовані за допомогою кількох старих лептопів, десятка старих мобільних і парочки світлих технарських голів, працювали по всьому світу. Ти міг дзвонити з Дебальцева серед ночі, а тебе селив у Києві хтось із Чікаго, у кого зараз білий день і бажання допомогти українцям на Майдані. Щоби захиститися від «гастролерів», оператори Логштабу працювали в кращих традиціях служби безпеки, ставлячи кілька простих і дієвих запитань. Як правило, «панаєхавші» на Антимайдан чи просто собі «турісти пасматрєть на шару Кієв» відвалювалися вже після загрозливого першого «Слава Україні?!» Ну і найбільш хитрозаді точно вже не проходили тесту «Прочитайте напам’ять хоч один вірш Шевченка».

Потім якісь унікуми додумалися до геніального — викласти в Мережу всі ці номери гарячих ліній, підписавши їх як номери Пшонки, Захарченка, Герман, Бондаренко тощо. Можете собі лише в страшному сні уявити, що доводилося вислуховувати бідолашним волонтерам на гарячих лініях. Зрештою, якщо людина після потоку інколи вельми вишуканих прокльонів чогось не кидала слухавки, з нею можна було починати говорити. А потім взагалі ставалося до кумедного неймовірне — більшість із тих, хто додзвонився, перераховували гроші на рахунки Логштабу. Оператори робили неймовірне — кожна працівниця служби сексу по телефону мала би пройти в них курс на виживання. Сприяння солідарності виявилося великою спокусою, хе-хе.

Одним із простих рецептів щастя як у буддистів, так і в християн є допомога тим, кому зараз гірше, ніж тобі. Себто, аби перестати сидіти і себе жаліти, достатньо просто подумати про тих, кому зараз значно важче: хтось не знає, як прогодувати велику родину, бо втратив роботу, хтось ходить на роботу, її проклинаючи, хтось замерзає в окопі чи плаче біля спаленого будинку. Зрештою, лише думати про це і тішитися, що в тебе все не так погано і твоє «розбите серце» чи «втрата інтересу до життя», скоріш за все, повязані лише з сезонним загостренням хандри, трохи пахне фарисейством. Рецепт насправді щасливого життя, як на мене, — це екшн. Себто якщо ти не вирішив податися в монастир, де ревно відмолюватимеш гріхи людства, чи не запав у глибоку медитацію для вдосконалення сумарної людської сили духу, варто все-таки підняти сраку і піти щось зробити. Аби тим кинутим батьками дітлахам, біженцям, пораненим, хворим, занедбаним державою солдатам, безхатченкам, інвалідам, безпритульним тваринам стало трохи ліпше.

Банальна задача рядового буддиста — применшити страждання. Як свої, так і інших. До українців останнім часом, здається, дійшло, що тоді, як комусь поряд дуже зле, нормальній людині добре бути не може. І якщо ти любиш порядок у власному домі, тебе напевно ж не влаштує звалище під його вікнами. І це лише в анекдотах можна кричати «ура» на те, що в сусіда хата горить. Це тільки у страшних британських фільмах мажори розважаються тим, що забивають насмерть бездомних. Тільки в анекдотичних і карикатурних замальовках білявки-утриманки на золотих «чеснозароблених» машинах кривлять невдоволені пики, коли хтось миттєво не визнає їх VIP-статусу, і всупереч усім «буремним» життєвим обставинам насолоджуються соціальною нерівністю.

Ну гаразд, можливо, не тільки. Але чи є хтось із цих людей по-справжньому щасливий? Успішний бізнесмен, що дбає лише про себе, своє імя і свою родину, «вкладаючи» все лише у звичний світ, нікому «лівому» не помагаючи, маючи собі заспокійливу думку «Ну принаймні я нікому не зашкодив»? Красива дівчина, що усвідомлює себе лише через володіння останньою колекцією «Шанель» і питання, «смотріцца ілі не смотріцца» вона в клятому чорному салоні «порше» замість омріяного білого? Роботяга, злий на весь світ через свою непомірно важку працю і малу зарплатню, який агресивно відкидає прохання про допомогу самим лише «хай би мені хтось допоміг»?

Далай Ламі якось ставили це запитання. Про бізнесмена, що нікому не заважає, нікого не вбиває, не краде, відданий своїй родині, вкладає в дітей серце, душу і гроші, ясна річ. Чому б йому не бути щасливим? Я марно силкувалася віднайти точну цитату, але суть приблизно така: ти і лише твої близькі — не рахується. Це природньо, це логічно, якщо хочеш. Вчися розвивати співчуття й любов до всіх істот, включно з тими, хто мало тобі симпатичний. Тільки така допомога рахується, коли треба трішечки переступити через оту свою хату скраю. Спробуй на собі — купи іграшку своїй дитині і дитині з сиротинця. Даруючи ту.другу, ти просто блискавично відчуєш, що живеш недаремно.

Красива дівчина, у котрої немає нічого, крім її краси, вже з двадцяти з хвостиком років починає панічно боятися старості. Не так, вочевидь, самої старості, як псування своєї красивої обгортки. Підозрюю, просте облита її безцінного гардеробу зеленкою здатне повністю таку морально знищити. Дівчина спить зі своїми сукнями й гардероб замикає на ключ, аби хтось підступний не пробрався і не поцупив, бува, котрусь із незамінних складових її «особистості». Благодійні акції? Ну звісно ж, вона прийде. Якщо там будуть фотографи з табло’їдів і вона буде в бездоганному макіяжі і в новій колекції. І то пусте, що, максимум, її підпишуть як дружину такого-то чи просто «свєцкая львіца». Жита ж так отримує сенс. Чи не так? Чи чого присутнє неприємне копирсання десь глибоко всередині? Наче ж усе добре?

Робітник, студент, пенсіонер — усі ті, хто не- заслужено отримує так мало від держави і заслужено на неї ображається, — що вони можуть зробити тут і тепер для того, аби стати трохи щасливішими?

Допомагати тим, хто у більшій біді. Допомагаючи людям, ми допомагаємо в першу чергу собі. Я прочитала недавно цитату однієї дитинки — «Боже, не дай нам інвалідності наших душ». Запало воно мені в серце. Ми зможемо вистояти, лише якщо будемо допомагати одне одному. Ми нація, а отже, ми країна. Тільки там ми можемо жити вільно, тільки так ми будемо великою родиною. — каже Юля.

І правда. Допомогти буває зовсім просто. Немає грошей — спечи простих млинців і відвези в госпіталь. Чи сплети маскувальну сітку — заодно й помедитуєш. Збери і відішли на фронт дитячі малюнки. Почни ініціативу збирання коштів серед знайомих чи на роботі. Соромно тобі у незнайомих просити? Що ж, це нормально. Хоча, для натхнення, спробуй згадати практики сталкінгу в Кастанеди чи приклад діда-ветерана у Херсоні, десантника-афганця без ніг і кистей рук, котрий щодня збирає гроші під супермаркетом, доїхавши зі свого села приміською електричкою. Щоби допомогти молодим, теперішним херсонським десантникам. Виходить у діда непогано — вже доста тепловізорів та іншого необхідного накупив. Бо, підозрюю, усвідомив, що держава — то не лише репресивна машина податків і чиновницьких побудов. Це ще й суспільство. А суспільство — це багато-багато окремих доль, об’єднаних на даний момент спільною метою: вижити й перемогти.

Знаєте, цей текст мені надзвичайно важко закінчити. Те, що починаєш як хроніку чи спогади, виявляється підступно динамічним. Ось останнє повідомлення на цю годину від Юлі (зараз ніч, і, як не важко здогадатися, вона знову не спить):

«Шукаю поранених, дурдом якийсь, така срака, просвіту нема, але згадую Майдан і вірю, що світло буде...»

І я вірю. А ти?